Панас Мирний - Повія (сторінка 44)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11610
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12892
    - Пождiть тро­хи, дi­точ­ки, я за­раз га­лу­ше­чок зва­рю, - ки­дається до сон­них дi­тей.

    - Мамо! - обiз­ва­ла­ся Олен­ка, див­ля­чись, що за кло­по­том ма­тiр­не ли­це тро­хи про­яс­ни­ло­ся.

    - А що, доч­ко?

    - Ти ка­за­ла: умер­ла… Хто умер­ла?

    - А ти не знаєш хто? Ба­бу­ся вмер­ла.

    - Ба-бу-у-у-ся, - зди­ву­вав­ся Ми­кол­ка.

    - То оце й не бу­де ба­бу­сi… Ба­бу­сю в яму - бах! - ка­же Олен­ка, по­ка­зу­ючи ку­ла­чям, як бу­дуть бу­ха­ти ба­бу­сю в яму.

    - Бух! - од­ка­за­ла, гiр­ко ус­мiх­нув­шись, Одар­ка. - Дов­го ще, по­ки бу­де "бух", - до­да­ла, за­мi­шу­ючи га­луш­ки в ма­кiт­рi.

    - Бухкай же ско­рi­ше ве­че­рю, - ска­зав Кар­по, - а я пi­ду до­вi­да­юсь, що там ро­биться, - i нап­ря­мив­ся з ха­ти.

    Одарка тiльки то­дi зга­да­ла, що во­на без плат­ка.

    - Карпе! чув? - гук­ну­ла во­на з сi­ней над­вiр.

    - Агов? - обiз­вав­ся той.

    - Не за­будь узя­ти там плат­ка.

    - Якого?

    - Мого. Тре­ба ж бу­ло чимсь зак­ри­ти очi.

    - Добре, - ска­зав Кар­по.

    Одарка вер­ну­ла­ся до ро­бо­ти. Дiт­во­ра си­дi­ла в кут­ку на по­лу i ди­ви­ла­ся, як ма­ти кру­ти­ла­ся, їй справ­дi бу­ло скрут­но. Вог­ка кiст­ри­ця бiльше лу­ща­ла, нiж го­рi­ла, i, щоб пiд­дер­жу­ва­ти во­гонь, Одар­ка раз по раз бi­га­ла до пе­чi пiд­ки­да­ти су­хої со­ло­ми. Оце спа­лах­не вi­хоть - яс­ний свiт про­бi­жить по ха­тi, заг­рає на чор­них шиб­ках вi­кон, ос­вi­те за­тур­бо­ва­ну го­ло­ву Одар­ки, од­ки­не вiд неї дов­гу-пре­дов­гу тiнь на стi­ну, хо­де-бi­гає та тiнь, по­ки Одар­ка ути­рає га­луш­ки; а зго­рить со­ло­ма, згас­не свiт­ло - i тiнь Одар­чи­на ку­дись зник­не, i са­ма во­на пок­риється тем­но­тою… Одар­ка зно­ву бi­жить до пе­чi, пiд­ки­дає но­вий вер­чик… Зно­ву свiт осiяє, зно­ву Одар­ка пос­пi­ша до ма­кор­те­та, зно­ву пос­тать її ко­ли­шеться, i чор­на тiнь бi­гає по стi­нi.

    - Дивись, ди­вись… Он ма­ми­на ру­ка… Он - го­ло­ва… нiс, - ка­же Ми­кол­ка до Олен­ки, ука­зу­ючи пальцем на стi­ну.

    Та гля­ну­ла - i обоє за­ре­го­та­ли­ся: та­кою їм зда­ла­ся чуд­ною бi­га­ни­на тiї тi­нi по ха­тi. Одар­ка ра­да, що хоч тим дiт­во­ра за­ба­ви­ла­ся; од­но знає - пос­пi­шає з ве­че­рею…

    Аж ось i ве­че­ря пос­пi­ла. I да­ва­ти б - Кар­па не­має. Що там йо­го до­дер­жує?

    - Посидьте, дi­точ­ки, тро­хи… Я за­раз батька пок­ли­чу, - ска­за­ла во­на, юрк­нув­ши з ха­ти.

    У При­ти­чи­нiй ха­тi лед­ве тлiє не­ве­лич­кий ка­га­нець на ко­ми­нi, ки­да­ючи З-пiд сте­лi жов­ту­ва­тий свiт. Уго­рi ще сяк-так ос­вi­чує вiн сум­ну осе­лю, а з до­лiв­ки встає чор­ний мо­рок i пiд­нi­мається вго­ру. Прiсьчин труп, прик­рит­тi Одар­чи­ним чор­ним плат­ком, не­на­че ку­па зот­лi­лої со­ло­ми, чор­нiється на по­лу. Ко­ли-не-ко­ли упа­де на йо­го блi­да сму­жеч­ка свi­ту, про­бi­жить по вер­ху, мов во­рух­не плат­ком, i - зля­ка­на - стри­бає уго­ру… На ла­вi пiд стi­ною си­дять Панько, Ки­ри­ло, Кар­по - нi­мi-мов­чаз­нi, не­мов до стi­ни при­би­тi.

    - А що тут у вас - бла­го­по­луш­но? - ус­ту­па­ючи в ха­ту в шап­цi i з люлькою в зу­бах, пи­тається Грицько.

    - Що ж би тут?.. Он мерт­ва ле­жить, - од­ка­зав Панько, ткнув­ши пальцем її а пiл.

    Грицько, пус­ка­ючи з ро­та дим, по­вер­нув­ся, гля­нув.

    Нiчого. Ще бiльше зас­му­че­на вер­ну­ла­ся во­на до­до­му, да­ла ве­че­ря­ти дi­тям, а са­ма й не при­тор­ка­ла­ся - сла­ла пос­те­лi за­мiсть ве­че­рi. Кар­по со­бi лiг, не ве­че­ряв­ши, i хоч ти­хо ле­жав, а й йо­му не спа­ло­ся… "Що, як справ­дi Грицько та­ку на­пасть зве­де на них? Хi­ба йо­му що? Нi бо­га в жи­во­тi, нi грi­ха - на ду­шi, нi жа­лос­тi в сер­цi… Та ще як при­га­дає за зем­лю", - по­ду­мав Кар­по.

    - I тре­ба то­бi бу­ло тим плат­ком очi прик­ри­ва­ти? - ска­зав вiн, по­чув­ши важ­ке Одар­чи­не зiт­хан­ня.

    - А що?

    - Та так… Про­па­де ще пла­ток… - звер­нув­ся Кар­по, щоб не вра­жа­ти Одар­ку не­ра­дiс­ною звiст­кою.

    - Хай про­па­де. Я ось ду­маю, що ко­ли вий­де доз­вiл хо­ва­ти, то не ко­му прий­деться - як не нам… Ска­же­мо Хрис­тi, ко­ли вер­неться, що ко­ристь З зем­лi бу­де на­ша - от i все.

    - Коли то ще бу­де! - сум­но од­ка­зав Кар­по i за­мовк.

    На ра­нок обоє повс­та­ва­ли, на­че п'янi, i зра­зу роз­бiг­ли­ся: Кар­по пi­шов ско­рi­ше на по­ле, Одар­ка зос­та­ла­ся до­ма. В обiд зiй­шли­ся, шоб мовч­ки поїсти стра­ви, i зно­ву ро­зiй­шли­ся до ве­чо­ра. За цi­лий день од­не од­но­му сло­ва не ска­за­ло. Так ми­нув i дру­гий день, i тре­тiй, на чет­вер­тий ра­но при­бi­гає Ки­ри­ло.

    - Прислано вiд ста­но­во­го - хо­ва­ти, - при­вi­тав­шись, ска­зав вiн. - Уже i до­зор зня­ли.

    - Хто ж бу­де хо­ва­ти? - пи­тає Одар­ка. - Чи не той, хто на­ряд­жав сто­ро­жу?

    - Цебто Грицько? - зди­ву­вав­ся Ки­ри­ло. - Той за­хо­ває! - до­дав да­лi, скрут­нув­ши го­ло­вою.

    - А що, зiг­нув­ся б? - пи­та Одар­ка.

    - Та го­дi то­бi! - пе­ре­бив її Кар­по, якось вiльно зiтх­нув­ши. - Уже ж не ко­му при­хо­диться, як не нам. Ста­ра, царст­во їй не­бес­не, бу­ла при­хильна до нас… Грiх нам бу­де не зна­ря­ди­ти її на той свiт. Бi­жи, лиш, Одар­ко, по жi­нок, а я… От, мо­же, Ки­ри­ло та Панько да­дуть по­мо­ги яму ко­па­ти.

    - А чо­му ж! Мож­на! - згод­жується Ки­ри­ло.

    - От i доб­ре. Уже по­обi­даємо ра­зом, - до­дає Кар­по.

    Одарка зра­зу ки­ну­лась на се­ло зби­ра­ти жi­нок, ба­бiв, а Кар­по з Паньком - за зас­ту­пи та на цвин­тар. Ки­ри­ло зос­тав­ся у Кар­по­во­му дво­рi тру­ну З до­щок зби­ва­ти.

    Як не кло­по­та­ли­ся, як не би­ли­ся, не ки­да­ли­ся сю­ди та ту­ди Кар­по з Одар­кою, щоб ско­рi­ше по­ря­док уми­ру­щiй да­ти, та нi­як то­го дi­ла в один день не скiн­чиш, - ба­га­то за­хо­ду. Ста­ру об­ми­ли, на­ря­ди­ли i по­ло­жи­ли на сто­лi. Одар­ка са­ма хрест ви­лi­пи­ла з вос­ку i свiч­ку зас­вi­ти­ла в го­ло­вах… Тлiє та свi­чеч­ка, ки­дає жов­тий свiт на по­чор­нi­ле ли­це вми­ру­щої… У ха­тi ти­хо, нiх­то не чи­тає над по­кiй­ни­цею, - тiльки ста­рi ба­бу­сi кру­гом обс­ту­пи­ли стiл, i хi­ба яка за­каш­ляє або пе­рех­рес­титься, шеп­чу­чи ти­хо мо­лит­ву, i тим зво­рух­не не­за­мут­ну нi­мо­ту… А над­во­рi - рай: сон­це, на­че пан­на у пиш­но­му одя­гi, роз­гу­ля­ло­ся ро­зiг­ра­ло­ся; со­няч­нi па­ро­си так i но­сяться в про­зо­ро­му по­вiт­рi, так i при­щуть зо­ло­ти­ми стрi­ла­ми; гнуться, ла­ма­ються, осi­да­ють iс­кор­ка­ми на пиш­но уб­ра­ну зем­лю, на роз­кi­шiю вкри­тi лист­вою сад­ки… Пташ­ки ля­щать, тер­ко­тять, спi­ва­ють; ще­бе­че со­ло­вей­ко i своїм го­ло­сом криє цьомкан­ня кро­пив'янки; кує зо­зу­ля, а її пе­ре­би­ває крик­ли­ва iвол­га; гу­де сум­но одуд, а гор­ли­ця ще жа­лiб­нi­ше тур­ко­че; цвi­рiнька­ють джи­ку­ни-го­роб­цi, а до їх з ви­со­кої ви­со­кос­тi, не­на­че срiб­ний дзвi­нок, до­но­ситься жай­во­рон­ко­ва пiс­ня… Рап - та й го­дi! Все жи­ве, ра­дiє… Шма­то­чок то­го раю за­бi­гає й у Прiсьчи­ну ха­ту: то сон­це ус­ко­че у вiк­но, за­бi­га зай­чи­ка­ми по стi­нах, по до­лiв­цi: то пта­ши­на пiс­ня до­ле­тить у роз­чи­не­нi две­рi… Шко­да, що нiх­то то­го не ба­чить, нiх­то то­го не чує! Са­ма гос­по­ди­ня на­вi­ки зас­ну­ла, а її то­ва­риш­ки - нi­му­ють кру­гом неї…

    Не до­див­ля­лись до свi­то­вої кра­си Панько i Кар­по, пра­цю­ючи над глу­хою до­мо­ви­ною. Во­ни пос­пi­ша­ли з ро­бо­тою, та пос­пi­ли, ко­ли вже по­ча­ло сон­це сi­да­ти. Ра­зом з ни­ми пос­пiв i Ки­ри­ло, од­лив­ши тру­ну не­мов на за­каз, - хоч i сос­но­ва, та вист­ру­га­на глад­ко, ви­гинб­лю­ва­на по-сто­лярськиї, во­на зда­ва­ла­ся не­на­че з жов­то­го ка­ме­ню ви­те­са­на або з вос­ку ви­ли­та, так її пiльно приг­нав Ки­ри­ло.

    Увечерi Кар­по збi­гав до ба­тюш­ки i за пол­ти­ни­ка ви­мо­вив на­ри, хрес­та. А за­пе­ча­та­ти - ба­тюш­ка обi­цяв зай­ти на цвин­тар, бо од­нак вiн жи­ве не­да­леч­ко вiд йо­го.

Пошук на сайті: