Панас Мирний - Повія (сторінка 56)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11154
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12225
?" - "По­лу­чи­ла", - ка­жу. "Дi­ла по су­ду не хо­чеш вес­ти?" - "Не хо­чу". З тим я i пiш­ла на­зад. Iду та й ду­маю: оце двiс­тi кар­бо­ван­цiв е. Що ме­нi на них ку­пи­ти? У ме­не нi со­роч­ки лишньої не­має, нi плат­ка, нi юп­чи­ни, нi ко­жу­шан­ки про зи­му. Куп­лю скри­ню та над­баю пов­ну. Прий­шла до­до­му, хва­лю­ся па­ни­че­вi. "Чи так, то й так. Ба­га­то йо­го, - ка­же, - нi­чо­го над­ба­ва­ти, а що слiд ку­пи­ти - ку­пи". Пот­ро­ху я по­ча­ла скуп­ля­ти­ся. Па­нич дає гро­шi, а я скуп­ля­юся. Над­ба­ла пов­ну ве­ли­ку скри­ню. Приб­ра­ла­ся, на­ря­ди­ла­ся, нi­чо­го ме­нi i не тре­ба! Зя­бу­яз i яро гро­шi, що ще у па­ни­ча зос­та­ва­ли­ся. На­що во­ни? Хай ле­жать до слуш­но­го ча­су. Тiльки раз па­нич i хва­литься: "Чи ти пак, знаєш, Ма­ру­сю, що твiй пан нас об­ду­рив?" - "Як?" - пи­таю… "Так, не вiд­дає до­сi дру­гої сот­нi. Бу­ло б не по­да­ва­ти про­ше­нiя, не взяв­ши до рук усiх гро­шей". Ме­нi, прав­да, шко­да ста­ло, та не ду­же. Не дає - хай i не дає. Йо­му гос­подь за те вiд­дя­чить! Хва­ла бо­го­вi, я вiльна те­пер, а про гро­шi - ме­нi бай­ду­же. Жи­ву со­бi, як пташ­ка та, без­жур­но… Раз, - у яр­ма­рок се бу­ло, - вий­шла я i ход­жу по яр­мар­ку. Ко­ли зирк! - мiж во­за­ми знай­омий чо­ло­вiк, З на­шо­го се­ла. Здо­ро­вi! - приз­навсь-та­ки. Пи­та: де я те­пер? "Слу­жу", - од­ка­зую йо­му. Сло­во по сло­ву - роз­ба­ла­ка­ли­ся. "Та й доб­ре ж ти, - ка­же, - на­шо­го пiд­сiк­ла!" I роз­ка­зує ме­нi, що прий­шло­ся па­но­вi чи­ма­ло ху­до­би вся­кої спро­да­ти, щоб ме­нi спла­ти­ти. "Те­пер ти, - ка­же, - ба­гач­ка". - "Ба­гач­ка ж, - ка­жу. - Ба­га­то де­чо­го не­має". Та й хва­лю­ся, що не я па­на пiд­сiк­ла, а вiн не до­дав ме­нi сот­нi кар­бо­ван­цiв. "Як? - ди­вується. - При­каж­чик же хва­лив­ся, що всi до ко­пiєчки вiд­дав то­му па­но­вi, що за те­бе кло­по­тав­ся. Щось двi ти­ся­чi чи й то­го бiльше; як, - ка­же, - не бла­гав, як не про­хав - хоч би ко­пiй­кою пос­ту­пив­ся; всi за­га­лом ви­ло­жив йо­му на стiл!" За­ще­мi­ло моє сер­це. Упер­ше прий­шло ме­нi в го­ло­ву: а що, як па­нич ду­ре?.. По­тiм по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти за ма­тiр. "Чи не чу­ли, - пи­таю, - де i як во­на?" - "А ти хi­ба, - ка­же, - нi­чо­го й до­сi за неї не знаєш? Дав­но твоя ма­ти умер­ла, щось i мi­ся­ця не жи­ла у но­во­го па­на: жу­ри­лась, жу­ри­лась та з жур­би й умер­ла". Прий­шла я до­до­му. Пла­чу - ота­ки­ми! Жал­ко ме­нi ма­те­рi, шко­да, що так ме­не всi ду­рять… При­хо­де па­нич. "Чо­го ее?" - пи­тає. Роз­ка­зую йо­му: ма­тiї вмер­ла, i лю­ди ка­жуть отак i отак. Вiн на­су­пив­ся. "Вiр ти, - ка­же, - лю­дям. Чо­го дур­нi не наб­ре­шуть?" - 3 то­го ча­су по­чав вiн вiд ме­не кри­тись та сто­ро­ни­ти­ся. Як до­ма бу­ва - ля­га мер­щiй спа­ти; по­вер­неться до стi­ни - мов­чить; чи пi­де ку­ди - до свi­ту за­сид­жується. А тут i зо мною дiється не­пев­не. Чую - щось ки­дається, во­ру­шиться пiд моїм сер­цем. То ме­нi чо­гось ве­се­ло стає: спi­ваю, ба­ла­каю са­ма з со­бою, як дур­на або бо­же­вiльна: то, нав­па­ки, сло­ва вiд ме­не не доб'єшся. Нуд­но ме­нi, важ­ко, гiр­ко… По­ду­маю про своє без­та­лан­ня - сльози так i зал­лють очi!.. Раз ве­се­ла я бу­ла, роз­ка­зую уся­кi нi­се­нiт­ни­цi па­ни­че­вi, те­ре­ве­нi прав­лю, а да­лi пи­таю йо­го: "Чи бу­де­те ра­дi си­но­вi або доч­цi?" Як ска­за­ла те, див­люсь - хму­риться вiн, мор­щиться, аж на ли­цi змi­нив­ся. "I не по­ду­май! - ка­же. - Як тiльки що пис­не в ха­тi - з то­го ча­су нам уку­пi не жи­ти!" - "Як же ее так? - пи­таю. - Де ж ме­нi йо­го дi­ти?" - "Де хоч. Хоч зжар та з'їж!" По­вi­риш, як ска­зав вiн ме­нi те, то на­че хо­лод­ною во­дою об­дав ме­не!.. Ру­ки i но­ги у ме­не зат­ру­си­ли­ся, у очах по­тем­нi­ло… Стою, див­лю­ся - i нi­чо­го не ба­чу; а свiт кру­гом ме­не так вер­туш­кою i хо­дить, так i кру­титься… "Бо­же! - ду­маю. - I се батько ка­же? Де ж батько­ве сер­це?.." А я спер­шу тi­ши­ла­ся, дур­на. Ду­маю: "Ко­ли б гос­подь пос­лав… як я йо­го бу­ду лю­би­ти. Який вiн бу­де ра­дий!" I мо­лю бо­га, ко­ли бу­де хлоп'ятко, то щоб на ii­ого бу­ло схо­же. Не дасть же вiн за­на­пас­ти­тись своїй ди­ти­нi?.. А тут на то­бi та цить!.. Хоч зжар та з'їж! Здається: як­би вiн у той час уда­рив ме­не но­жем у сер­це - не так би во­но за­бо­лi­ло, як вiд то­го сло­ва! Мов­чу я, пох­ню­пи­ла­ся. I з то­го ра­зу став вiн ме­нi про­тив­ний. Та­кий про­тив­ний - гос­по­ди! Уже пiс­ля то­го не бу­ло нi­ко­ли й роз­мо­ви по сер­цю. Вiн iно­дi i ла­щиться до ме­не, та не­на­вис­не ме­нi йо­го те пiд­ла­бу­зю­ван­ня; не гля­ну я на нього як слiд, i ди­ше вiн на ме­не важ­ким чимсь… А тим ча­сом i во­но дає оз­на­ки. Уже при­мiт­но i збо­ку ста­ло. "Еге, - ка­же, - так ти справ­дi?" I вка­зав на стан. Бiльше нi­чо­го не ска­зав, а на дру­гий день при­хо­де з служ­би i при­но­се не­ве­лич­ку пля­шеч­ку. Щось жов­те в нiй, аж чер­во­не - та­ке жов­те. "На, - ка­же, - ви­пий; се ви­но та­ке". Я, звiс­но, не зна­ла нi­чо­го: узя­ла й ви­пи­ла. Як ви­пи­ла - нi­чо­го, i по­обi­да­ла - нi­чо­го. Поп­ри­би­ра­ла я, зби­ра­юся спо­чи­ти. Ко­ли се - як за­бо­лить у ме­не в жи­во­тi, як за­рi­же; в очах так i по­тем­нi­ло. Упа­ла я i да­лi нi­чо­го не пам'ятаю. Ко­ли очу­ня­лась, аж уся в кро­вi пла­ваю, - ота­ка ка­лю­жа!.. У ме­не сер­це так за­бо­лi­ло, так за­бо­лi­ло!.. Кра­ще б уже я i не вста­ва­ла, а там на­вi­ки око­лi­ла. А вiн хо­де бi­ля ме­не. "При­би­рай, - ка­же, - та за­ко­пай на вго­ро­дi". Не стер­пi­ла я! "При­би­рай, - ка­жу, - сам, ко­ли на­ро­бив та­ко­го!" Як же ско­че вiн, як за­ту­ла но­га­ми… "Я те­бе на ву­ли­цю ви­ки­ну! Я то­бi i се, я то­бi i те!" Узя­ла я зiб­ра­ла в би­тiй ма­кiт­рi все, дiж­да­ла ве­чо­ра та се­ред ого­ро­ду й за­ко­па­ла. Пiс­ля то­го щось бiльше тиж­ня на­че п'яна хо­ди­ла. До нього не го­во­рю, i вiн до ме­не не го­во­ре. Ко­ли так тиж­нiв че­рез зо два при­бi­гає вiн з служ­би ра­нi­ше, нiж завж­ди. "Слу­хай, - ка­же, - як бу­дуть пи­та­ти, де дi­ла ди­ти­ну, ка­жи: ски­ну­ла. Упа­ла, мов, з го­ри­ща та й ски­ну­ла. Не ка­жи тiльки, що пи­ла що-не­будь, бо бу­ти i то­бi, i ме­нi на Си­бi­рi". А во­но, бач, що: пан, зап­ла­тив­ши За ме­не гро­шi, не по­да­ру­вав всього так: най­няв жи­дiв, щоб слi­ди­ли за на­ми. Звiс­но, усi ба­чи­ли, що я хо­ди­ла та­ка; а то зра­зу ста­ла як i слiд. Ну, ото йо­му за­раз до­нес­ли, а вiн по­дав бу­ма­гу та­ку, що па­нич не по за­ко­ну жи­ве зо мною, при­жив ди­ти­ну та й з свi­ту звiв. А па­нич там слу­же, ку­ди тi бу­ма­ги по­да­ють. Як по­ба­чив, то й при­бiг до­до­му зав­го­дя нав­ча­ти, що ме­нi ка­за­ти. Не встиг вiн пi­ти, як до нас у ха­ту су­не й панст­во, i мос­ка­лi. "Ти та­ка?" - пи­та­ють. "Я". - "Ти хо­ди­ла важ­ка?" - "Хо­ди­ла", - ка­жу. "Де ж ти ди­ти­ну дi­ла?.." - "Ски­ну­ла. Лiз­ла з го­ри­ща, упа­ла та й ски­ну­ла". - "Де ж ти по­дi­ла?" - "За­ко­па­ла на вго­ро­дi". - "Ве­ди!" По­ве­ла я. Од­ри­ли, гля­ну­ли: зем­ля зем­лею! "А не прий­ма­ла ти нi­чо­го? Нiх­то то­бi да­ван­ня не да­вав?" - "Нi, - ка­жу, - не да­вав". - "Бре­шеш!" - "Чо­го ж ме­нi бре­ха­ти!" - "У чор­ну її! У тюр­му!" - крик­нув уса­тий пан при шпо­рах. Бе­руть ме­не, а па­нич тут зза­ду їх лу­па на ме­не очи­ма: нi­чо­го, мов, нi­чо­го, тiльки не приз­на­вай­ся. Узя­ли ме­не, по­дер­жа­ли до дру­го­го дня у чор­нiй. На дру­гий день зно­ву пи­та­ють. Я їм усе од­но; ски­ну­ла, та й го­дi. "У тюр­му її!" Од­ве­ли ме­не в тюр­му. По­ча­ло­ся дi­ло… Пiв­ро­ку я в тюр­мi про­си­дi­ла, а по­тiм зас­ла­ли ще й у мо­нас­тир на пiв­ро­ку.

    - А па­нич? - спи­та­ла Хрис­тя, важ­ко зiтх­нув­ши.

    - Панич вик­ру­тив­ся та пiс­ля то­го оже­нив­ся i за­жив па­ном… Он во­но, Хрис­те, як нас пiд­ду­рю­ють!.. Ота­ка-то прав­да на свi­тi!.. Пiс­ля то­го пус­ти­ла­ся я, як там ка­жуть, як со­ба­ка з оже­ре­ду. По­лю­би­ла мос­ка­ля, i жи­ли ми гар­но, по­ти йо­му одс­тав­ка не вий­шла. А вий­шла - як пi­шов, то й ду­ма­ти за­був. А при­ся­гав­ся, що до­ма тiльки спро­дає свою спад­щи­ну, зно­ву вер­неться та й по­бе­ре­мо­ся… Об­ду­рив i сей. По­ки­ну­ла я то­дi мiс­то, де жи­ла; ду­маю: мо­же, у дру­го­му кра­ще бу­де. Приб­лу­ди­ла­ся сю­ди. Пiд­нес­ло то­го Иоси­пен­ка з сва­тан­ням. Я йо­го нi ка­пельки не лю­би­ла; який­сь з йо­го вай­ло, а так пiш­ла, щоб не хи­ли­тись по чу­жих лю­дях. Сам, бач, гос­по­дар: своя ха­та, своя ху­до­ба… Дум­ка: об­жи­ве­мо­ся, звик­не­мо од­но до дру­го­го. Во­но б, мо­же, ми i об­жи­ли­ся, ко­ли б не свек­ру­ха. Так во­на ж, як iр­жа те за­лi­зо, пи­ля­ла щод­ня. Ки­ну­ла i йо­го. Уже ж гiр­ше не бу­де, як є! Прий­шла сю­ди, най­ня­ла­ся. Пiд­вер­нув­ся фiд­фе­бель з ро­ти. Мо­ло­дий та бра­вий… Що ти з сер­цем по­дiєш?.. На свої за­ро­бiт­ки но­ву йо­му оде­жу спра­ви­ла, чо­бо­ти до вак­си по­ши­ла, ча­си срiб­нi ку­пи­ла. А вiн те­пер же­ниться на мi­щан­цi. Ота­ке-то, Хрис­те! Го­ренько з сим сер­цем!

    Мар'я за­мовк­ла; мов­ча­ла й Хрис­тя. Жит­тя Мар'їне, як на до­ло­нi, сто­яло пе­ред нею, гiр­ке та неп­ри­вiт­не, зла­ма­не панськи­ми вчин­ка­ми, за­не­ха­яне па­ни­чiвськи­ми за­мi­ра­ми. I їй страш­но ста­ло; страш­но за се­бе… Крiзь не­ве­лич­ку щi­лоч­ку прок­рав­ся до їх у тем­но­ту мi­сяць срiб­ною сте­жеч­кою… Хрис­тя струс­ну­лась.

    - Он уже й мi­сяць зiй­шов, - про­мо­ви­ла во­на ти­хо.

    - Зiйшов. По­ра спа­ти. Спи, Хрис­те, хай те­бе ми­нає те ли­хо, що ме­не стро­щи­ло!.. - I Мар'я по­чов­га­ла до сво­го лiг­ва. Хрис­тя дов­го мов­ча­ла.

    - А чи ви, тiт­ко, не знаєте, бу­ва, Ма­ри­ни? - спи­та­ла, по­мов­чав­ши, в Мар'ї.

    - Якої?

    - Як би вам ска­за­ти? Дiв­ки Ма­ри­ни. Во­на з од­но­го се­ла зо мною. Уже тре­тiй рiк, як во­на тут слу­же. Щи­ра ко­лись бу­ла то­ва­риш­ка! А от i не прий­деться з нею нi­де по­ба­чи­тись.

    - Де во­на слу­же? чи не в Лу­цен­чи­хи? - пи­тає Мар'я.

    - I то­го не ска­жу.

    - А яка во­на? Чор­ня­ва, ви­со­ка; гу­ба мов роз­ру­ба­на?

Пошук на сайті: