Панас Мирний - Повія (сторінка 42)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11154
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12225
    - Ох, бре­шуть, мiй го­лу­бе, бре­шуть!.. Та хi­ба вiд то­го нам лег­ше?

    - Я, бач, чув, - по­чав Панько, - ста­но­во­го пи­сар роз­ка­зу­вав на­шо­му­та­ки чо­ло­вi­ко­вi, що Ззгни­бi­ду хтось ба­чив, як вiн жiн­ку да­вив. Йо­го, ли­бонь, i в тюр­му вже за­сад­же­но. Так вiн, - звiс­но, та­ка вже ка­вер­за, - не­да­ром пи­са­рем був: по­чав ото кру­ти­ти. "Я, - ка­же, - не да­вив, а мо­же, хто дру­гий. Мо­же, най­мич­ка, бо тих гро­шей, що я дав їй за день пе­ред смер­тю до схо­ву, не ста­ло". Ну, звiс­но, ки­ну­лись гро­шей шу­ка­ти…

    - Христя ж бо­жи­ла­ся, що вiн сам дав їй тi гро­шi, - пе­ре­би­ла Прiська.

    - Може, й сам; а те­пер он, бач, ку­ди вер­не!

    - Боже, бо­же! - хи­та­ючись, по­ча­ла Прiська. - Ти ж усе ба­чиш, усе знан­нi… Чо­му ж ти не обiз­веш­ся, не ог­ля­неш­ся на нас, не­щас­них? - i Прiська зно­ву за­го­ло­си­ла.

    - Ось пе­рес­тань, тiт­ко, та пос­лу­хай, що я то­бi ска­жу. Го­дi то­бi пла­ка­ти та по­би­ва­ти­ся, - нi­чо­го слiзьми не за­по­мо­жеш! Ти вста­вай з до­лiв­ки, лiзь на пiч, ля­гай та кра­ще зас­ни. Мо­же, бог то­бi у снi пош­ле ро­зум, що зро­би­ти, як по­вер­ну­ти.

    I - ди­во! Прiська по­ду­ма­ла-по­ду­ма­ла, утер­ла сльози, пiд­ве­ла­ся i по­ди­ба­ла до по­лу.

    - Отак бу­де кра­ще! - мо­вив Ки­ри­ло не то до Прiськи, не то сам до се­бе, умо­щу­ючись со­бi на ла­вi.

    - А ме­нi ж де? Хi­ба до по­ро­га го­ло­вою… А що ти ду­маєш? Са­ме бу­де доб­ре! - ка­же Панько, прос­тя­га­ючись по­се­ред ха­ти.

    Усi троє по­ля­га­ли i по­мовк­ли, мов­би пос­ну­ли. Важ­ке тiльки Прiсьчи­не Зiт­хан­ня з го­ди­ни на го­ди­ну да­ва­ло оз­на­ку, що во­на ще не спа­ла. Оже й во­но за­тих­ло: ко­ли-не-ко­ли по­чується та й стих­не, по­ки й зов­сiм не за­тих­ло.

    - Заснула? - спи­тав­ся Ки­ри­ло, пiд­вiв­ши го­ло­ву.

    - Мабуть… бо щось не чут­но.

    - Ти та­ки утi­шив.

    - Та по­шеп­тав, бач…

    - А справ­дi: ти не чув, що це во­но за ока­зiя? Нев­же це за смерть Заг­ни­бi­ди­хи? Я не вi­рю, щоб Хрис­тя на та­ке пус­ти­ла­ся.

    - Та во­но, бач, i я не вi­рю. Тiльки… де тим ге­монським гро­шам узя­тись?! Не­ма­ло, бач, - п'ятде­сят руб­лiв! - од­ка­зав Панько.

    - Так вiн же, ли­бонь, дав. Сам дав…

    - Та хто йо­го знає? Ми ж там не бу­ли? Мо­же, й сам дав… Тiльки за вi­що йо­го та­ку си­лу да­ва­ти?

    Кирило мав був щось од­ка­за­ти, та не­са­мо­ви­тий крик гiр­ко­го пла­чу зу­пи­нив йо­го… Ди­ву­ючись, зир­нув вiн на Панька. Панько со­бi гля­нув на йо­го i поск­ро­ма­див по­ти­ли­цю. А Прiська як по­ча­ла - та вже до са­мо­го свi­ту…

    

VIII

    

    "Де смерть моя хо­де? де во­на по­дi­ла­ся?" - од­но го­ло­си­ла Прiська, мо­ля­чи у бо­га до­вiч­но­го од­по­чин­ку. Їй уже те­пер усе зне­вi­ри­ло­ся, спро­ти­ви­ло­ся. Од­на бу­ла на­дiя, од­на утi­ха, що дер­жа­ла її на свi­тi, кра­си­ла зли­ден­не жит­тя, - те­пер i та на­дiя її оду­ри­ла, на­ро­би­ла та­ко­го кло­по­ту, та­кої сла­ви… її кров, рiд­на кров, на та­ке пус­ти­ла­ся… чу­жу ду­шу за­гу­би­ла!.. Так ка­жуть лю­ди; то­го до­пи­ту­вав­ся у неї й ста­но­вий, пе­ре­ки­да­ючи та пе­ре­ри­ва­ючи усе у ха­тi, щоб знай­ти яку-не­будь оз­на­ку. Хоч у пеї бiльше нi­чо­го не знай­шли, ок­рiм тих прок­ля­тих гро­шей… Та де тим i гро­шам узя­тись? Пев­но, во­но щось тут є… Хрис­тя ка­же: ха­зяїн дав. Ко­ли б же не за­бо­ро­ни­ли їй з нею ба­чи­тись, во­на б до­пи­та­ла­ся, що во­но за гро­шi, де взя­ли­ся? Во­на б крiзь очi у са­му ду­шу про­ди­ви­ла­ся доч­цi, у са­ме сер­це… А то?..

    Христю на дру­гий день пог­на­ли в мiс­то, а з неї тiльки до­зор зня­ли, бо не знай­шли нi­чо­го та­ко­го, що б i її до то­го дi­ла в'яза­ло, хоч Грицько i гу­кав:

    - Та й ста­ра не без грi­ха! Пев­но, са­ма i пiд­су­ну­ла доч­цi та­ко­го зiл­ля, та мов­чить, за­пек­ла!

    Прiська мов­ча­ла, сло­вом не обiз­ва­ла­ся. Що їй ка­за­ти? Во­на зне­вi­ри­ла­ся тим сло­вом; i во­ни, як i лю­ди, тiльки од­но­го ли­ха їй на­но­си­ли, а утi­хи нi­якої. Єди­на у неї те­пер утi­ха - до­мо­ви­на, єди­не ба­жан­ня - ско­рi­шої смер­тi…

    - Боже! Де смерть моя хо­де? Пош­ли її ско­рi­ше! - здiй­ма­ючи ру­ки до бо­га, од­но го­ло­си­ла во­на i не пе­рес­та­ва­ла.

    Минуло три днi. Три днi слiз та ле­мен­ту; три днi не­утiш­но­го го­ря й пла­ку­чої скор­бо­ти… Прiська не пи­ла, не їла, за тi три днi i свi­ту бi­ло­го не ба­чи­ла. Що бу­ло учо­ра - те й сьогод­нi, те i на завт­ра; нi сну, нi вiд­по­чин­ку - од­нi гiр­кi сльози… Ус­та­не яс­не сон­це, i зай­де, i зно­ву ус­та­не; а Прiсьцi i не в при­мiт­ку. Як злiз­ла на пiл, пос­лу­хав­ши Панька, як скор­чи­ла­ся пiс­ля йо­го роз­мо­ви - так нi зла­зи­ла, нi розп­рав­ля­ла­ся!.. Вiд слiз свiт ув очах по­мерк, вiд ле­мен­ту го­лос спав i уха за­ло­жи­ло… Во­на не ба­че нi­чо­го, не чує: не чує на­вiть сво­го ох­рип­ло­го не­людсько­го пла­чу. Зов­сiм у- до­мо­ви­нi, глу­хiй тiс­нiй ямi… От тiльки - ще сер­це б'ється та дум­ка, що жи­ва во­на, ще гвiзд­ком стир­чить у го­ло­вi… I на­що? Ко­ли б мог­ла, во­на б те сер­це своїми ру­ка­ми за­да­ви­ла, щоб во­но на­вi­ки за­тих­ло… А дум­ку? дум­ку?.. Не­має во­лi над нею!.. Хоч би нiж та­кий гост­рий, щоб тiльки - чирк! - та й ка­пут вiд­ра­зу… або ди­му, ча­ду страш­но­го, щоб та дум­ка са­ма в ди­му за­да­ви­лась… Пiт же!.. Скри­пить дуп­ли­няс­та де­ре­ви­на вiд вiт­ру! зов­сiм, здається, зог­ни­ла: се­ре­ди­на вит­рух­ла, ви­па­ла, а не па­да - скри­пить. Так Прiська скри­пi­ла, за тi три днi її i не уз­на­ти: за­па­ли очi, наб­ряк­ли-роз­чер­во­нi­лись; за­па­лi що­ки - ще дуж­че по­за­па­да­ли; об­лич­чя по­чор­нi­ло; гу­би по­ре­па­ли­ся; не­че­са­не во­лос­ся у клоч­чя зби­лось i аж по­жовк­ло, як гич у пше­нич­ки: зiг­ну­та пос­тать - уд­воє пе­рег­ну­ласьскар­лю­чи­лась… То не лю­ди­на ле­жа­ла на го­ло­му по­лу, то са­ма смерть ля­ка­ла лю­дей своєю страш­ною маш­ка­рою!

    "Господи! що ста­ло­ся з нею?" - по­ду­ма­ла Одар­ка, прий­шов­ши че­рез три днi про­вi­да­ти Прiську. Во­на б, мо­же, i не прий­шла, та ба­чи­ла, що у Прiськи кру­гом ха­ти за тi три днi нiх­то нi за­ма­ня­чив, нi прой­шов; а сi­ни, як бу­ли пер­шо­го дня од­чи­не­нi, так i сто­яли… "Мо­же, вмер­ла Прiська?" - по­ду­ма­ла Одар­ка i, трем­тя­чи вiд стра­ху, пiш­ла до­вi­да­ти­ся.

    - Тiточко! Чи ще ви жи­вi ту­та? - сти­ха спи­та­ла Одар­ка, пi­дiй­шов­ши до Прiськи.

    Чи вiд то­го, що Прiська уже три днi, як не чу­ла людської мо­ви, чи в Одар­чи­но­му го­ло­сi чу­ло­ся щось рiд­не, при­вiт­не, - тiльки Прiська струс­ну­лась, на­че Зра­дi­ла, i розк­ри­ла за­пух­лi очi. Во­на по­ри­ва­ла­ся щось го­во­ри­ти; шеп­та­ла гу­ба­ми i, не скiн­чив­ши, без­на­дiй­но мах­ну­ла ру­кою.

    - А я оце на­си­лу до вас зiб­ра­ла­ся. Так за­нi­ко­ли­ло­ся, так за­нi­ко­ли­ло­ся! Кар­по у по­лi, по­ти упо­раєшся в гос­по­дi, а тут по­ра i обiд йо­му нес­ти… - вип­рав­ля­ла­ся Одар­ка пе­ред Прiською.

    Прiська мов­ча­ла.

    - Як же вас тут бог ми­лує? - зно­ву по­ча­ла Одар­ка. - Що це на вас за на­пасть та­ка?

    - Напасть? - про­гу­ла глу­хо Прiська. - Що це ти за сло­во та­ке ска­за­ла? Яка на­пасть? - i Прiська бо­же­вiльне во­ди­ла по ха­тi очи­ма.

    В Одар­ки мо­роз пi­шов по­за спи­ною вiд то­го го­ло­су i вiд то­го пог­ля­ду… Во­на пе­реж­да­ла тро­хи, по­ки Прiська зас­по­коїться, по­тiм спи­та­ла:

    - Тiтко! чи ви пiз­наєте ме­не?

    - Тебе? Як те­бе не пiз­на­ти! - з страш­ною ус­мiш­кою од­ка­за­ла Прiська.

    - Хто ж я та­ка?

    Прiська зно­ву са­ма со­бi ус­мiх­ну­ла­ся…

    - Хто ти та­ка? - ти­хо спи­та­ла­ся. - Лю­ди­на! - при­да­ви­ла Прiська на сьому сло­вi.

    Одарка пе­рех­рес­ти­ла­ся i, зiтх­нув­ши, мо­ви­ла:

    - Уже й не пiз­нає…

    - А ти чо­го прий­шла? - неш­вид­ко спи­та­ла­ся Прiська.

    - Як чо­го? Од­вi­да­ти вас: як жи­ве­те? Мо­же б, їсти вам зва­ри­ти?

    - їсти?.. Жи­ве­мо? То-то й ли­хо, що жи­ве­мо, - ска­за­ла, i ли­це її скри­ви­ло­ся-зат­рем­тi­ло. По­чув­ся який­сь писк, щось за глу­хий за­дав­ле­ний хрип - i сльози за­ли­ли очi.

    Одарцi на­че хто у жме­нi зда­вив сер­це, так во­но за­бо­лi­ло-за­ни­ло, по­ба­чив­ши Прiсьчи­ну му­ку.

    - Тiточко! Я ж су­сi­да ва­ша… Одар­ка, - не зна­ючи, що їй ка­за­ти, приз­на­ва­ла­ся Одар­ка, при­па­да­ючи до ста­рої. Та зно­ву за­тих­ла i зно­ву гля­ну­ла на неї зап­ла­ка­ни­ми очи­ма. Те­пер во­ни у неї на­че кров'ю на­ли­тi, а на зрач­ки по­лу­да на­су­ну­ла i зак­ри­ла їх страш­ний па­лю­чий огонь.

    - Я знаю, що ти Одар­ка, - зас­по­коївшись, по­ча­ла ста­ра. - Пiз­наю те­бе по го­ло­су… Спа­си­бi, що не за­бу­ла.

    - Може, вам чо­го тре­ба, тi­точ­ко? - спи­та­ла ра­да Одар­ка.

Пошук на сайті: