Панас Мирний - Повія (сторінка 32)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11196
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12272
    У Хрис­тi аж дух спер­ло в гру­дях, по­ки Заг­ни­бi­да до­пи­ту­вав­ся; як же вiн пi­шов, а за ним i Оле­на Iва­нiв­на, во­на мер­щiй ти­хенько пок­ра­ла­ся у сi­ни, дос­лу­ха­ючись, що бу­де да­лi… "Ко­ли зно­ву здiй­меться бу­ча по-вчо­рашньому - ки­ну, уте­чу до­до­му!" - рi­ши­ла во­на.

    Скiльки хви­лин прой­шло не­за­мут­ної ти­шi. Це зра­зу на­че у дзво­ни вда­ре­но.

    - Жiнко! - гук­нув Заг­ни­бi­да.

    - Я тут, - по­чув­ся її ти­хий, бо­лiс­ний го­лос.

    - А-а… ти тут… А я ду­мав, пiш­ла ку­ди. Мо­же, ко­го кра­що­го знай­шла?.. Га?.. Кра­що­го?.. Сi­дай отут про­ти ме­не, ди­вись ме­нi у вi­чi… Тiльки й доб­ра у те­бе, що очi… а то все - кат знає що!.. Ди­вись на ме­не! - ве­ре­ду­вав Заг­ни­бi­да.

    - Та я ж див­лю­ся.

    - Дивишся?.. Ди­вись, по­ти я не зас­ну… Ко­ли ти вiр­на жiн­ка, бо­гом да­на, ну, i ди­вись, i дог­ля­дай сво­го чо­ло­вi­ка!.. Ти ба­чиш - я п'яний… Ну, i дог­ля­дай ме­не. I зас­ну - дог­ля­дай… I за сон не ру­чай­сь… Бо я й сон­ний ус­та­ну i пi­ду до дру­гих.

    - Що ж ме­нi ка­за­ти? Твоя во­ля, твоя й си­ла! Уже ж я те­бе не вдер­жу.

    - Не вдер­жиш? А дер­жиш… О-о, ви гар­нi! Всi ви гар­нi та ти­хi… А сто чор­тiв по сто гнiзд зви­ли у ва­шiй прок­ля­тiй ут­ро­бi!.. Нi са­мi не жи­ве­те, нi дру­гим не даєте жи­ти… Ма­ло вас би­то, ма­ло вас вче­но… он то що!..

    Далi йо­го го­лос обiр­вав­ся - за­тих. Хрис­тя дов­го дос­лу­ха­ла­ся, та вже бiльше нi­чо­го не вчу­ла; ко­ли-не-ко­ли тiльки до­но­си­ло­ся до неї важ­ке зiт­хан­ня та плач… Хрис­тя на пальчи­ках пок­ра­ла­ся з сi­ней у кух­ню, з кух­нi - до свiт­ли­цi. Две­рi з кiм­на­ти бу­ли тро­хи од­хи­ле­нi, i Хрис­тя за­зир­ну­ла в щi­ли­ну. Заг­ни­бi­да ле­жав на лiж­ку, зак­рив­ши очi й розк­рив­ши ро­та; йо­го ви­со­кi гру­ди важ­ко пiд­нi­ма­лись та опус­ка­лись… Заг­ни­бi­ди­ха си­дi­ла про­ти йо­го. На її зблiд­ло­му ли­цi ще вид­нi бу­ли слi­ди слiз; по­чер­во­нi­ли­ми очи­ма ди­ви­ла­ся во­на на йо­го; ту­га, скор­бо­та та не­са­мо­ви­та му­ка свi­ти­ли­ся ни­ми…

    Несподiвано вда­ре­но в цер­ков­но­го дзво­на. Зич­но i го­лос­но роз­ко­тив­ся йо­го товс­тий гук… Хрис­тя ки­ну­лась; ки­ну­лась i Заг­ни­бi­ди­ха; Заг­ни­бi­да тiльки розк­рив очi, блик­нув на жiн­ку - i од­вер­нув­ся до стi­ни. Хрис­тя мер­щiй пок­ра­ла­ся на­зад у кух­ню.

    Важкi дум­ки об­ня­ли її го­ло­ву, тяж­ка ту­га спо­ви­ла сер­це. Учо­рашнє ще сто­яло пе­ред нею; гiр­ке та об­раз­ли­ве, во­но ще не прой­шло, не утих­ло; а тут i сьогод­нiшнє пiд­но­ви­ло… Бо­дай ми не ро­ди­лись на свiт, ко­ли над на­ми отак Зну­ща­ти­ся!.. Он, ви­вер­нув­ся, як ка­бан, ве­ре­дує… А ти си­ди над ним, ди­ви­ся на йо­го за­ду­ту пи­ку, слу­хай йо­го вар­ня­кан­ня i, прок­ли­на­ючи, жди, по­ки зас­не вiн. Ко­ли б не грiх, прис­пав би те­бе - до­вi­ку не пiд­вiв­ся!..

    Все зле i гид­ке, що за­таюється у чо­ло­вi­чiй ду­шi на са­мо­му днi, сплив­ло на­верх, зня­ло­ся: i гид­ли­вiсть, i не­на­висть, i ще щось, чо­го Хрис­тя че­рез хви­ли­ну са­ма зля­ка­ла­ся. Во­на за­ба­чи­ла здо­ро­вен­ний кух­ня­ний нiж на сто­лi… "Отим би те­бе прис­па­ти!" - уда­ри­ло їй у го­ло­ву… Прий­шов­ши до пам'ятку, во­на пе­рех­рес­ти­ла­ся. "I збре­де ж та­ке на дум­ку, тьфу!" - сплю­ну­ла во­на i по­вер­ну­ла гад­ки на що­ден­нi кло­по­ти. "Що ж це во­но бу­де? Хi­ба сьогод­нi нi то­пи­ти­ме­мо, нi ва­ри­ти­ме­мо?" Якось озир­ну­ла­ся - пе­ред нею сто­яла ха­зяй­ка. її чер­во­нi очi ще не про­сох­ли вiд слiз, блi­де ли­це бу­ло аж жов­то-зе­ле­не, ска­зать би - во­на днiв з п'ять нi на во­ло­си­ну не спа­ла або не­ду­гу­ва­ла з мi­сяць.

    - Чи бу­де­мо сьогод­нi ва­ри­ти? - пи­тає Хрис­тя. А Заг­ни­бi­ди­ха бо­же­вiльне по­ди­ви­ла­ся на неї та як при­па­де до сто­лу, як за­ри­дає!.. На­че но­жем прой­ня­ла Хрис­тю наск­рiзь.

    - Та го­дi, хоч не плач­те! - скрiзь сльози ви­мо­ви­ла Хрис­тя. - I чо­му я не про­па­ла ма­лою! - скрик­ну­ла Заг­ни­бi­ди­ха i вся за­тi­па­ла­ся…

    З то­го ча­су мiж Заг­ни­бi­ди­хою i Хрис­тею нас­тав лад; ска­зать би, то­ва­рист­во, ко­ли б Хрис­тя бу­ла рiв­на; а то Хрис­тя завж­ди дер­жа­ла се­бе геть одс­то­ронь - i як чу­жа, i як мо­лод­ша, i як най­мич­ка. За­те Заг­ни­бi­ди­ха хо­ди­ла За Хрис­тею, як за своєю мен­шою сест­рою. Ко­ли Хрис­тя за­бу­де що зро­би­ти - Заг­ни­бi­ди­ха са­ма зро­бе, а не на­га­дає. Пiс­ля свят во­на не тiльки уб­ла­га­ла чо­ло­вi­ка наб­ра­ти най­мич­цi на оде­жу, а са­ма пiш­ла й наб­ра­ла ра­зом на двi: бу­ден­ну i праз­ни­ко­ву. Прий­шло­ся ши­ти, - у Хрис­тi хоч ру­ка тро­хи й пiд­жи­ла, та па­лець бо­лiв, - Заг­ни­бi­ди­ха са­ма ши­ла, а Хрис­тi на­ро­би­ла мас­тi i кла­ла до пальця, щоб ско­рi­ше пiд­жи­ва­ло. Як нас­та­ли бу­ден­нi днi, то Заг­ни­бi­да хi­ба обi­да­ти та на нiч на­вер­не до­до­му, а то все на ба­за­рi, у крам­ни­цi. Заг­ни­бi­ди­ха i Хрис­тя са­мi до­ма. Упо­рав­шись ко­ло пе­чi, по­сi­да­ють ряд­ком, роб­лять що, ве­дуть по ду­шi роз­мо­ву. Заг­ни­бi­ди­ха роз­ка­зує про своє жит­тя, Хрис­тя - про своє.

    - Невже ти нi­ко­ли не спi­ва­ла? - спи­та­ла її раз Заг­ни­бi­ди­ха. - От уже скiльки у нас, а я й до­сi тво­го го­ло­су не чу­ла.

    - Чому не спi­ва­ла? Спi­ва­ла. Тiльки тут якось не вiльно спi­ва­ти.

    - Чому не вiльно? Зас­пi­вай, на­га­дай ме­нi моє дi­ву­ван­ня. Хрис­тя зас­пi­ва­ла - i Заг­ни­бi­ди­ха своїм сла­бим роз­би­тим го­ло­сом пiд­тя­гу­ва­ла.

    Другого ра­зу Зяг­ни­бi­ди­ха поп­ро­ха­ла Хрис­тю роз­ка­за­ти про свiй рiд. Хрис­тя роз­ка­за­ла i про батька, i про ма­тiр, i про на­пас­тi Суп­ру­но­вi. Во­на нi­чо­го не втаїла вiд ха­зяй­ки. Та слу­ха­ла та тiльки гли­бо­ко зiт­ха­ла.

    - Знаєш що, - ска­за­ла во­на, ко­ли Хрис­тя за­мов­ча­ла. - Ти б пiш­ла в се­ло, ма­тiр про­вi­да­ла.

    - Коли ж ме­нi пi­ти? - пи­тає Хрис­тя.

    - Коли? Ось у се­ре­ду йо­го ви­не­се; аж до по­не­дiл­ка не бу­де. От i ви­бе­ри день - i пi­ди.

    - А ви ж са­мi як зос­та­не­тесь?

    - Про ме­не - бай­ду­же! Не пер­ви­на ме­нi са­мiй зос­та­ва­тись. От як­би ти пiш­ла, та ще й ма­тiр свою при­ве­ла сю­ди. Те­пер го­дин­ка i теп­ло, - хоч би я на неї по­ди­ви­ла­ся.

    - Та ма­ти та­кi, що са­мi не дiй­дуть сю­ди. Заг­ни­бi­ди­ха зiтх­ну­ла:

    - Ну, вже хоч про­вi­даєш.

    Христя за­ду­ма­ла­ся. "Ко­ли йо­го пi­ти? ко­ли зiб­ра­ти­ся? У се­ре­ду - ха­зяїн виїде; у чет­вер - поп­ри­би­ра­ти тре­ба де­що; хi­ба от у п'ятни­цю… Ра­ненько вий­ду - на обiд нас­пi­ну; там су­бо­ту пе­ре­бу­ду, а в не­дi­лю ра­но й на­зад", - роз­по­ла­гає са­ма со­бi Хрис­тя i ра­да-ра­да, ко­ли ха­зяй­ка зго­ди­ла­ся… Во­на ма­тiр по­ба­че, з под­ру­га­ми на­го­во­риться, вiзьме з со­бою й но­ву оде­жу. Як на­ря­диться, як по­ка­жеться у се­лi, то-то всiх зди­вує! А Суп­рун як по­ба­че - ото йо­го за­вiй­на ухо­пе! Во­на ж наз­на­рош­не аж повз вiк­на йо­го прой­де, а як Фе­до­ра по­ба­че - на­пе­ре­кiр поч­не з ним заг­ра­ва­ти.

    - Ти ж, Хрис­те, ра­нi­ше по­рай­ся та ра­нi­ше й ля­гай спа­ти, щоб вис­па­тись на завт­ра, бо не близький свiт то­бi йти, - рає їй ха­зяй­ка в чет­вер пiс­ля обi­ду.

    Христя до ро­бо­ти прис­та­ла - як не пе­рер­веться! Ди­витъся, по­ро­би­ла все. Нi, не все! На праз­ни­ки зос­та­ла­ся ко­мо­ра не­ма­за­на; те­пер го­дин­ка - са­ме ма­за­ти.

    - Та то ве­ли­ка ро­бо­та, не роз­по­чи­най, - ка­же їй ха­зяй­ка. - Хай уже як звер­неш­ся - та то­дi.

    Хоч i не ка­жи Хрис­тi. Як? Ко­мо­ра по­би­та зимньою не­го­дою, пош­пу­го­ва­на вес­ня­ни­ми до­ща­ми, по­лу­пи­ла­ся, та во­на її так ки­не? Нi­за­що! Уже дав­но во­на стир­чить спич­кою в оцi.

    Зараз пiс­ля обi­ду на­ря­ди­ла­ся Хрис­тя у ста­ру оде­жин­ку, за­мi­си­ла гли­ни й по­ча­ла шпа­ру­ва­ти. Ще й не ве­чiр - а вже й шпа­ру­ван­ня висх­ло; тiльки по­бi­ли­ти… О, це їй не зав­го­рить! По­ти сон­це ся­де, во­на й по­бi­ле…

    Щиро прий­ня­ла­ся Хрис­тя до ро­бо­ти. Теп­ле со­неч­ко їй до­по­ма­гає: тiльки прой­де щiт­кою - уже й сох­не - бi­лiє. Он зос­та­лось тiльки жов­тою гли­ною пiд­вес­ти… Мер­щiй, Хрис­те, мер­щiй! Уже ве­чо­рiє, - пiд­га­няє са­ма се­бе Хрис­тя.

    Коли се - щось за­то­рох­тi­ло ко­ло дво­ру… Тпррру! - при­вер­тає до во­рiт. "Оце так! - ду­має Хрис­тя. - Чо­го доб­ро­го, нес­по­дi­ва­но ха­зяїн вер­нув­ся. От i пi­ду до­до­му!"

    Розчиняється хвiрт­ка. Хрис­тя - гульк: ви­зи­рає Здiр. У Хрис­тi аж сер­це За­тi­па­ло­ся.

    - Дядько Кар­по… Здрас­туй­те!

    - Здорова, Хрис­те, - вi­тається Кар­по, увi­хо­дя­чи у двiр. - А я се пiд'їхав та бо­юсь iти, дум­ка: мо­же - со­ба­ки.

    - Та в нас їх не­має, - ще­бе­че Хрис­тя. - Як же там на­шi? Чи всi здо­ро­вi, виб­ри­ку­ють?

    - Та ще виб­ри­ку­ють, сла­ва то­бi бо­же!.. Ма­ти кла­няється, Одар­ка…

    - А ви ж, дядьку, на ба­зар?

Пошук на сайті: