Панас Мирний - Повія (сторінка 49)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11604
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12877
    - Эй ты, кра­са­ви­ца! - гук­нув на неї Се­лезньов. - При­не­си-ка сю­да во­ды. Хрис­тя при­нес­ла во­ду i, ста­нов­ля­чи, по­чу­ла, що щось трiм­ну­ло її за стан. Озир­ну­лась - то Се­лезньов по­си­лав до неї свою дов­гу ру­ку. Хрис­тя за­ша­рi­ла­ся i в од­ну мить зник­ла з-пе­ред їх.

    - Эх, ско­рая! черт возьми! - ска­зав Се­лезньов.

    - А ви, ка­пi­тан, по за­по­вi­дi пос­ту­паєте: хай пра­ва не знає, що ро­бить лi­ва, - за­ре­го­тав­ся Книш.

    - Да прос­то хо­те­лось ущип­нуть…

    - Не розв­ра­ща­ите моїх слуг, - мо­вив по­ну­ро Ан­тон Пет­ро­вич.

    - Нет, нет… бог с ней!.. Я вист, а вы что? - по­вер­тається до Кни­ша.

    - Та й я по­вiс­тую, - од­ка­зав Книш.

    - Без Двох, - ка­же Ан­тон Пет­ро­вич, розк­ри­ва­ючи свої кар­ти.

    - Ви, ка­пi­тан! - гук­нув Книш.

    - А черт те­бя де­ри с тво­ей дев­кой! - скрик­нув каш­тан… I з гу­ща­ви­ни роз­дав­ся нес­тям­ний ре­гiт.

    Христя, сто­ячи за бе­сiд­кою, нi­чо­го не ро­зiб­ра­ла, об чiм во­ни роз­мов­ля­ли, i тiльки об­ра­же­но про­шеп­та­ла:

    - Чортова верст­ва! i со­ро­му йо­му не­має!

    - Зачиняй вiк­на та ля­гай спа­ти! - ска­за­ла їй Пис­ти­на Iва­нiв­на, ко­ли во­на вер­ну­ла­ся до ха­ти.

    Христя по­бiг­ла… Кру­гом ха­ти по­чув­ся стук, грюк, гар­чан­ня про­го­ни­чiв.

    - А се на­що? - до­нiс­ся до неї з ха­ти го­лос квар­ти­ран­тiв, ко­ли во­на на­мi­ри­лась вiк­но за­чи­ни­ти, i йо­го бi­ле об­лич­чя по­ка­за­лось у вiк­нi.

    - Не тре­ба хi­ба? - спи­та­ла во­на.

    - Не тре­ба, - од­ка­зав вiн ти­хо i скрив­ся.

    - Пора вже спа­ти! - не зна­ючи, як i на­вi­що, гук­ну­ла Хрис­тя. Об­лич­чя йо­го зно­ву по­ка­за­ло­ся у вiк­нi, ос­вi­че­не ти­хою ус­мiш­кою, Хрис­тя мер­щiй одс­ко­чи­ла й по­бiг­ла у сi­ни.

    Коли во­на ляг­ла, то пе­ред її очи­ма у тем­нiй тем­но­тi за­су­не­них сi­ней все сто­яло бi­ле об­лич­чя i сти­ха ус­мi­ха­ло­ся до неї… Во­на неш­вид­ко зас­ну­ла, ки­да­ючись ко­жен раз, як до неї до­но­си­ли­ся вик­ри­ки товс­то­го ка­пi­та­но­во­го го­ло­су.

    

II

    

    Уже сон­це геть пiд­ня­ло­ся уго­ру, як Хрис­тя вста­ла. Мар'я ще не вер­та­ла­ся, па­ни спа­ли. Всю­ди бу­ло ти­хо, анi шерх­не нi­де. З ули­цi до­но­сив­ся го­мiн, бi­га­ни­на; то са­ме лю­ди пус­ти­ли­ся на ба­зар. Хрис­тя зга­да­ла, що во­ди об­маль, ухо­пи­ла вiд­ра й по­бiг­ла до су­сiднього ко­ло­дя­зя по во­ду. I во­ди при­нес­ла, i са­мо­ва­ра пос­та­но­ви­ла, а ще нiх­то не вста­вав. "-Вид­но, учо­ра до свi­ту до­си­дi­ли за кар­та­ми, що й пан зас­пав", - по­ду­ма­ла во­на, сто­ячи се­ред кух­нi й роз­див­ля­ючись, за вi­що б їй ще прий­ня­ти­ся.

    - Христе! - по­чув­ся го­лос па­на з кiм­на­ти. - По­ра вiк­на вiд­чи­ня­ти! - I вiн го­лос­но по­зiх­нув.

    Христя по­бiг­ла. Вер­та­ючись, во­на стрi­ла Мар'ю. Об­лич­чя в неї бi­ле, як крей­да, очi чер­во­нi, оде­жа пом'ята, ко­си ви­би­ли­ся з-пiд плат­ка, та й пла­ток сам по­лiз на­бiк, - або ж во­на цi­лу нiч не спа­ла, або ж, на хви­ли­ну зад­рiм­нув­ши, ки­ну­ла­ся i за­раз по­бiг­ла до­до­му.

    - Здоровi, тiт­ко! - ве­се­ленько при­вi­та­ла­ся Хрис­тя.

    - Здорова, - пiд нiс ох­рип­лим го­ло­сом мо­ви­ла Мар'я.

    - А чо­бiт i до­сi не по­чис­ти­ла? - гук­нув пан з кiм­на­ти.

    - Дурна го­ло­ва! - мо­ви­ла Хрис­тя й по­бiг­ла за чо­бiтьми. По­ти во­на чис­ти­ла чо­бо­ти, Мар'я мовч­ки при­би­ра­ла­ся, пiд­би­ра­ла свою' роз­куй­да­ну ко­су, пiдс­мик­ну­ла пом'яту спiд­ни­цю. Гля­не Хрис­тя - нi­ма, мов­чаз­на Мар'я, аж сер­ди­та, i зно­ву прий­меться за чо­бо­ти. Ось во­ни в неї i заб­ли­ща­ли, мов ла­ком пок­ри­тi. Хут­ко пом­ча­ла їх Хрис­тя в гор­ни­цi.

    - Чи Мар'я до­ма? - до­нiс­ся го­лос па­нiв.

    - Дома, - од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Скажи, щоб зби­ра­ла­ся на ба­зар.

    На Мар'ю на­че хто ки­нув гря­чо­го прис­ку!

    - Бiси йо­го батько­вi! - гук­ну­ла во­на, тiльки що Хрис­тя по­ка­за­ла­ся на по­ро­зi. - У нас нi­ко­ли так, як у лю­дей: пi­дуть на ба­зар, на­бе­руть днiв на два, на три, та й го­то­во. А в нас щод­ня тьопай­ся. За ша­га тiї ци­бу­лi ку­пи­ти - йди!.. I сьогод­нi йди, i завт­ра бре­ди… У дру­гих - ко­ли ку­хо­вар­ка, то во­на са­ма i на ба­зар, i все; а в нас - слiд­ком, як ду­роч­ка, тьопай­ся, та но­си, що їм зав­год­но ку­пи­ти… Бi­со­вi злид­нi! Бо­яться, щоб не вкра­ла, бач! - то­рох­тi­ла Мар'я, пов'язу­ючи го­ло­ву ста­рим плат­ком.

    Пан швид­ко вий­шов одi­тий i, не ка­жу­чи нi сло­ва, пi­шов з ха­ти. Мар'я, вхо­пив­ши кор­зи­ну, по­вi­яла­ся за ним.

    "Чого се Мар'я та­ка сер­ди­та? Що з нею?" -ду­ма­ла Хрис­тя, зос­тав­шись од­на се­ред мерт­вої ти­шi. Са­мо­вар наг­ра­вав сум­ну-жур­ли­ву пiс­ню i бо­лiс­но одк­ли­кав­ся у Хрис­ти­но­му сер­цi.

    Нешвидко па­нi вста­ла, а за нею й дiт­во­ра. Тре­ба да­ва­ти усiм уми­ти­ся, дi­тей пов­дя­га­ти, кро­ва­тi по­пе­рес­ти­ла­ти, у ха­тах поп­ри­би­ра­ти. Хрис­тя кру­ти­лась, як му­ха в ок­ро­пi.

    - Подавай са­мо­вар, бо з ба­за­ру пан швид­ко прий­де, - при­ка­за­ла Пис­ти­па Iва­нiв­на.

    Христя ки­ну­ла­ся у кух­ню, аж i Мар'я прий­шла. Блi­да i по­ли­та по­том, во­на при­нес­ла у кор­зи­нi i м'ясо, i ку­рей, i вся­ку овощ - пов­ну кор­зи­ну; при­нес­ла та так i ки­ну­ла до­до­лу!

    - Руки по­об­ри­ваєш, но­ся­чи! Не­ма то­го, щоб хур­ку най­ня­ти; як на то­го ко­ня ва­лять - но­си! Аж ру­ки по­терп­ли! - скрик­ну­ла во­на i по­ча­ла роз­ма­ху­ва­ти ру­ка­ми.

    Христя мер­щiй ухо­пи­ла са­мо­вар i по­нес­ла у гор­ни­цi.

    - Вимий ста­ка­ни, - по­ряд­кує па­нi.

    Поти Хрис­тя пра­ви­ла­ся бi­ля чай­ної по­су­ди, прий­шов i пан, по­чав роз­ка­зу­ва­ти про ба­зар, хва­лив­ся, що ку­пив, по­чо­му.

    - Ти ди­вись сьогод­нi за Мар'ею, бо во­на десь бу­ла. Хо­де по ба­за­ру та на лю­дей сло­няється, - до­дав. Па­нi тiльки зiтх­ну­ла.

    Христя вий­шла у кух­ню. Мар'я си­дi­ла ко­ло сто­лу, спи­ною до гор­ни­цi, i, ус­та­вив­шись очи­ма у вiк­но, не­хо­тя жу­ва­ла ско­рин­ку хлi­ба. Вид­но бу­ло, що во­на об чо­мусь ду­ма­ла, про щось жу­ри­ла­ся… Хрис­тя бо­яла­ся за­че­пи­ти її роз­мо­вою. Бу­ло ти­хо i сум­но, хоч сон­це так ве­се­ло ос­вi­чу­ва­ло кух­ню: йо­го зо­ло­тi стя­ги виг­ра­ва­ли на шиб­ках ви­со­ких вi­кон, йо­го яс­нi кру­жа­ла кру­ти­ли­ся по до­лiв­цi. Ко­ли се…

    - Чого се Мар'я Iва­нiв­на так за­жу­ри­ла­ся? - роз­да­ло­ся ти­хе пи­тан­ня зза­ду Хрис­тi, аж во­на зля­ка­ла­ся. Зирк! - на ку­хон­них две­рях стоїть па­нич. Йо­го го­ло­ва й бо­ро­да за­куст­ра­нi, йо­го очi зас­па­нi, бi­ла ви­ши­ва­на со­роч­ка розх­рис­та­на i з-пiд неї виг­ля­дає тен­дiт­нi­ша вiд ро­же­во­го ле­пес­точ­ка груд­ни­на.

    - Нiчого й жу­ри­тись, ко­ли рук не чуєш! - су­во­ро вiд­ка­за­ла Мар'я.

    - Чого ж се?

    - Он яку ху­ру те­ре­би­ла на со­бi! - вка­за­ла Мар'я на кор­зи­ну.

    - Бiдна го­лов­ко! Та нiх­то й не по­мiг? I не знай­шло­ся нi­ко­го та­ко­го? - пи­та, гра­ючи очи­ма, па­нич.

    Мар'я ско­са гля­ну­ла на нього i скрут­ну­ла го­ло­вою.

    - Ну, вже й ви! - од­ка­за­ла во­на, зiтх­нув­ши. - Без то­го, щоб не при­ши­ти квiт­ки, не мож­на.

    - О, ви вже й сер­ди­тесь, Мар'е Iва­нiв­но. А я хо­тiв про­ха­ти, щоб да­ли ме­нi уми­ти­ся.

    - Он ко­го про­сiть! - кив­ну­ла во­на го­ло­вою на Хрис­тю.

    - А се що за ве­чiр­ня пташ­ка? - пи­та вiн, ус­та­вив­ши очi на Хрис­тю. Хрис­тю не­на­че хто жа­ром об­дав… "Се вiн пле­ще про ве­чiр­ню че­рез те, що я учо­ра з ним за­го­во­ри­ла", - по­ду­ма­ла Хрис­тя i ще дуж­че по­чер­во­нi­ла.

    - Дiвчина! Не ба­чи­ли? - од­ка­за­ла Мар'я.

    - Уперше зро­ду… Звiд­кi­ля та­ка гор­лич­ка по­лох­ли­ва? Хрис­тя чує, що в неї не тiльки ли­це - го­ло­ва го­рить-па­лає.

    - А гар­на? - пи­та Мар'я, ус­мi­ха­ючись та пiд­да­ючи ще бiльшо­го жа­ру.

    Панич узяв­ся у бо­ки i очи­ма так i вп'явся у Хрис­тю.

    - Оце вже й за­ко­ха­лись? - смiється Мар'я.

    - То вже i за­ко­хав­ся. Що ти ду­маєш?

Пошук на сайті: