Панас Мирний - Повія (сторінка 38)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11604
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12877
    Ось з-за го­ри заб­ли­щав на сон­цi хрест го­ро­дянської церк­ви; ось i лiс­ки за­бов­ва­нi­ли, на­че си­зий по­яс, роз­ляг­ли­ся кру­гом мiс­та. Ще три верс­ти зос­та­ло­ся. Хрис­тя зiй­шла з шля­ху на об­нi­жок, де се­ред бур­ти рос­ла ви­со­ка гiл­ляс­та ли­па, i сi­ла в хо­ло­доч­ку пе­ре­по­чи­ти. З то­го мiс­ця так вид­но усю­ди. Змiєю бi­жить-в'ється до­ро­га з го­ри в до­ли­ну, кру­то по­вер­тає то на один бiк, то на дру­гий; по сто­ро­нах то­го шля­ху пос­ла­ли­ся ла­ни чор­нi, жов­тi, зе­ле­нi, упи­ра­ються кра­ями в шлях… Сон­це, сi­да­ючи, ко­си­ми па­ру­са­ми об­дає тi ла­ни - i го­рять во­ни вся­ки­ми кольора­ми, ми­го­тять звер­ху зо­ло­тим блис­ком, то­нуть кра­ями в си­зiй до­ли­нi бла­кит­но­го не­боск­ло­ну; а ле­генькi тi­нi, мов неп­ри­мiт­нi хма­роч­ки се­ред чис­то­го не­ба, прос­тяг­ли­ся впо­довж то­го квiт­ча­то­го ки­ли­му, сти­ха пе­ре­со­ву­ються з мiс­ця на мiс­це… Чу­дов­на на­ди­во­ви­жу iг­раш­ка яс­но­го свi­ту з ве­чiрньою су­те­ни­ною! По­вiт­ря теп­ле та лег­ке, так i хи­лить до спо­кою, так i гне до дрi­мо­ти; а дзвiн­ка жай­во­рон­ко­ва пiс­ня сти­ха ко­ли­ше.по­том­ле­ну дум­ка­ми ду­шу… За­ти­ха­ють бо­лi i об­ра­зи; нi­мi­ють ли­ха i му­ки; зни­ка­ють кло­по­ти жур­ли­вi; по­чу­вається нес­по­дi­ва­на лег­кiсть. "От би ку­ди ха­зяй­ку, от би де їй, бiд­нiй, по­бу­ти! Тут би за­бу­ла во­на все на свi­тi, все… Як прий­ду, роз­ка­жу я їй; роз­ка­жу, де, як зга­ду­ва­ла", - по­ду­ма­ла Хрис­тя, лег­ко зiтх­нув­ши, зня­ла­ся i по­чим­чи­ку­ва­ла да­лi.

    Уже сон­це зов­сiм сi­ло, як во­на всту­пи­ла в ши­ро­ку i люд­ну ули­цю. На­род З усiх бо­кiв бi­гав, сну­вав; се­ля­ни пос­пi­ша­ли у ба­зар, на пiд­тор­жя; крик i гук но­сив­ся кру­гом неї.

    "Чи то ж то ха­зяїн звер­нув­ся?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя, зир­нув­ши на ха­зяй­ську крам­ни­цю, i тро­хи не впа­ла: крам­ни­ця бу­ла вiд­чи­не­на… Мо­роз под­рав Хрис­тю по­за спи­ною, мо­роз сип­нув у но­ги, мо­роз ус­ту­пив у пальцi; сер­це так труд­но за­ко­ло­ти­ло­ся… Що ж то те­пер вiн їй зас­пi­ває?.. Не пе­рей­шла - пе­ре­ле­тi­ла во­на ба­зар i мер­щiй по­вер­ну­ла у свою ули­цю.

    Ось i дво­ри­ще… Ти­хо у йо­му, аж глу­хо, нiг­де жи­во­го не вид­но, тiльки ко­мо­ра бi­лiє се­ред дво­ру. Хрис­тя пос­пi­шає в ха­ту; їй див­но, що сi­неш­нi две­рi за­чи­не­нi. Чи не­ду­жа ха­зяй­ка, чи не­ма до­ма?.. З нес­по­кiй­ним сер­цем во­на мер­щiй вско­чи­ла в сi­ни.

    Через хви­ли­ну во­на зно­ву вис­ко­чи­ла… блi­да, тру­ситься i - як пус­титься З дво­ру!..

    - О бо­же, бо­же!.. - шеп­та­ла во­на, бi­жу­чи ули­цею. Про­хо­жi зос­та­нов­лю­ва­ли­ся, ди­ву­ва­ли­ся.

    - Чого ся дiв­чи­на так пе­ре­ля­ка­ла­ся? ку­ди мчиться? - до­пи­ту­ва­ли­ся од­но в од­но­го i, не доз­нав­шись, про­хо­ди­ли.

    Вона по­бiг­ла на ба­зар до крам­ни­цi - i тiльки бi­ля неї зап­ри­мi­ти­ла, що крам­ни­ця бу­ла за­чи­не­на.

    - А ха­зяїна не ба­чи­ли? - бо­же­вiльне до­пи­ту­ва­лась во­на у приїжджих.

    - Якого ха­зяїна? Шу­кай со­бi!

    Христя, ви­бi­гав­ши увесь ба­зар, по­бiг­ла зно­ву до­до­му. Сон­це зов­сiм сi­ло, ве­чiр­ня зо­ря по­гас­ла; над мiс­том спус­ка­ла­ся нiч; у хат­нiх вiк­нах заб­ли­ща­ло свiт­ло. Хрис­тя нес­лась, як не­са­мо­ви­та. При­бiг­ла до во­рiт, пос­то­яла-пос­то­яла, Зiтх­ну­ла важ­ко i зно­ву по­бiг­ла.

    У дя­ка в ха­тi йшла лай­ка, ко­ли Хрис­тя ту­ди ус­ко­чи­ла. Дя­чи­ха аж по­си­нi­ла, ла­ючи ста­ро­го, кот­рий, за­те­сав­шись у ку­ток, щось пе­ре­би­рав ниш­ком.

    - Здоровi! - при­вi­та­ла­ся Хрис­тя.

    їй нiх­то нi­чо­го не вiд­ка­зав, та во­на i не дос­лу­ха­ла­ся. Як бо­же­вiльна, во­на ки­ну­лась до дя­чи­хи.

    - Панiматко! iдiть до нас. Щось з ха­зяй­кою ста­ло­ся.

    - З якою ха­зяй­кою? - су­во­ро спи­та­ла дя­чи­ха.

    Христя тiльки ла­ма­ла ру­ки та тру­си­лась:

    - Iдiть, Хряс­та ра­ди.

    - Куди - до вас? - га­рик­ну­ла дя­чи­ха. - Ба­га­то вас у гас­пи­да е! Ку­ди я про­ти но­чi пi­ду?

    - Тут не­да­леч­ко, за­раз… до Заг­ни­бi­ди, - на­си­лу знай­шла­ся Хрис­тя.

    - Що ж там у вас?

    - Не знаю, па­нi­мат­ко. Я бу­ла до­ма, хо­ди­ла в се­ло… При­ход­жу у ха­ту" а ха­зяй­ка ле­жать… та­кi страш­нi… Бо­же мiй, бо­же! - i Хрис­тя зай­шла­ся пла­чем.

    - Ото вiн учо­ра звер­нув­ся… Пi­дож­ди, я за­раз, - ска­за­ла дя­чи­ха. По­ти дя­чи­ха вби­ра­ла­ся, Хрис­тя вис­ко­чи­ла у сi­ни. Сльози да­ви­ли її, страх тру­сив усю…

    В Заг­ни­бi­ди уже свi­ти­ло­ся в ха­тi, як во­ни увiй­шли у двiр.

    - Менi страш­но. Я не пi­ду ту­ди… Iдiть ви са­мi, - трем­тя­чи, ка­же Хрис­тя.

    - Чого боїшся? Ма­ленька! - скрик­ну­ла дя­чи­ха i, як та шу­лi­ка, по­су­ну­ла в ха­ту. Хрис­тя за нею.

    У кух­нi во­ни зас­та­ли Заг­ни­бi­ду. Пох­му­рий, за­ло­жив­ши ру­ки за спи­ну, вiн мi­ряв її i вздовж, i впо­пе­рек. Свiч­ка сто­яла на сто­лi i, на­го­рiв­ши, об­да­ва­ла ха­ту не­яс­ним свi­том.

    - I ти вер­ну­ла­ся? - гук­нув Заг­ни­бi­да, ки­нув­ши на Хрис­тю гост­рий пог­ляд. Та, зу­пи­нив­шись у по­ро­га, так i при­ки­пi­ла на мiс­цi.

    - А Оле­на Йва­нiв­на де? - спи­та­ла дя­чи­ха.

    - Нащо вам Оле­на Iва­нiв­на?

    - Нужно! - гост­ро од­ка­за­ла дя­чи­ха i пiш­ла да­лi в свiт­ли­цю. Заг­ни­бi­да узяв­ся за свiч­ку, щоб прис­вi­ти­ти. узяв був у ру­ки; по­тiм пос­та­вив; зiр­вав i, по­вер­нув­шись до Хрис­тi, пос­ва­рив­ся на неї ку­ла­ком; а да­лi - За свiт­ло, в кiм­на­ту.

    Ясний свiт ос­вi­тив по­жовк­ле ли­це Оле­ни Iва­нiв­ни, ко­ли увiй­шов ту­ди Заг­ни­бi­да. Во­на ле­жа­ла на спи­нi, схрес­тив­ши ру­ки на гру­дях, як схре­щу­ють по­мер­шо­му. Очi в неї бу­ли зак­ри­тi; пiд очи­ма - си­нi мiш­ки; рот скрив­ле­ний; Зiт­хан­ня важ­ке, хри­пу­че… Все ка­за­ло - то бу­ло пос­лiднє зма­ган­ня жит­тя зi смер­тю!

    - Олена Йва­нiв­на! Оле­на Йва­нiв­на! - сти­ха обiз­ва­ла її дя­чи­ха. Оле­на Iва­нiв­на, не розк­ри­ва­ючи очей, ти­хо схит­ну­ла го­ло­вою.

    - I сам не знаю, що з нею, - ка­зав Заг­ни­бi­да, пiд­нi­ма­ючи свiч­ку вго­ру, щоб яс­нi­ше ос­вi­ти­ти бо­ля­щу. - Ки­дав здо­ро­вi­сiньку; вер­нув­ся - отак, як ба­чи­те! - I вiн по­ло­жив свою ру­ку на її ру­ки. - Хо­лод­нi­сiнькi!

    Боляща розк­ри­ла очi, гля­ну­ла на чо­ло­вi­ка - i за­ме­та­ла­ся на пос­те­лi.

    - Не бу­ду! Не бу­ду! - за­бу­бо­нiв Заг­ни­бi­да й одiй­шов геть.

    - Ви б за ба­тюш­кою пос­ла­ли, - по­ра­яла дя­чи­ха. Заг­ни­бi­да мах­нув ру­кою i, опус­тив­шись на ла­ву, схи­лив­ся го­ло­вою на стiл.

    - О не­щас­тя, не­щас­тя! - за­мо­вив вiн.

    У ха­тi ста­ло ти­хо-ти­хо, мов у до­мо­ви­нi. Бо­ля­ща розк­ри­ва­ла очi, зво­ди­ла ру­ка­ми уго­ру, по­тя­га­ла­ся…

    - Чорного плат­ка! Чор­но­го плат­ка! - крик­ну­ла дя­чи­ха. - З^рч'гii очi…

    Христя ки­ну­ла­ся в кiм­на­ту. Ха­зяй­ка ме­та­ла­ся на пос­те­лi, ки­да­лась, страш­но во­ди­ла очи­ма. На її шиї, на ру­ках, не­на­че жа­би, по­роз­пи­на­лись чор­нi пля­ми: наб­ряк­лi жи­ли ки­да­ли­ся - би­лись; кор­чi гну­ли ру­ки, но­ги; бо­ля­ща стог­на­ла… Дя­чи­ха мер­щiй схо­пи­ла з се­бе пла­ток i ки­ну­ла на неї. Ще хви­ли­ну во­на за­би­ла­ся пiд плат­ком… по­чу­ло­ся на­че шеп­тан­ня, скрип зу­бiв - i зра­зу все за­тих­ло…

    Трохи зго­дом зня­ла дя­чи­ха пла­ток… Пiд ним ле­жа­ла вже не Оле­на Iва­нiв­на, а без­ди­хан­ний труп з страш­но вит­рi­ще­ни­ми очи­ма…

    Загнибiда пi­дiй­шов до нього, по­ди­вив­ся i, зат­ру­сив­шись, про­мо­вив: "Ти ме­не по­ки­ну­ла… по­ки­ну­ла… Як же ме­нi са­мо­му тут бу­ти без те­бе?"

    Дячиха взя­ла йо­го за ру­ку i ви­ве­ла з кiм­на­ти в кух­ню.

    - А ти бi­жи до су­сiд. Скли­кай - хай iдуть об­ми­ва­ти. Та за­бi­жи i до ста­ро­го - хай бе­ре псал­ти­рю чи­та­ти, - на­ка­зу­ва­ла дя­чи­ха Хрис­тi. Та сто­яла як уко­па­на.

    - Чого стоїш? Бi­жи! - гук­ну­ла дя­чи­ха.

    Христя, не знать ку­ди i чо­го, по­бiг­ла.

    Через го­ди­ну най­шло жi­нок, ба­бiв… Пiд­то­пи­ли в пе­чi, грi­ли ок­ро­пи. Хрис­тя ро­би­ла, що їй не ка­за­ли: но­си­ла во­ду, тас­ка­ла дро­ва, хоч i не пам'ята­ла то­го нi­чо­го. Во­на тiльки й зап­ри­мi­ти­ла, ко­ли об­ми­ва­ли по­мер­шу, що дя­чи­ха усе чо­гось ти­ка­ла пальця­ми на си­нi пля­ми та ти­хо шеп­та­ла: "Оце та смерть, оце! Во­на та­ки не втек­ла йо­го рук!" Жiн­ки мовч­ки хи­та­ли го­ло­ва­ми.

Пошук на сайті: