Панас Мирний - Повія (сторінка 37)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11152
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12225
    Смутнi дум­ки прис­па­ли Хрис­тю, та не­ра­дiс­нi­шi й збу­ди­ли… їй щось i сни­ло­ся, та не при­га­дає во­на що. Щось таємне та страш­не зас­тав­ля­ло ду­же би­ти­ся її сер­це; якiсь не­вi­до­мi по­чу­ван­ня не­вi­до­мо­го ли­ха обiй­ма­ли її ду­шу. Во­на i ви­ми­ла­ся, i приб­ра­ла­ся, а тi по­чу­ван­ня все бiльше рос­ли, все глиб­ше за­па­да­ли в дум­ку… Тiс­ною i смут­ною здається їй своя ха­та; рiд­не се­ло на­че при­ниж­ча­ло, по­мир­ша­вi­ло; жит­тя йо­го спус­тi­ло; на­че по­же­жа прой­шла i спус­то­ши­ла са­мi най­кра­щi мiс­ця. Во­на рад­нi­ша ки­ну­ти йо­го за­раз i по­ле­тi­ти на­зад, у мiс­то… А ще ж тiльки сьогод­нi су­бо­та, до завтрього пiс­ля обi­ду їй бу­ти… Та­ка жур­ба роз­би­рає її, так їй важ­ко та труд­но.

    - Чого ти, доч­ко, су­муєш? - пи­тає ма­ти i рае: - Ти б пiш­ла до Одар­ки. Хрис­тя зiб­ра­лась - пiш­ла. Тiльки i в Одар­ки не кра­ще… Дiт­во­ра го­мо­нить; Одар­ка вi­тає i роз­пи­тує її; а їй - сло­ва важ­ко ска­за­ти: дум­ка про мiс­то не ви­хо­дить з го­ло­ви. Не за­ба­ри­ла­ся i ма­ти, упо­рав­шись бi­ля пе­чi, прий­ти до них. Ма­ти роз­мов­ляє з Одар­кою, а во­на си­дить - мов­чан­ку справ­ляє, а бi­ля сер­ця щось в'ється, якась га­ди­на уп'яла­ся у йо­го, ссе-ку­сає…

    - Вже я, ма­мо, ма­буть, сьогод­нi пi­ду од вас, - ка­же Хрис­тя ма­те­рi, вер­нув­шись до­до­му.

    - Чого ее так, доч­ко, пос­пi­шаєш? Одп­ро­ха­ла­ся до по­не­дiл­ка, а пос­пi­шаєш сьогод­нi. Хi­ба то­бi вже об­рид­ло у ма­те­рi рiд­ної?..

    - Я й са­ма не знаю, що зо мною… Так ме­нi важ­ко, так труд­но!.. Сер­це ще­мить чо­гось… Ме­нi все здається, що ха­зяїн вер­нув­ся.

    - То що? Хi­ба ти са­ма, своєю во­лею пiш­ла? Те­бе ж пу­ще­но… I не на­си­дi­лась я з то­бою, i не на­ба­ла­ка­лась, i не на­ди­ви­ла­ся на те­бе… - до­да­ла жа­лiб­но ма­ти.

    Христя утер­ла га­ря­чу сльозу, що ви­ко­ти­ла­ся з її очей, - i нi­чо­го не вiд­ка­за­ла ма­те­рi, тiльки са­ма со­бi рi­ши­ла завт­ра ра­нi­сiнько ру­ши­ти в до­ро­гу.

    I во­на здер­жа­ла своє сло­во. На дру­гий день ще до свi­ту ус­та­ла, зiб­ра­ла­ся, поп­ро­ща­ла­ся з ма­тiр'ю - i пiш­ла. При­хо­ди­ла Одар­ка по­ба­ла­ка­ти; при­бiг­ла Гор­пи­на узя­ти на ули­цю з со­бою; ще двi-три знай­омi дiв­ча­та за­бi­га­ли, та зас­та­ли тiльки зап­ла­ка­ну ма­тiр у ха­тi, а Хрис­тя вже да­ле­ко бу­ла.

    - Чого ж це во­на так швид­ко виб­ра­ла­ся? - спи­та­ла Гор­пи­на. - Хва­ли­ла­ся - до по­не­дiл­ка бу­ду, а сьогод­нi втек­ла.

    "Втекла… втек­ла!.. При­бiг­ла - на­че вог­ню вхо­пи­ла, i, як дим той, зник­ла… Втек­ла…" - ду­ма­ла ма­ти, об­ли­ва­ючи ста­ре ли­це гiр­ки­ми сльоза­ми.

    

VI

    

    Коли витк­ну­лось яс­неє со­неч­ко з-за го­ри й об­да­ло своїм свi­том безк­раї по­ля, усi­янi, мов сльоза­ми, ранньою ро­сою, Хрис­тя вже бу­ла да­ле­ко вiд се­ла. Пе­ред нею розс­ти­ла­ли­ся безк­раї ла­ни; за нею в си­зо­му ту­ма­нi кри­ло­ся се­ло. Во­на не озир­ну­лась нi ра­зу, не пог­ля­ну­ла на йо­го. Якiсь смут­нi та не­ра­дiс­нi по­чу­ван­ня тяг­ли її впе­ред. Там, за тим мо­рем яс­но­го свi­ту, на краю без­мiр­них ла­нiв, у ту­ма­нi ши­ро­ко­го прос­то­ру, се­ред чу­жих хат, стоїть ха­та її ха­зяїнiв… "Чи га­разд то там? Чи вер­нув­ся ха­зяїн з яр­мар­ку? А ха­зяй­ка що по­роб­ляє? Чо­гось моє сер­це так ниє, чо­гось во­но труд­но так б'ється… Ох, ско­рi­ше б, ско­рi­ше доб­ра­ти­ся!"

    I Хрис­тя все дуж­че та дуж­че на­ля­гає на но­ги. Нез­чу­ла­ся, як ми­ну­ла свої по­ля, як пе­ред нею опи­нив­ся мiс­ток на гни­лiм пе­ре­хо­дi - вiн як­раз на по­ло­виш шля­ху… Сон­це по­вер­ну­ло на пiвд­ня, сто­яло са­ме над го­ло­вою. "Ще ра­но, - ду­має Хрис­тя. - Дiй­ду до Йо­си­пен­ко­во­го ху­то­ра, зай­ду, во­ди нап'юся, спо­чи­ну тро­хи i Мар'ю про­вi­даю. Як то там во­на?"

    Думки про Мар'ю на який час од­вер­ну­ли її вiд мiс­та. Та не­на­дов­го… Мо­же, не­має Мар'ї; мо­же, во­на вже по­ки­ну­ла - пiш­ла у мiс­то… "Мiс­то! i вп'ять мiс­то?!" -по­ду­ма­ла Хрис­тя, i щось гiр­ке та не­ра­дiс­не ущип­ну­ло її за сер­це. "Ну, чо­го се я?!" - утi­ша са­ма се­бе, ути­ра­ючи знi­чев'я на­бiг­лу сльозу. I зно­ву на­ляг­ла на но­ги.

    Ось i Иоси­пен­ко­вi ху­то­ри. Щось бов­ва­нiє се­ред дво­ру; до­но­ситься до неї гук-крик. "Вид­но, свек­ру­ха роз­хо­ди­ла­ся. Нi­яко­во й за­хо­ди­ти", - ду­має Хрис­тя, при­мен­шу­ючи хо­ду. I не по­ми­ли­ла­ся: то справ­дi гу­ка­ла Яв­до­ха на не­ве­лич­ко­го чо­ло­вi­ка, що сум­ний си­дiв на прис­пi.

    - Казала: учи шку­ру! Бе­ри па­ли­цю до рук та бий! Так жал­ко то­бi? От­же те­пер i по­жа­лiв… Во­на то­бi ось чо­го пiд­нес­ла, - i, скру­тив­ши ра­зом двi ду­лi, ста­ра ткну­ла ни­ми в вi­чi чо­ло­вi­ко­вi.

    Той пох­ню­пив­шись си­дiв - мов­чав.

    - Мовчиш? мов­чиш? - за­ри­ва­ла зно­ву Яв­до­ха. - I що з те­бе за чо­ло­вiк? Як­би не раз, не два по­бив їй го­ло­ву, щоб i на в'язах не вдер­жа­ла, от би во­на те­бе i по­ва­жа­ла, во­на те­бе i по­чи­та­ла! А то - як з клоч­чя ба­тiг! Нес­те­мен­ний по­кiй­ний батько… То­го ж хоч я у ру­ках дер­жа­ла… А ти що? Тьфу!.. А те­пер от i си­ди - як сич на­дув­шись, жу­ри­ся та жди, по­ки вер­неться… До­жи­дай­ся - дiж­деш!

    - Ну, чо­го ви в'язне­те до ме­не? - гiр­ко про­мо­вив чо­ло­вiк. - Хто ж, як не ви, i виг­риз­ли її з дво­ру?

    - Так це я? Я? Ма­ти?! Це дя­ка та­ка ма­те­рi, що те­бе на ро­зум на­во­ди­ла? Я її виг­риз­ла?! Що ж я - со­ба­ка, по-тво­ему? Га?

    - Я не ка­жу, що ви со­ба­ка, а чо­го ви гри­зе­тесь? День не прой­де без то­го, щоб ви не заг­риз­ли­ся; хви­ли­ну ду­ша спо­кiй­но не по­бу­де на мiс­цi!.. Так i жди: от же ти­хо, а тут i схо­пи­ла­ся бу­ча!.. Хi­ба у та­кiм пек­лi, прос­ти гос­по­ди, про­жи­веш? Кам'яне - i те не здер­жа­ло б ва­шої гриз­нi!

    - А що ж, по-твоєму, - мов­ча­ти ме­нi їй? По­ган­цi, прий­ман­цi - мов­ча­ти? Що ж во­на та­ке? Во­на над­ба­ла, во­на на­вез­ла з со­бою? У чу­жiм доб­рi, та ще й стар­ши­ну­ва­ти бу­де? Нi, не дiж­де во­на з своїм ро­дом по­га­ним! Ме­нi нуж­да, що во­на в манд­ри вда­ри­лась? Ди­вись-яка жур­ба!!! Не пер­ви­на їй манд­ри справ­ля­ти… Звiд­ти, здається, i бра­ли…

    - То чо­го ж ви i кло­по­че­тесь?

    - Чого? чо­го? - аж стри­ба­ла ста­ра. - Ох, ти, го­ло­во дур­на! Чо­го кло­по­чу­ся? То­го, що наг­лу­ми­ла­ся во­на над на­ми, нас­мi­яла­ся над твоєю го­ло­вою дур­ною! Де ви­да­но, де пи­са­но, щоб жiн­ка жи­ла на­рiз­но вiд чо­ло­вi­ка? Я б її, ся­ку-та­ку по­ган­ку, че­рез по­лi­цiю до­до­му до­бу­ла… Я б її до стов­па на цi­лий мi­сяць, як ту со­ба­ку, прив'яза­ла… щод­ня си­ри­цею ма­нi­жи­ла!.. Я б з нгї ви­би­ла мiськi прим­хи! А вiн: кло­по­че­тесь?! Тьфу! на твою го­ло­ву дур­ну! - I, плю­нув­ши, во­на мер­щiй поб­ра­ла­ся у ха­ту. Чо­ло­вiк тiльки роз­вiв ру­ка­ми i ще ниж­че пох­ню­пив­ся.

    "Нi, не зай­ду, - по­ду­ма­ла Хрис­тя, сто­ячи за ко­мо­рою. - Чо­го? Мар'ї не­має до­ма, кра­ще тяг­ти да­лi", - рi­ши­ла во­на, по­вер­та­ючи на шлях.

    "Отже та­ки Мар'я пос­та­ви­ла на своєму, - лiз­ло їй у го­ло­ву, - ки­ну­ла… Ото ж її чо­ло­вiк. Як жаль йо­го, жiн­ка ки­ну­ла; а тут - i ма­ти лає. Не­щас­ний! я б, здається, пе­ре­тер­пi­ла… Не дру­гий же вiк ста­рiй жи­ти? А втiм - бог Знає! - не од доб­ра тi­ка­ють лю­ди. Вид­но, за­ли­ла ста­ра за шку­ру са­ла…" I Хрис­тя рiв­ня­ла се­бе до Мар'ї, зга­да­ла про свою до­лю. I її ви­жи­ли з се­ла, i її одiр­ва­ли вiд рiд­ної ха­ти, випх­ну­ли у най­ми на глум чу­жим лю­дям, а без­по­мiч­ну ма­тiр зос­та­ви­ли са­му на плач та жур­бу… Хто тiльки в свi­тi не пла­че, не про­ли­ває слiз крев­них? На­що от ха­зяй­ка - у доб­рi та в дос­тат­ках, а й та скар­житься на свою до­лю, на­рi­кає на неї… Жит­тя - як те ко­ле­со ко­тить: то­го униз не­се, дру­го­го уго­ру пi­дiй­має, щоб зно­ву у зем­лю втоп­та­ти… Де ж те щас­тя та до­ля, що ждеш й до­жи­даєшся, за­лу­чиш на хви­ли­ну, а там… тiльки на­то­миш се­бе дур­ни­ми на­дi­ями?

    Тяжко Хрис­тi та­кi дум­ки ду­мать од­нiй се­ред ши­ро­ко­го по­ля; важ­кi по­чу­ван­ня дав­лять, на­че об­ценька­ми, її сер­це: ще­мить во­но, ниє… "Хоч би вже до мiс­та швид­ше!" - ду­має, пос­пi­ша­ючи.

Пошук на сайті: