Панас Мирний - Повія (сторінка 45)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11616
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12895
    На дру­гий день зби­ра­ли­ся хо­ва­ти. Як­най­ра­нi­ше зби­рай­сь, а все день за­га­яний, про­па­щий. Бу­ла са­ме су­бо­та. Кар­по i Ода­рив по­рi­ши­ли хо­ва­ти впiвд­нi: до то­го ча­су мож­на з ва­ри­вом спра­ви­тись. День, як i вчо­ра, ви­пав яс­ний-по­го­жий; сон­це - аж пе­че; пташ­ки ще­бе­чуть. Пiс­ля снi­дан­ня по­ча­ли зби­ра­ти­ся лю­ди. Чи­ма­ла куп­ка зiб­ра­лась: шiсть чо­ло­вi­ка тре­ба пiд тру­ну, од­но­го - з хрес­том; п'ять-шiсть ба­бусь ста­реньких при­ди­ба­ло про­вес­ти по­кiй­ни­цю, ти­хо сплак­ну­ти; десь два слiп­цi узя­ло­ся з про­во­ди­рем, - i про­во­ди­рю знай­шли ро­бо­ту - нес­ти ко­ли­во… Ти­хо-ти­хо по­тяг­ла­ся про­це­сiя з Прiсьчи­но­го дво­ру че­рез май­дан, повз церк­ву, на кла­до­ви­ще. По­пе­ре­ду хлоп­чик з ко­ли­вом; за ним - Кар­по з хрес­том; за хрес­том - но­га в но­гу шiсть чо­ло­вi­ка не­суть на­ри з тру­ною, зак­ри­тою пок­рiв­лею до по­ло­ви­ни; у го­ло­вах - Одар­ка сум­на-не­ве­се­ла; за нею - куп­кою ба­бу­сi шкан­ди­ба­ють; а на са­мо­му кiн­цi два слiп­цi, заб­рав­шись за ру­ки i пiд­няв­ши го­ло­ви вго­ру, бе­реж­но вис­ту­па­ють, роз ма­ху­ючи впе­ред се­бе дов­ги­ми цiп­ка­ми. Сон­це стоїть над го­ло­вою, сяє, грає на по­жовк­ло­му об­лич­чi по­мер­шої, стри­бає по її зак­ри­тих очах, не­на­че хочг роз­ту­ли­ти, не­на­че ка­же: та розк­рий їх, глянь, - як усю­ди гар­но, i теп­ло, i ве­се­ло!.. Шко­да пра­цi! Тру­па ти­хо ко­ли­шеться пiд рiв­ною хо­дою шес­ти чо­ло­вi­ка, а ра­зом з тру­ною i Прiсьчин труп хи­тається, не­мов жу­риться, що прий­шло­ся свiт по­ки­да­ти…

    - Стiй! - хтось ска­зав з-пiд тру­ни, ко­ли наб­ли­зи­лись до церк­ви. Усi ста­ли. Чо­ло­вi­ки спус­ти­ли бе­реж­но на­ри з пле­чей на зем­лю, щоб пе­ре­дих­ну­ти.

    - Поти спо­чи­не­мо, мо­же б, хто хоч три­чi уда­рив у дзво­на, - ска­зав Ки­ри­ло.

    - Та хоч i я, - обiз­вав­ся мо­ло­дий чо­ло­вiк з чор­ни­ми ву­са­ми й ки­нув­ся до дзвi­ни­цi.

    Гучно-зично за­гув ве­ли­кий дзвiн з дзвi­ни­цi i роз­ко­тив­ся в по­вiт­рi. За ним ти­хо за­те­ленька­ли не­ве­лич­кi дзво­ни­ки, не­мов ма­ленькi дi­ти зап­ла­ка­ли за своїм ста­рим батьком по по­мер­шiй ма­те­рi… Усiм ста­ло сум­но-сум­но; лю­ди, за­чув­ши дзво­нiв, зах­рес­ти­лись-за­мо­ли­лись…

    А то хто по шля­ху в се­ло тро­хи не пiд­тюп­цем бi­жить-пос­пi­шає i пря­мi­сiнько че­ше на куп­ку лю­дей, що стов­пи­ли­ся бi­ля тру­ни? Лич­ко мо­ло­де, дi­во­че, за­ли­те слiзьми, при­би­те пи­лом, за­жу­ре­не-зас­му­че­не!.. Ось-ось уже не­да­леч­ке вiд куп­ки - бi­жить, про­жо­гом ки­дається мiж лю­дей… Ось уже й бi­ля тру­ни… Гля­ну­ла…

    - О моя ма­тiн­ко! Моя го­лу­бонько! - роз­дав­ся ураз­ли­вий вик­рик тон­ко­го пла­ку­чо­го го­ло­су над людськи­ми го­ло­ва­ми.

    - Та це Хрис­тя?.. Во­на! - ра­зом скрик­ну­ло кiлька чо­ло­вi­кiв, i всi вит­рi­щи­лись.

    Христя при­па­ла до тру­ни i стра­шен­но за­ле­мен­ту­ва­ла, її гiр­кий плач пок­ри­вав гуч­ний гук дзво­нiв. Аж ось во­ни й зов­сiм за­тих­ли; а в по­вiт­рi ос­та­ло­ся рi­зу­че Хрис­ти­не го­ло­сiн­ня…

    - Годi! го­дi!.. Од­ве­дiть її вiд тру­ни. Вiзьмiть за ру­ки та од­ве­дiть! -гу­ка­ють чо­ло­вi­ки на ба­бiв, на­мi­ря­ючись зно­ву тру­ну пiд­ня­ти.

    Довго сил­ку­ва­лись, по­ки Хрис­тю одiр­ва­ли вiд тру­ни, - так во­на вче­пи­лась за неї! Одар­ка з ба­бу­сею узя­ли її пiд ру­ки i ти­хо ве­ли за тру­ною. Хрис­тя, здається, нi­чо­го то­го не при­мi­ча­ла i, йду­чи, од­но го­ло­си­ла, вик­ри­ку­ючи жа­лiб­нi сло­ва, при­ли­ва­ючи їх ще жа­лiб­нi­ши­ми сльоза­ми. Страш­но й тяж­ко бу­ло слу­ха­ти той нес­тям­ний крик гiр­ко­го пла­чу. Одар­ка со­бi пла­ка­ла. Ба­бу­сi зiт­ха­ли. Чо­ло­вi­ки, не­на­че їх хто пiд­га­няв, зра­зу нрис­пi­ши­ли: де­кот­рi вти­ра­ли зай­вою ру­кою не­обач­ну сльозу, що ту­ма­ни­ла очi…

    Повернули в ули­цю. Як­раз тре­ба бу­ло iти повз Грицько­ву ха­ту. До­нес­ли до йо­го дво­ри­ща.

    - Стiй! - роз­да­лось спе­ре­ду. Хрис­тя вир­ва­ла­ся з Одар­чи­них рук i зно­ву при­па­ла до тру­ни. Не­пев­ний ле­мент її зно­ву за­хо­див-за­бун­ту­вав­ся…

    Народ з дво­рiв ви­бi­гав до­вi­да­тись - ко­го не­суть; по­ди­ви­ти­ся - ко­го хо­ва­ють. Ви­бiг­ла Хiв­ря, ста­ла ко­ло во­рiт i пе­рех­рес­ти­ла­ся; ви­бiг Фе­дiр, та, гля­нув­ши, под­рав мер­щiй ку­дись ого­ро­дом; вип­лив i Грицько.

    - Де во­на в гас­пи­да взя­ла­ся? - пер­ше бу­ло йо­го сло­во, за­ба­чив­ши Хрис­тю. По­тiм вiн пi­дiй­шов до тру­ни, узяв Хрис­тю за пле­че ру­кою i спи­тав­ся:

    - А ти вiд­кi­ля се при­чим­чи­ку­ва­ла? Хрис­тя - од­но ту­жи­ла, од­но го­ло­си­ла.

    - Де взя­ла­ся, пи­таю! - грiз­но гук­нув Грицько, рво­нув­ши Хрис­тю за пле­че. Ру­ка йо­го сприс­ну­ла, i вiн по­то­чив­ся.

    - Та не зай­май її хоч ту­та! - обiз­ва­ла­ся Одар­ка, за­ба­чив­ши, що Грицько на­мi­ряється зно­ву Хрис­тю за пле­че пiй­ма­ти. - Гос­по­ди! Оце не­ви­да­не… Уже б же не прий­шла, ко­ли б не пус­ти­ли.

    - Та дай їй хоч ма­тiр про­вес­ти, - умi­ша­ло­ся кiлька чо­ло­вi­кiв. - Уже ж ко­ли втек­ла, не де дi­неться - тут бу­де.

    Грицько оха­нув­ся i мовч­ки одi­ишов вiд тру­ни. Чо­ло­вi­ки од­ве­ли Хрис­тю, вхо­пи­ли на­ри i зно­ву пом­ча­ли, Хрис­тя зно­ву за­ту­жи­ла. Ох­рип­лий її го­лос то гув, не­на­че пе­рер­ва­на стру­на, то тон­ко-тон­ко, як ви­ля­сок, пiд­нi­мав­ся вго­ру…

    Грицько не зас­по­коївся. Вiн все та­ки ду­мав, що Хрис­тя втек­ла - аж по­ки не прий­шла у во­лость бу­ма­га, цю її зов­сiм пу­ще­но…

    - Таки вик­ру­ти­лась! - мо­вив вiн, чу­ха­ючи се­бе по­за ву­хом…

    - Як же ти, Хрис­те, ду­маєш? - пи­та­ла­ся Одар­ка на дру­гий день пiс­ля по­хо­рон. - У своїй ха­тi яги­ти­меш, чи, мо­же б, у нас осе­ли­ла­ся? Ра­зом би ро­би­ли i го­ду­ва­ли­ся.

    - Спасибi вам, Одар­ко. Не зос­та­ну­ся я нi­за­що ту­та. Да­ло­ся ме­нi се се­ло уз­на­ки, - про­ва­лись во­но крiзь си­ру зем­лю, ок­ре­ме бо­жо­го до­му та лю­дей доб­рих! Пi­ду шу­ка­ти десь кра­що­го мiс­ця…

    - Хоч кра­що­го, а хоч гiр­шо­го, аби - iн­шо­го!.. - не то са­ма со­бi, не то Хрис­тi од­ка­за­ла глу­хо Одар­ка.

    Христя пох­ню­пи­ла­ся i, важ­ко зiтх­нув­ши, зап­ла­ка­ла.

    

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

    

СТОРЧ ГОЛОВОЮ

    

I

    

    Сiло сон­це. Ле­генька тiнь но­чi упа­ла на зем­лю. Заб­ли­ща­ли зо­рi в чис­то­му не­бi, по­ка­зав­ся i мi­сяць з-за го­ри - пов­ний, чер­во­ний, не­на­че в ба­нi па­ривсь. Сум­но по­зир­нув вiн крiзь пил та ку­ря­ву на людську бi­га­ни­ну, на чуд­ний гук мiс­та. Не спить во­но, та ще й не зби­рається спа­ти. По кам'яних ву­ли­цях то­рох­тять во­щи­ки, по­пiд за­бо­ра­ми сну­ють лю­ди, у кож­нiй ха­тi го­рить свiт­ло; а ве­ли­кi бу­дин­ки не­на­че в ог­нi па­ла­ють: з їх роз­чи­не­них вi­кон ллються де спi­ви, де бренькiт… По­ча­ло­ся ок­ре­ме го­родське жит­тя - жит­тя но­чi… Се­ло не знає йо­го, бо не знає i тiї стра­шен­ної за­ду­хи, що здiй­мається удень з кам'яних улиць, з на­пе­че­них сон­цем стiн, з тiс­них смер­дю­чих дво­рiв i що не дає ди­ха­ти, не дає жи­ти. Про те не знає се­ло. При­мос­тив­шись на прос­то­рiй прос­то­рос­тi, се­ред ши­ро­ко­го по­ля, ук­ри­те гус­ти­ми сад­ка­ми, ото­ро­че­не кру­гом ле­ва­да­ми, з рiч­кою на краю, а iно­дi й по­се­ре­ди­нi, - во­но ди­ше i вдень про­хо­ло­дою. А вно­чi?.. Хоч би ста­ва­ло тiї ко­рот­кої лiтньої но­чi на вiд­по­чи­нок пiс­ля ден­ної пра­цi, бо не вспiе заб­ли­ма­ти свiт над зем­лею, як уже й про­ди­ра­ються ха­зяй­ськi очi, уже здiй­ма­ються на­том­ле­нi ру­ки на пра­цю.

    Не те у мiс­тi: там не­має нi прос­то­рих ле­вад, нi гус­тих сад­кiв; там шма­ток мiс­ця пот­рi­бен пiд бу­дiв­лю, кот­ра б при­но­си­ла бiльш ко­рис­тi, гро­шей, i там осе­ли­лись лю­ди не польової пра­цi - греч­ко­сiї та хлi­бо­ро­би, а го­родськоi - ре­мiс­ни­ки, куп­цi, кра­ма­рi, па­ни - воєннi й не­воєннi, слу­жа­щi й не слу­жа­щi, жи­ди - в яр­мул­ках i без яр­му­лок, в до­ро­гих саєтах i в дра­них ба­ла­хо­нах… Все те жи­ве тiльки на гро­шi, все те ку­пує, що пот­рiб­но для жит­тя, а не своїми ру­ка­ми до­бу­ває. Там жит­тя нi­ко­ли не вга­ває: од­но спить до пiвд­ня, дру­ге - з пiвд­ня. А нiч­чю, як ок­риється пе­ку­че сон­це, спа­де ден­на за­ду­ха, - тiльки й дих­неш свi­жою про­хо­ло­дою, тiльки й по­си­диш з доб­рим чо­ло­вi­ком, пе­ре­ки­неш­ся з ним жи­вим сло­вом, а ча­сом i по­гу­ляєш дос­хо­чу.

    Он i в Ан­то­на Пет­ро­ви­ча Руб­ця зiб­ра­лась не­ве­лич­ка куп­ка. Прий­шов член Земської уп­ра­ви, ка­пi­тан Се­лезньов, ви­со­чен­но­го рос­ту, з стра­шен­но дов­ги­ми ру­ди­ми ву­са­ми, та­кий го­лiн­ний до карт, що йо­му й їсти не тре­ба, аби бу­ло "зе­ле­не по­ле"; Фе­дiр Гав­ри­ло­вич Книш - йо­му пiд­руч­ний. Во­ни зас­та­ли тут Ко­лiс­ни­ка, кот­рий прий­шов до ха­зяїна по­ба­ла­ка­ти за ду­же низькi цi­ни на м'ясо. Ко­лiс­ник доб­ре знає, що по­су­ху якось i ба­ла­ка­ти не при­хо­диться, i йду­чи, за­хо­пив пляш­ку доб­ро­го ро­му. Пе­ред ве­чо­ром гар­ненько усi­лись во­ни на ган­ку, що ви­хо­див в не­ве­лич­кий са­лон, i смок­та­ли ро­мок з со­лод­ким чаєм.

Пошук на сайті: