Панас Мирний - Повія (сторінка 53)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11610
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12892
    - Що па­нi па­ни­ча лю­бить.

    - I ти хi­ба по­мi­ти­ла?

    Христя по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти про вчо­рашнє. I див­но: Мар'я зра­зу на­че ожи­ла, пе­ре­лiз­ла аж до Хрис­тi слу­ха­ти.

    - Ой бо­же! що та лю­бов мо­же, - ви­мо­ви­ла во­на на­пос­лiд­ку, важ­ко зiтх­нув­ши.

    - I що во­но та­ке та лю­бов? - спи­та­ла Хрис­тя.

    - Пiди ж ти. Не­ве­лич­ка пташ­ка, та ве­ли­ку си­лу має! Не лю­би, Хрис­те, нi­ко­го й нi­ко­ли. Хай йо­му гас­пид!.. По­кiй поз­бу­деш, сон поз­бу­деш, їсти за­бу­деш, а на­кiн­цi - ще й об­ду­рить те­бе, отак як оце й ме­не, дур­ну!

    - Хто ж вас об­ду­рив, тi­точ­ко?

    - Багато ка­за­ти, та ма­ло слу­ха­ти!.. Чи ма­ло хто ме­не не ду­рив? Як­би на них, ду­рис­вi­тiв, та ви­ли­лись тi сльози, що я їх за один раз вип­ла­ка­ла, то во­ни б у їх з го­ло­ва­ми своїми по­то­ну­ли! А чи раз же то бу­ло? Бо­же, бо­же! I на­що ти дав ме­нi та­ке сер­це кля­те?.. А нi­чо­го з ним не по­ро­биш. Та­ка вже, вид­но, моя до­ля гiр­кая! А мо­же, до­ля та­ка як i слiд бу­ла, та па­ни на та­ку путь на­пу­ти­ли.

    - Якi па­ни? - спи­та­ла Хрис­тя.

    - Не знаєш? - пе­ре­пи­та­ла Мар'я. - Свої… Я панська бу­ла. Та, вид­но, ти нi­чо­го не знаєш. А я?.. Сам чор­тя­ка не звi­дав то­го, що я звi­да­ла!.. Чо­го тiльки не бу­ло в моєму жит­тi? - по­ду­мав­ши, ска­за­ла Мар'я i по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти.

    - Ми бу­ли крi­па­ки. Нас не­ба­га­то бу­ло: батько, ма­ти та я - от i вся сiм'я. Жи­ли ми в Якiв­цях - се­ло та­ке. Ти не ди­вись, що я те­пер та­ка ста­ла - пос­та­рi­ла, по­нiк­чем­нi­ла; а за­мо­ло­ду бу­ла кра­си­ва, швид­ка, ве­се­ла… i на язик гост­ра. Все се­ло тi­ши­ло­ся моїми ви­гад­ка­ми, всi хлоп­цi й дiв­ча­та но­си­ли прiз­ви­ща, що я їх, бу­ва­ло, на­даю. Огонь бу­ла - не дiв­ка!.. Ма­ти лю­би­ла ме­не - ду­шi не чу­ла. Бу­ва­ло, де за­ба­рю­ся - уже i кло­пiт, i сльози. Де ж? Од­ним од­на ди­ти­на!.. Мо­же, i батько лю­бив, та за пан­щи­ною нi­ко­ли бу­ло йо­му те по­ка­зу­ва­ти. Бу­ва­ло, як по­же­нуть на ро­бо­ту, то за мi­сяць хi­ба раз до­до­му на­вi­дається. Вiн бон­дар був i все в пансько­му дво­рi i кис; а ма­ти од­на зо мною. Батько був су­хий, ху­дий, за­мо­ре­ний; приїде, бу­ло, до­до­му - та й зля­же. Ма­ти возькається з хво­рим, а я со­бi ви­гу­люю… Ви­гу­ля­ла­ся та­ка здо­ро­ва, ог­ряд­на! От ти тро­хи на­га­дуєш ме­не со­бою… Ме­нi уже сiм­над­ця­тий пi­шов. Хлоп­цi бi­ля ме­не, як хмiль ко­ло ти­чи­ни, в'ються; а най­па­че Буд­нен­ко Ва­силь. Чор­ня­вий, ку­че­ря­вий: кар­ти­на- не хло­пець! Лю­ди ка­за­ли: от би спа­ру­ва­ти - на сла­ву бу­ла б па­ра!.. Во­но б, мо­же, так i ста­ло­ся, та… Батько усе хи­рiв, каш­ляв та так, як свiч­ка, тав. На но­гах i вмер, сер­деш­ний. Ну, звiс­но, пiс­ля смер­тi батько­вої кло­по­ти, тур­бо­ти. Во­но як­би Ва­силь смi­ли­вi­ший, то ми, мо­же б, i поб­ра­ли­ся; тiльки вiн жде, по­ки батько­вi рiк вий­де. Ме­нi-то вiн ска­зав так, а ма­те­рi - нi сло­ва… Жду я то­го ро­ку. Прой­шло уже два мi­ся­цi. Ко­ли се при­хо­дить до нас дi­дич з дво­ру: "То­бi, Яв­до­хо, на­каз: пе­ре­би­ра­тись з доч­кою у двiр; а сю­ди з дво­ру Яки­мен­ка пе­ре­ве­дуть…" Гос­по­ди! що ми то­дi з ма­тiр'ю по­поп­ла­ка­ли та по­пок­ля­ли свою до­лю! А лю­ди в один го­лос: оце ж про­па­ла Мар'я! оце рехт їй!.. Ма­ти пла­че, по­би­вається, а ме­нi - страш­но так. Не дай, гос­по­ди, по­вi­сять або утоп­лять; а жи­ти ж то так хо­четься! Во­но б, мо­же, i кра­ще бу­ло, як­би уто­пи­ли або по­вi­си­ли: мен­ше го­ря зна­ла б. Нi ж, бач, i до­сi по свi­ту во­ло­чу­ся! Пе­реїха­ли ми в двiр. У дво­рi щось жiн­ки та дiв­ча­та мiж со­бою пе­ре­шiп­ту­ються, див­ляться на ме­не та ус­мi­ха­ються. А ма­ти од­но - пла­че…

    - Не плач, ста­ра, - як за­раз чую го­лос ко­ва­ля Спи­ри­до­на. - Он у те­бе доч­ка як кар­ти­на: не дасть в об­ра­зу! Ви­ку­пить пе­ред па­ном. Ще й на­го­ро­ду од­бе­реш за те, що ви­ко­ха­ла та­ку.

    Усi так i за­ре­го­та­лись, а ма­ти ще ряс­нi­ше за­ри­да­ла! А я стою ко­ло ма­те­рi, як чме­ле­на: страш­но ме­нi i на лю­дей гля­ну­ти; а сер­це - як не вис­ко­че!

    Коли се ка­жуть: пан iде. Усi розс­ту­пи­ли­ся, кла­ня­ються. Пе­ред на­ми, мов з-пiд зем­лi, ви­рiс пан - гор­ба­тий, кри­во­но­гий, та­ран­ку­ва­тий, ще й з бо­ро­дою, як у жи­да.

    - Ану, де та кра­са­ви­ця? - пи­тає. Уп'яв у ме­не свої ма­ню­сiнькi ми­ша­чi очi з-пiд нас­тов­бур­че­них ру­дих брiв - я так i обiм­лi­ла; гля­ну­ла на ма­тiр, а во­на, як стi­на, бi­ла.

    - Нiчого, нi­чо­го, - ка­же пан, ус­мi­ха­ючись своїми гни­ли­ми зу­ба­ми. - На­ря­дiть доч­ку як слiд та й у гор­ни­цi; а ма­ти й на кух­нi пос­лу­же. Ма­ти в но­ги.

    - Паночку, ле­бе­доч­ку!.. - про­сить-ри­дає.

    - Чого ти, - ка­же, - дур­на, виєш? Хi­ба твоїй доч­цi ху­до бу­де? Не бiйсь, ху­да не бу­де.

    Мати як при­па­ла до йо­го нiг - та так i за­ко­лi­ла.

    - Пiдведiть ста­ру, - при­ка­зує пан, - та про­вiт­рiть, а мо­ло­ду од­ве­дiть у гор­ни­цi. - Ска­зав - i пош­кан­ди­бав до бу­дин­ку.

    Мене, не дов­го ду­мав­ши, два чо­ло­вi­ки - хiп пiд ру­ки! - та в гор­ни­цi так i пом­ча­ли. Там пе­ре­да­ли ме­не якiй­сь кур­но­сiй, пи­ка­тiй ба­бi. Та вiд­ве­ла ще 'да­лi, по­ча­ла вго­во­рю­ва­ти, щоб я не бо­яла­ся, що ме­нi тут доб­ре бу­де. Ве­лi­ла ски­да­ти ту оде­жу, в якiй я прий­шла, а на­дi­ва­ти ту, яку во­на вка­же… На­ряд­жа ме­не та все прих­ва­лює: яка я кра­си­ва та як я па­но­вi спо­до­ба­ла­ся. Як одi­ла ото, пiд­ве­ла до дзер­ка­ла: я упер­ше зро­ду у йо­го ди­ви­ла­ся. Як гля­ну­ла - i са­ма не своя ста­ла! Чи се я, чи не я? На­ряд­же­на, ро­зо­дi­та, як та па­няк­ка… То­го ж та­ки дня до­ве­ло­ся поп­ро­ща­ти­ся з своїм дi­ву­ван­ням!..

    I Мар'я бо­лiс­но та гiр­ко за­ре­го­та­ла­ся. У Хрис­тi мо­роз про­бiг по­за спи­ною вiд то­го ре­го­ту.

    - Ох, смiх те­пер, - сту­ля­ючи нит­ку пе­рер­ва­ної роз­мо­ви, по­ча­ла зно­ву Мар'я, - а то­дi не до смi­ху бу­ло. Як я то­дi пла­ка­ла, як по­би­ва­ла­ся! Та все да­рем­но… Ме­не за­пер­ли в од­нiй ха­ти­нi i не пус­ка­ли нi­ку­ди, 3а цi­лий день у ме­не рiс­ки в ро­тi не бу­ло, а вве­чiр - пан зно­ву iде… Кри­во­но­гий, як змiя та, в'ється ко­ло ме­не. Так ме­не зло узя­ло! Гля­ну­ла я на нього, огид­ли­вiсть так i за­во­ру­ши­ла, зло так i пiдс­ту­пи­ло пiд сер­це, вже ж усьому, ду­маю, край бу­ва, та як ки­ну­ся на нього, як ухоп­лю за гор­лян­ку, так i впи­ла­ся пальця­ми! Ба­чу: по­си­нiв вiн, очi кров'ю на­ли­ли­ся… уси­ло­вується дих­ну­ти. А я все дав­лю та при­ка­зую: "А що, пог­лу­мив­ся, а що нав­тi­шав­ся?" Якось вiн зiб­рав­ся з си­лою, пiд­няв ру­ку та як дав ме­нi у лi­ве ухо, - так у моїй го­ло­вi i пiш­ло в усi дзво­ни дзво­ни­ти!.. У го­ло­вi дзво­не, а в очах - тем­но-тем­но. Я не пам'ятаю, що да­лi бу­ло. Зи­а­iо, що як очу­ня­ла­ся я, то ле­жа­ла на дош­цi кров'ю пiд­ли­та. Ко­ло ме­не хо­де та ба­ба, що на­ряд­жа­ла, та без­зу­бим ро­том си­чить уся­кi лай­ки… Цi­лий тиж­день ле­жа­ла я, як ко­ло­да; цi­лий мi­сяць схо­ди­ли си­ня­ки з мо­го тi­ла. Ви­ду­жа­ла - ме­не зно­ву взя­ли у гор­ни­цi i прис­та­но­ви­ли, щоб я дер­жа­ла па­но­вi гор­щик… Ота­ке-то! Бу­ва­ло нi з сього нi з то­го, ти стоїш - а вiн - кресь те­бе по що­цi! "Чо­му не при­би­раєш?" - крик­не. На­хи­лиш­ся, а вiн то­бi ку­ла­ком ме­жи пле­чi… Гiр­ше, нiж над то­ва­ря­кою, зну­щав­ся!.. Ви­тер­пi­ла я раз, ков­та­ючи гiр­кi сльози, ви­тер­пi­ла уд­ру­ге i ут­ретє. Вчет­вер­те зно­ву за­ки­пi­ло бi­ля сер­ця… як був тро­хи не пов­ний гор­щик, так я ним на йо­го i ли­ну­ла… Гос­по­ди!.. зро­ду-вi­ку нi­чо­го не ба­чи­ла я страш­нi­шо­го, як пан то­дi! Увесь трем­тить, очi па­ла­ють, об­лич­чя мi­ниться, то зра­зу поб­лiд­не, аж по­си­нiє, а з нього так i бi­жать патьоки… Смiх i ли­хо!.. Я мер­щiй ки­ну­лась нав­те­ки. Ку­ди ж ти вте­чеш? Тут ме­не зра­зу i зла­па­ли… Бу­ло ж ме­нi! Ме­не дер­жать За ру­ки, а вiн лю­тий, як змiй, стри­бає бi­ля ме­не… "Ли­жи! язи­ком зли­зуй!" - гу­кає. Та кресь! - ме­не в один ви­сок; пiдс­ко­че з дру­го­го бо­ку - та в дру­гий! Збив ме­не - кур­цi нi­де клю­ну­ти!.. За­пер­ли ме­не не в ха­ту, а в саж. Цi­лий тиж­день я там, як сви­ня, ле­жа­ла. Кож­но­го ран­ку, бу­ва­ло, прий­дуть, при­не­суть ме­нi їсти - су­хар цвi­лий та по­миїв якихсь за­мiсть во­ди. Отим i жи­ви! Або осе­лед­ця да­дуть, а во­ди не да­дуть… Зга­гою мо­рять. А лю­ди з дво­ру зiй­дуться - хрю­ка­ють, ре­го­чуть. У пек­лi не бу­де гiр­ше, нiж ме­нi то­дi! I не про­па­ла ж, ди­вись. Жи­ву­ча, суч­ка, вда­ла­ся! - до­да­ла, за­ре­го­тав­ши, Мар'я.

    - Господи! що ж да­лi бу­ло?.. - жах­ну­ла­ся Хрис­тя.

    - Далi? Ба­га­то да­лi, Хрис­те… Ма­буть, нi­ко­му на свi­тi не до­ве­ло­ся звi­да­ти то­го, що ме­нi. Ото дер­жа­ли ме­не в са­жi, а як пiд­гоїли­ся ви­раз­ки та тро­хи пос­хо­ди­ли си­ня­ки, то при­ку­ва­ли ко­ло са­жу на цеп, як ту со­ба­ку. Дощ, ли­ха го­ди­на, а я притк­ну­ся до стi­ни та так i ги­бiю… Не бу­ло, Хрис­те, гiр­шо­го ли­ха, як те крi­пацт­во! Як­би не во­но, - хi­ба б я хи­ля­ла­ся отак по свi­ту, як оце хи­ля­юся? Бу­ла б, пев­но, за Ва­си­лем i бу­ла б гос­по­ди­нею. А то, бач: як Зо­зу­ля та - без прис­та­но­ви­ща, без при­тул­ку. Ма­буть, десь пiд ти­ном до­ве­деться про­пас­ти: усiм чу­жа, нi­ко­му не пот­рiб­на, як той по­кидьок.

    - А що ж ма­ти? Де ж ма­ти бу­ла, що за вас не зас­ту­пи­ла­ся? - спи­та­ла Хрис­тя.

    - Тож-то й є, що нi ме­не до ма­те­рi не пус­ка­ли, нi ма­тiр - до ме­не. По­тiм уже я по­чу­ла, що про­мi­няв її пан дру­го­му за со­ба­ку. Ота­ке з людьми ро­би­ли!

Пошук на сайті: