Панас Мирний - Повія (сторінка 46)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11196
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12272
    - Зовсiм обид­но, Ан­тон Пет­ро­вич! Їй-бо­гу, зов­сiм обiїдно, - бiд­кав­ся Ко­лiс­ник. - Ви тiльки по­ду­май­те: вiл стоїть шiст­де­сят кар­бо­ван­цiв, а м'ясо по вi­сiм ко­пiй­ок фунт. Скiльки йо­го з во­ла по­тяг­неш? Од­ру­бай го­ло­ву, од­ру­бай ко­ги - доб­ре-доб­ре, як пу­дiв на п'ятнад­цять, а бiльше усього три­над­цять на­бе­реться. От ви i лi­чiть: по три кар­бо­ван­цi з се­миг­ри­ве­ни­ком пуд, - п'ятнад­цять ну­дiв - со­рок вi­сiм кар­бо­ван­цiв, не­дiс­тае два­над­цять. З чо­го йо­го бра­ти? Шку­ра - сiм-вi­сiм, хай де­сять кар­бо­ван­цiв; а два кар­бо­ван­цi на го­ло­ву га но­ги?.. От ви ди­вiться… Со­бi на уби­ток!

    - А бач, тор­гуєте? - од­ка­зав ха­зяїн, глит­нув­ши чи­ма­лий ков­ток чаю, вiд кот­ро­го йо­го блi­де об­лич­чя ще бiльше зблiд­ло i тiльки сi­рi очi заг­ра­ли не­ве­лич­ки­ми iс­кор­ка­ми та ри­жi ба­ки за­хи­та­ли­ся.

    - Торгуємо як, бо­дай уже так не тор­гу­ва­ти! Тор­гуємо, бо як уст­ря­неш в од­но, то… як там ка­жуть: при­вик­не со­ба­ка за во­зом…

    - Невже по шiст­де­сят руб­лiв скот ку­пу­ва­ли? - спи­тав­ся зно­ву ха­зяїн.

    - Та доб­ре, як­що по шiст­де­сят, i отож тiльки й ба­ри­ша. А як те­пер при­идеться ку­пу­ва­ти?.. Хе! Про­па­ли ми, зов­сiм з го­ло­ва­ми про­па­ли! - бiд­кав­ся Ко­лiс­ник.

    - А там, мо­же, i так­су при­бав­лять.

    - А по­ти при­бав­лять, то ми без со­роч­ки зос­та­не­мо­ся. Нi вже, Ан­тон Пет­ро­вич, ви наш зас­туп­ник, ви наш i бла­го­дi­тель: пох­ло­по­чiть уже за нас.

    - Хiба во­но вiд ме­не? Сам го­ло­ва наз­на­ча цi­ну… А я? Ме­нi то? Моє дi­ло та­ке: ка­жуть ро­бить - i ро­би.

    - Та го­ло­ва го­ло­вою, а ви там усьому го­ло­ва! їй-бо­гу, прав­ду ка­жу, Ан­тон Пет­ро­вич! Їй-бо­гу, не бре­шу! Уваж­те… згляньтесь… А ми вам - яко­го хоч­те м'яса бе­рiть, дур­но бе­рiть… скiльки хоч­те!..

    - Бач, ку­ди во­ни заб­ра­ли­ся - на про­хо­ло­ду! - скрик­нув Книш, ви­хо­дя­чи до їх на рун­дук. - А ми з ка­пi­та­ном по всiх ха­тах шу­каємо; та вже Пис­ти­на Iва­нiв­на вка­за­ла.

    Антон Пет­ро­вич по­дав Кни­ше­вi ру­ку, поз­до­ров­кав­ся i по­су­нув­ся геть, да­ючи гос­те­вi бi­ля се­бе мiс­це… Ко­лiс­ник со­бi пiд­вiв­ся.

    - Сiдайте. Де ж ка­пi­тан? - пи­та ха­зяїн.

    - Вiн там, - мот­нув­ши на ха­ти го­ло­вою, ска­зав Книш. - А ви все чай­ок по­пи­ваєте?

    - Та так, про­хо­лод­жуємо­ся. Па­рить, так па­рить! Ми от з ним i вий­шли на свi­же по­вiт­ря.

    - А тут у вас гар­но: са­до­чок, квiт­ки ко­ло крильця. Се вже, вид­но, Пис­ти­на Iва­нiв­на ко­хається? - пи­та Книш.

    - Усi ра­зом, i во­на тро­хи. А що ж се там ка­пi­тан ро­бить? Ка­пi­тан! Ка­пi­тан! - гук­нув ха­зяїн.

    - Iду! - роз­дав­ся товс­тий ох­рип­лий го­лос, i на две­рях по­ка­зав­ся Се­лезньов; чор­ний, ви­со­чен­но­го рос­ту, вiн, як iн­дик, вис­ту­пав i тро­хи не вда­рив­ся го­ло­вою об од­вi­рок, та по­хо­пив­ся при­хи­ли­ти­ся.

    - Как? - крик­нув вiн, по­да­ючи ха­зяїну ру­ку. - Еще и не го­то­во?

    - Чого не го­то­во? - спи­тав­ся ха­зяїн.

    - Как че­го? Зе­ле­но­го по­ля нет! - I Се­лезньов мах­нув так ру­кою, що аж до­сяг Ко­лiс­ни­ко­вої го­ло­ви. Той ус­мiх­нув­ся своїм ши­ро­ким чер­во­ним об­лич­чям i по­су­нув­ся геть.

    - Извините, - про­гув Се­лезньов, пок­ло­нив­шись бо­ком Ко­лiс­ни­ко­вi.

    - А чаю, Кос­тян­тин Пет­ро­вич? Чаю! - роз­дав­ся зза­ду йо­го жi­но­чий спi­ву­чий го­лос, i не­за­ба­ром по­ка­за­ла­ся на крильцi па­нiй­ка; по­мiр­но­го рос­ту, бi­ля­ва, з бла­кит­ни­ми очи­ма, пря­мим то­неньким но­сом, на ли­цi свi­жа, рум'яна.

    - Можно. Мож­но и чаю. Только ка­кой та­кой по­ря­док, Пис­ти­на Ива­нов­на? - ле­бе­зив пе­ред нею, уви­ва­ючись, ка­пi­тан. - Уж не знаю, ког­да и кар­ты дер­жал в ру­ках. Пой­ду, ду­маю, к не­му; а вот и у не­го ни­че­го не­ту.

    - Буде, все бу­де, - утi­ша­ла йо­го Пис­ти­на Iва­нiв­на. - Тiльки по­пе­ре­ду чаю на­пий­тесь. Я ось за­раз… - I з цим сло­вом во­на скри­ла­ся у ха­ту.

    Селезньов сiв ко­ло Кни­ша, со­пу­чи. Ко­лiс­ник сто­яв аж ко­ло схiд­цiв, ви­ти­рав своє ши­ро­ке ли­це чер­во­ним плат­ком, м'явся, не знав, що йо­му ро­би­ти.

    - А ви чо­го стоїте? - по­вер­нув­ся до нього Ан­тон Пет­ро­вич. - Сi­дай­те, сi­дай­те, чай бу­де­мо пи­ти.

    Колiсник при­мос­тив­ся на са­мо­му край­ку ла­ви. Се­лезньов спiд­ло­ба ди­вив­ся на нього, мi­ряв з нiг до го­ло­ви очи­ма.

    - Партнер? - ви­па­лив да­лi, на­че з руш­ни­цi, див­ля­чись на Ко­лiс­ни­ка.

    - Що зво­ди­ли пи­та­ти? - спи­тав­ся йо­го той, як жар зай­ма­ючись.

    - Нi-нi, не грає, - од­ка­зав ха­зяїн.

    - Черт с ним! - про­гув ба­сю­кою Се­лезньов.

    - А-а… в кар­ти? - до­га­дав­ся Ко­лiс­ник. - Не вмiю i в ру­ках дер­жа­ти. Се не на­ша за­бав­ка, гос­подь з нею!

    Тут са­ме дiв­чи­на при­нес­ла на пiд­но­сi два ста­ка­ни чаю i по­да­ла їх Кни­ше­вi i Се­лезньову. Не­ви­со­ко­го рос­ту, круг­ло­ви­да, чор­ня­ва, одi­та по-го­ро­дянсько­му: у тем­нiй кор­сет­цi з чер­во­ною об­ля­мiв­кою, у ряс­нiй спiд­ни­цi, з бi­лим, як снiг, по­пе­ред­ни­ком; не­ве­лич­кi по­мiр­нi че­ре­вич­ки на но­гах з зе­ле­ни­ми зас­тi­боч­ка­ми. Все те но­ве, блис­ку­че, як блис­ку­чi чор­нi її очi, як i дов­га ко­са, ви­че­са­на та зап­ле­те­на ро­же­ви­ми кiс­ни­ка­ми… Все то на їй так при­вiт­но виг­ля­дає, все бе­ре на се­бе очi.

    - Это от­ку­да у те­бя та­кая взя­ла­ся? - спи­тав Се­лезньов ха­зяїна, ко­ли дiв­чи­на, вiд­дав­ши чай, скри­ла­ся у ха­ту.

    - А що? за­па­ла в око? - за­ре­го­тав­ся Ру­бець.

    - Ну что - за­па­ла! Дев­ка, как есть дев­ка - нас­то­ящая! Не на­ших го­родс­ких шлюх, - бу­бо­нiв Се­лезньов.

    - Та во­на чо­гось ме­нi по зна­ку; я її десь ба­чив, - ка­зав Книш.

    - Бачили? Нi, та­кої ви зро­ду не ба­чи­ли! - ре­го­тав­ся Ру­бець.

    - Да ну, не ду­ри! Го­во­ри, где взял? - на­пи­ра Се­лезньов.

    - Найняв. Не­дав­но най­няв, - по­вi­дав ха­зяїн. - Ви­ход­жу раз на ба­зар - стоїть дiв­чи­на-се­лян­ка. "Ти чо­го, - пи­таю, - стоїш тут? Ви­нес­ла що про­да­ва­ти?" - "Нi, - ка­же, - най­ма­тись…" - "На лов­ця, - ду­маю, - i звiр бi­жить". Я са­ме свою ком­нат­ну роз­щи­тав… Ле­да­що ве­ли­кої ру­ки бу­ло!.. Я до неї: роз­пи­тую, чи слу­жи­ла до сього. "Слу­жи­ла", - ка­же. "У ко­го?" У ко­го б ви ду­ма­ли? - спи­тав­ся ха­зяїн, по­мов­чав­ши. Всi тiльки ди­ви­лись на нього i жда­ли од­ка­зу.

    - У Заг­ни­бi­ди! - ви­па­лив Ру­бець.

    - Та-та-та… - за­та­ра­ба­нив Ко­лiс­ник. - Знаю, знаю; ба­чив, ба­чив… Хрис­тею зо­веться?

    - Христею, - од­ка­зав ха­зяїн. - Як ска­за­ла во­на ме­нi - у Заг­ни­бi­ди, то я й за­ду­мав­ся, - по­чав вiн да­лi.

    - То-то я и ди­вивсь, що знай­оме об­лич­чя, - пе­ре­бив йо­го Книш. - Десь я її ба­чив. А я ж її у по­лi­цiї ба­чив, її при­го­ня­ли на слiдст­вiе.

    - Отож i ме­нi страш­но ста­ло, - хва­литься Ру­бець. - Чут­ка хо­ди­ла, що дiв­чи­на за­да­ви­ла Заг­ни­бi­ди­ху. А гля­ну на неї - щось не вi­риться, щоб та­ка да­ви­ла. "Ти, - пи­таю, - ко­ли слу­жи­ла?" Ду­маю: "Мо­же, дав­но ко­ли, мо­же, се не та". - "Оце, - ка­же, - пiс­ля смер­тi ха­зяй­ки одiй­шла". - "Так ти та са­ма, що ка­за­ли, за­да­ви­ла ха­зяй­ку?" - пи­таю її. А во­на у сльози, як за­ри­дає! "Чо­го ж ти пла­чеш?" - "Та як же, - ка­же, - че­рез ту брех­ню не­має ме­нi прос­вiт­ку. Ось дру­гий день стою; спи­тає хто: де бу­ла? од­ка­жу, - за­раз i на­зад". По­ду­мав я: "Ко­ли б во­на справ­дi бу­ла вин­на…"

    - Та то її вплу­тав Заг­ни­бi­да, щоб за­тяг­ти дi­ло. По­тiм сам в усьому приз­нав­ся, - пе­ре­бив Книш.

    - Та пос­тiй­те ж бо, - од­ка­зав ха­зяїн. - По­ду­мав ото: "Ко­ли б бу­ла ви­ну­ва­та - не пус­ти­ли б її"; та й ка­жу їй: "По­жа­луй, я те­бе най­му, тiльки по­пе­ре­ду справ­лю­ся де слiд". - "То най­мiть, зро­бiть ми­лость", - про­сить са­ма. При­вiв я її до­до­му, а сам - до слi­до­ва­те­ля. I от, як ви ка­же­те, що то її Заг­ни­бi­да вплу­тав, так i слi­до­ва­тель ка­же… Так я її учо­ра й до­го­во­рив.

    - А до­ро­го? - спи­тав­ся Книш.

    - Десять руб­лiв, на моїй оде­жi.

    - Талан! - скрик­нув Ко­лiс­ник.

    - Питаю її: що за рiк? А во­на: "Що хо­че­те, тiльки на ва­шiй оде­жi". Ка­жу - де­сять бу­де? "Бу­де", - од­ка­зує. На то­му i по­рi­ши­ли.

    - Дурна се­лян­ка! - смiється Ко­лiс­ник.

Пошук на сайті: