Панас Мирний - Повія (сторінка 50)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11609
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12892
    Христя та­ка ра­да, що її клик­ну­ли в гор­ни­цi: як стрi­ла та по­ле­тi­ла!.. Убiг­ла у гор­ни­цю, слу­хає на­ка­зу па­нiї; а чує - йо­го мо­ву, ди­виться у зем­лю - ба­че йо­го яс­нi очi.

    - Чи Гри­го­рiй Пет­ро­вич ус­тав? - пи­та па­нi.

    - Я не знаю… Там па­нич який­сь у кух­нi, - од­ка­за­ла Хрис­тя, до­га­ду­ючись, що то за квар­ти­ран­та рiч.

    - То ж i є вiн. Клич же йо­го чаю пи­ти.

    Христя зно­ву ввiй­шла у кух­ню, а вiн стоїть, ве­де жар­тiв­ли­ву роз­мо­ву З Мар'ею, i Мар'я ве­се­ла: смiється, ще­бе­че.

    - Пани про­сять чаю пи­ти, - ска­за­ла, за­со­ро­мив­шись, Хрис­тя.

    - Добре, гор­лич­ко, доб­ре. Дай же ме­нi уми­ти­ся, Мар'е!

    - З якої ре­чi? - гук­ну­ла Мар'я. - Ко­ли во­на вам по­до­ба­ла­ся, то хай i дає.

    - Тю-тю! Ти ж моя ста­ра слу­га.

    - Мало чо­го, що ста­ра? Ста­рi те­пер за­бу­ва­ються, а на мо­ло­деньких За­див­ля­ються!

    Панич по­хи­тав го­ло­вою.

    - Ну, що з те­бе, ста­ре луб'я? Дiв­чи­но! - гук­нув вiн. - Як твоє свя­те ймен­ня?

    Мар'я за­ре­го­та­ла­ся, а Хрис­тя мов­ча­ла.

    - Як те­бе зо­вуть? - зно­ву до­пи­тується вiн.

    - Не ка­жи-и! - скрик­ну­ла Мар'я, ко­ли Хрис­тя уже ска­за­ла.

    - Христина, - про­вiв вiн. - А батька? Хрис­тя мов­ча­ла.

    - Батька, пи­таю?

    Христя ус­мiх­ну­ла­ся й од­ка­за­ла: батько.

    - Христина батькiв­на? Га?

    Ще дуж­че Мар'я за­ре­го­та­ла­ся, а за нею i Хрис­тя.

    - То от­же слу­хай, Хрис­ти­но батькiв­но, - жар­тує па­нич. - Будь од­ни­нi моєю слу­гою i дай ме­нi, будь лас­ка, уми­ти­ся… Ша­баш те­пер, Ма­рiє Iва­нiв­но! Па­сiть зад­нi.

    - Не ду­же, не ду­же! - мот­нув­ши го­ло­вою, од­ка­за­ла та. - Щоб не прий­шло­ся зно­ву до ста­рих вер­та­ти­ся.

    - Нi, сього не бу­де.

    - Не бу­де приб­лу­ди, а доб­ре бу­де, - за­та­ра­ба­ни­ла Мар'я.

    - Як, як? Що ти ска­за­ла?

    - Те, що ви чу­ли…

    Поки во­ни зма­га­лись, Хрис­тя при­нес­ла во­ду.

    - Неси сю­ди, Хрис­ти­но, - мах­нув­ши на Мар'ю ру­кою, мо­вив па­нич, ука­зу­ючи на свою ха­ту. - Сю­ди, сю­ди!.. Ти ще не бу­ла у моїх по­ко­ях?

    Христя увiй­шла за ним. Ве­ли­ка ха­та, аж у чет­ве­ро вi­кон; по лi­ву руч, пiд глу­хою стi­ною, сто­яла неп­риб­ра­на кро­вать, вип­лу­та­на не­на­че сiт­ка, з тон­ко­го За­лi­за; за нею про­ти вiк­на - стiл; на сто­лi уся­ких ви­ро­бок з де­ре­ва, гли­ни, ка­ме­ню. Тут бу­ли го­лi, об­няв­шись ру­ка­ми, лю­ди, вис­ка­лив­шi зу­би со­ба­ки, свi­тя­чi очи­ма ко­ти; по обох бо­ках сто­лу на круг­лих пiдс­тав­ках сто­яли двi тем­нi чо­ло­вi­чi пос­та­тi: од­на - в шап­цi i ко­жу­сi - справж­нiй му­жик, дру­га - без шап­ки, но­са­та, ве­ли­кi пацьорки спус­ка­ли­ся на ву­ха ку­че­ря­ми. По стi­нах - кар­тин-кар­тин, аж очi роз­бi­га­ються! Мiж дво­ма вiк­на­ми чор­на блис­ку­ча ша­фа, на їй - го­ло­ва­тий чо­ло­вiк об­пер­ся на шаб­лю, з-за кот­ро­го драв шию кри­ла­тий орел… Хрис­тi упер­ше зро­ду до­во­ди­лось ба­чи­ти та­ке ди­во.

    - Отой стiльчик вiзьми, Хрис­ти­но, - по­ряд­кує па­нич, - та пос­тав се­ред ха­ти; а там пiд кро­ват­тю таз; пос­тав йо­го на стiльчик та й лий на ру­ки.

    Христя по­ча­ла зли­ва­ти хо­лод­ну во­ду в йо­го жме­нi, кот­рi аж прос­вi­чу­ва­лись при со­няч­но­му свi­тi. "I що там ми­ти?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя, див­ля­чись, як i без то­го тен­дiт­нi та бi­лi ру­ки на­ти­рав па­нич па­ху­чим ми­лом. Мар'я, од­хи­лив­ши две­рi, со­бi ви­са­ди­ла до них го­ло­ву.

    - Бач - за­чи­ни­ли­ся… Гля­дiть, щоб грi­ха яко­го не тра­пи­ло­ся, - ка­же Мар'я, ус­мi­ха­ючись.

    - А ти пiдг­ля­даєш за на­ми, ста­ра кар­го?.. Не та­кi ми лю­ди з Хрис­ти­ною. Ад­же прав­да? - I при­яз­но заг­ля­дає їй у вi­чi своїми ка­ри­ми, блис­ку­чи­ми.

    - Якi ж то ви? - до­пи­тується Мар'я.

    - Ми - пра­вед­нi. Прав­да, Хрис­те?

    - Та вми­вай­те­ся, а то по­ки­ну, - со­ром'язли­во од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - О, бач!.. - ска­зав па­нич i пiдс­та­вив ру­ки.

    - Та то ще не обiй­шло­ся: за­но­ву сит­це на кi­лоч­ку! А обiй­деться… - ре­го­че Мар'я.

    Христя то по­чер­во­нiє, то по­бi­лiє, аж сльози їй на очi вис­ту­па­ють. "I яка ся без­со­ром­на Мар'я: пле­ще та­ке, що й на го­ло­ву не злi­зе!" - ду­мається їй.

    - Не му­ти дiв­чи­ни, не му­ти! - вiд­ка­зав па­нич, кiн­ча­ючи вми­ван­ня. Хрис­тя мер­щiй ухо­пи­ла таз з во­дою i ви­бiг­ла у кух­ню. Мар'я пос­ту­пи­ла­ся до па­ни­ча у ха­ту. I чує Хрис­тя, як не ду­же дав­но сум­на i сер­ди­та Мар'я ще­бе­че та ре­го­че.

    - О-о! там е… - ка­же во­на, смi­ючись.

    - Надбали батько з ма­тiр'ю, - до­дав па­нич.

    Мар'я так i за­ли­ла­ся ре­го­том… Хрис­тя не роз­бе­ре, об чiм во­ни роз­мов­ля­ють, во­на тiльки до­га­дується, що про неї та рiч. її ущип­ну­ла до­са­да… "Ра­денька, що дур­ненька!" - ду­ма­ла во­на.

    Христя дав­но вже ви­тер­ла таз, та не хо­тi­ла нес­ти ту­ди, де стоїть вiн, до ре­го­че Мар'я. Ко­ли вiн, одiв­шись, пi­шов у гор­ни­цi чаю пи­ти, то­дi тiльки во­на од­нес­ла йо­го.

    - От па­нич! От доб­ра лю­ди­на! Тiльки й по­ба­ла­каєш, ко­ли вiн до­ма, - Зiтх­нув­ши, мо­ви­ла Мар'я. Хрис­тя тiльки скрут­ну­ла го­ло­вою, не зна­ючи вже, що й ду­мать про Мар'ю. Во­на мер­щiй пiш­ла приб­ра­ти па­ни­че­ву ха­ту.

    Коли пiш­ли з до­му пан i па­нич, по­ча­ло­ся що­ден­не по­ран­ня. На Мар'ю зно­ву на­сi­ло. Сум­на, сер­ди­та, во­на по де­сять раз прий­ма­ла­ся за од­но дi­ло i, не до­ро­бив­ши, ки­да­ла йо­го. їй усе зда­ва­ло­ся не так, все бу­ло на за­ва­дi!

    - Чи дов­го бу­деш пi­ни­ти отой борщ? - скрик­ну­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на i прий­ня­ла­ся са­ма кри­ши­ти зiл­ля, рi­за­ти м'ясо.

    Мар'я хо­ди­ла, як со­ва, на­суп­ле­на, мов­чаз­на, то­рох­тi­ла ко­чер­га­ми, мис­ка­ми, горш­ка­ми. Па­нi со­бi сер­ди­лась, i Хрис­тя не зна­ла, на яку їй сту­пи­ти, щоб ча­сом не по­вер­ну­ти то­го гнi­ву на се­бе. Який учо­раш­нiй день був для неї ти­хий та ра­дiс­ний, та­кий сьогод­нi буч­ли­вий та неп­ри­вiт­ний. Як на те, ще й дi­ти, не по­ми­рив­шись iг­раш­ка­ми, пiд­ня­ли крик-ре­ви­ще.

    - Маринко! Чо­го ти пла­чеш? - гу­ка­ла з кух­нi па­нi. - Пi­ди їх за­бав чим­не­будь, - до­да­ла Хрис­тi.

    Невеличку дiв­чин­ку Ма­рин­ку, що же­лi­па­ла на всi ха­ти, Хрис­тя узя­ла на ру­ки, но­си­ла, ши­ка­ла, дзенька­ла у вiк­но, - нi­що не по­ма­га­ло. Ма­рин­ка пру­ча­ла­ся, дря­па­ла­ся, рва­ла­ся до ма­те­рi у кух­ню.

    - Не пус­кай її сю­ди! - крик­ну­ла па­нi.

    Насилу Хрис­тя за­ба­ви­ла Ма­рин­ку, по­са­див­ши на ки­ли­мi гра­тись цяцька­ми, а тут Iвась роз­хо­див­ся - ве­ди йо­го ку­па­тись.

    - Не мож­на. Ма­ма не ве­лять, - умов­ляє Хрис­тя.

    - Купатись! - од­но ре­пе­тує Iвась, по­ки не вско­чи­ла чер­во­на, як огонь, Пис­ти­на Iва­нiв­на i не на­да­ва­ла ля­па­сiв. Iвась пiд­няв ре­ви­ще.

    - А стид­но та­ко­му ве­ли­ко­му та так кри­ча­ти, - умов­ля­ла йо­го Хрис­тя. - Он бач­те, як Ма­рин­ка гар­но грається. От ця­ця ба­риш­ня!

    - Ця-ця… - од­ка­за­ла Ма­рин­ка, гра­ючи очи­ма, i, вхо­пив­ши на обе­ре­мок зав­бiльшки з се­бе кук­лу, по­ча­ла її ко­ли­ха­ти.

    Iвась, чер­во­ний, як кiш­ка, ско­чив до Ма­рин­ки на ки­лим i за од­ним ма­хом по­роз­ки­дав кук­ли геть по до­лiв­цi. Ма­рин­ка зно­ву за­ле­мен­ту­ва­ла, а Iвась одiй­шов­ши до сто­лу, по­чав ги­ка­ти.

    - Чи ви дов­го ме­нi бу­де­те кри­ча­ти? - гук­ну­ла па­нi, виг­ля­нув­ши з кух­нi.

    - Он та… лається, - од­ка­зав Iвась i вка­зав на Хрис­тю.

    Христя зав­мер­ла на мiс­цi: що, як па­нi справ­дi по­вi­рять? Та й не­доб­ра ж яка ди­ти­на!

    Насилу Хрис­тя утi­ши­ла Iва­ся, на­си­лу зве­ла йо­го з Ма­рин­кою i тро­хи спо­чи­ла, ко­ли во­ни заг­ра­ли­ся. По­тiм, як у пе­чi ви­то­пи­ли, - тре­ба на стiл нак­ри­ва­ти. Прий­шов пан i па­нич - обiд по­да­вай, за сто­лом слу­жи: те прий­ми, те по­дай, те пе­ре­мий, пе­рет­ри.

    Пiсля обi­ду на­го­до­ва­нi дi­ти за­мовк­ли, пан лiг спа­ти; па­нич пi­шов у свою ха­ту - за­чи­нив­ся. Прий­шлось спер­шу пе­ре­ми­тiї по­су­ду та то­дi i со­бi за обiд сiс­ти.

Пошук на сайті: