Панас Мирний - Повія (сторінка 54)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11154
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12225
    - Нуте, як же ви вип­лу­та­лись iз своєї бi­ди?

    - Багато, Хрис­те, роз­ка­зу­ва­ти. Як­би все, як во­но бу­ло, роз­ка­за­ти - за рiк би не пе­ре­ка­зав… Дер­жать ото ме­не на це­пу, ле­жу я та ги­бiю. Хоч би одiр­ва­тись, утек­ла б ку­ди та по­вi­си­ла­ся!.. I от по­ча­ла я кру­ти­ти цеп: i спджу, i стою - та все кру­чу. Се ж не вiрьовка то­бi, щоб пе­рек­ру­ти­ти, а за­лi­зо. Як ти йо­го пе­рек­ру­тиш? Уже ж, ду­маю, що бу­де, те й бу­де! Цi­лий тиж­день йо­го кру­ти­ла - та­ки пе­рек­ру­ти­ла. I за­лi­зо не ви­дер­жа­ло - ота­ке!.. Се бу­ло вно­чi; як пе­рек­ру­ти­ла, як край це­пу бряз­нув у моїх нiг - страх ме­не на­пав. Що се я, ду­маю, на­ро­би­ла? По­си­дi­ла, по­ди­ви­ла­ся; пiд­ня­ла цеп на ру­ки - бряз­каю ним. А да­лi - як зiр­ву­ся з мiс­ця, як дре­ме­ну з дво­ру - тiльки за­ку­рi­ло! Ку­ди я бiг­ла, якою до­ро­гою - i до­сi не при­га­дую. Не знаю, як ран­ком опи­ни­ла­ся бi­ля яко­гось се­ла. Що во­но за се­ло? - i то­го не ска­жу. Уход­жу в пер­ший двiр; со­ба­ки ки­ну­лись на ме­не; лю­ди ви­бiг­ли. Обс­ту­пи­ли ме­не, об­див­ля­ються, а я стою, як то­роп­ле­на. "Хто ти, вiд­кi­ля?" - до­пи­ту­ються. А в ме­не рiч одiб­ра­ло, язи­ка на по­вер­ну; бi­ля сер­ця пе­чiя пе­че, в го­ло­вi огонь па­лає, у вiч­чю тем­но, на­че я крiзь си­то див­лю­ся. Спа­си­бi од­нiй мо­ло­ди­цi, узя­ла ме­не до ха­ти, приг­рi­ла своєю об­хiд­нiс­тю та лас­кою, да­ла їсти… Наїла­ся я, очу­ня­ла. То­дi тiльки роз­ка­за­ла про спою при­го­ду. Роз­ка­зую та пла­чу; а за мною i дру­гi пла­чуть. "Ку­ди ж ти те­пер пi­деш?" - пи­та­ють лю­ди. "Не знаю, - од­ка­зую їм. - Хоч з мос­ту та в во­ду!" А один чо­ло­вiк ста­ренький уже, ли­сенький: "Тю-тю! - ка­же, - оха­ни­ся. Хi­ба на се не­має нi­яко­го су­ду, нi­яко­го пра­ва? Жа­лiй­ся. Я, - ка­же, - знаю у го­ро­дi та­ко­го пан­ка, у су­дi слу­же. По­ма­гає доб­рим лю­дям. От i ме­нi, - ка­же, - до­по­мiг одiб­ра­ти зем­лю вiд на­пас­ни­ка. Хоч, по­ве­ду до йо­го?" Я йо­му в но­ги. "Згляньте­ся, - мо­лю, - хоч ви, дя­деч­ку! Я за вас до­вi­ку бу­ду бо­га мо­ли­ти!" - "Не про­си, - од­ка­зує, - ме­не, там поп­ро­сиш. Я ска­зав по­ве­ду, то й по­ве­ду; а там що бу­де - не знаю". На дру­гий день ми поїха­ли. По­вiв вiн ме­не на квар­ти­ру до то­го па­на. Мо­ло­дий ще пан, ввiч­ли­вий. Хо­де по дво­ру, смок­че люльку та спльовує.

Пошук на сайті: