Панас Мирний - Повія (сторінка 57)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11153
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12225
    - Вона, во­на! - скрик­ну­ла Хрис­тя. - Як ма­лою бу­ла - на нiж упа­ла.

    - Знаю. Хва­ли­ла­ся мо­ло­ди­ця з то­го дво­ру, що во­на з па­ни­чем во­диться. Там па­нич у Лу­цен­чи­хи на квар­ти­рi… Роз­ка­зу­ва­ла: раз, ка­же, уно­чi сплю. Тiльки крiзь сон чую: две­рi з па­ни­че­вої ха­ти - рип! Не­на­че що пiш­ло… Я спро­сон­ня ки­ну­лась, пи­таю: хто там? Не чу­ти нi­ко­го… Я об­ла­пую мiс­це кру­гом се­бе… Що за бiс! То Ма­ри­на ле­жа­ла бi­ля ме­не, а то - тiльки мiс­це теп­ле. "Еге ж, - ду­маю, - бач, як на­шi ти­хi". Чую - цi­лується хтось; так смач­но цi­лується! "Пi­дож­ди ж, - ду­маю, - пiдс­те­ре­жу я те­бе, щоб не ви­да­ва­ла се­бе та­кою свя­тою та не­дот­ро­гою…" Ле­жу, не сплю… Не ско­ро, не ско­ро две­рi зно­ву - рип! А вже сi­рi­ло, i вид­ко ме­нi чор­ну тiнь… "А що то, - пи­таю, - до па­ни­ча, дiв­ко, хо­ди­ла?" Во­на ти­хо-ти­хо опус­ти­ла­ся, мов­чить. Да­лi - як зап­ла­че! "Се ти, Ма­ри­но? - пи­таю. - Чо­го ти?" Во­на то­дi да­вай про­ха­ти, щоб нi­ко­му не ка­за­ла.

    - То се Ма­ри­на? - зди­ву­ва­ла­ся Хрис­тя.

    - А що ж твоя Ма­ри­на - свя­та? Хi­ба в неї ду­ша з ло­пуцька? Хрис­тя мов­ча­ла, її аж мо­роз под­рав по­за спи­ною… "Нев­же се прав­да? - ду­ма­ло­ся їй. - Во­на ж доб­ре знає Ма­ри­ну. Са­ма Мар'я ка­же, що во­на не­дот­ро­га… Та­ка i в се­лi бу­ла: боїться бу­ло, ко­ли хто з хлоп­цiв до неi обiз­веться, за­че­пе, бу­ва. А те­пер що ка­жуть?.. Нi, се неп­рав­да, неп­рав­да!.. Ко­ли б ме­нi по­ба­чи­ти її, я по очах по­мi­чу…"

    I сон­на не­мiч по­ча­ла ко­ли­ха­ти Хрис­тю.

    

IV

    

    Їй не­дов­го до­ве­ло­ся жда­ти… У вiв­то­рок, як пiш­ла Мар'я на нiч, та вже i ра­нок, а її не­має. Уже Хрис­тя й по­по­ра­ла­ся, бi­ля чо­го бу­ло тре­ба, - не­ма Мар'ї. Пан зби­рається на ба­зар.

    - Скажи Мар'ї, щоб на ба­зар iш­ла.

    - Мар'ї не­має, - од­ка­зує Хрис­тя.

    - Як не­має?

    - Немає.

    - На чор­та й кра­ще! То зби­рай­ся ти.

    Христi дав­но хо­тi­ло­ся пi­ти ку­ди-не­будь з дво­ру, хоч на лю­дей, на мiс­то по­ди­ви­ти­ся. Мер­щiй одяг­ла­ся во­на, ухо­пи­ла кор­зи­ну i - го­то­ва.

    Недалеко вже й до ба­за­ру - па­ли­цею ки­ну­ти. Уже й во­зи вид­но, крик i гвалт людський чується, як з пе­рех­рес­ної ули­цi вис­ко­чи­ла па­нi.

    - Здрастуйте, Ан­тон Пет­ро­вич, - скрик­ну­ла до па­на, прос­тя­га­ючи ру­ку. - На ба­зар?

    - На ба­зар.

    - Будемо ж ра­зом iти.

    - Чого се ви од­нi? - пи­тає пан.

    - Та я не од­на: там десь зза­ду дiв­чи­на зос­та­ла­ся. От ли­хо з си­ми слу­га­ми! Ку­хо­вар­ка як пiш­ла учо­ра зве­чо­ра, та й до­сi не­має.

    - I у вас так? I в ме­не не кра­ще. Во­но, вид­но, усi ку­хо­вар­ки зго­во­ри­ли­ся на сьогод­нi.

    Панi за­ре­го­та­ла­ся; за­ре­го­тав­ся i пан. Хрис­тя iде зза­ду мовч­ки. Ко­ли чує - на­че що штовх­ну­ло її в бiк. Зирк - Ма­ри­на!

    - Здорова, Ма­ри­но! - приз­на­ла­ся Хрис­тя.

    - Христя? - скрик­ну­ла та. - Де ти взя­ла­ся?

    - Я вже бiльше мi­ся­ця як тут. Слу­жу.

    - Як же се? А до­ма хто?

    - I вже те­пер до­ма! - по­ну­ро од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Як са­ме?

    Христя по­ча­ла бу­ло роз­ка­зу­ва­ти, та во­ни як­раз дiй­шли до ба­за­ру. Пан по­вер­нув в од­ну ру­ку, па­нi - в дру­гу.

    - Марино! Ти знаєш усi хо­ди; прий­ди до ме­не - до­ка­жу, - про­се Хрис­тя.

    - Прийду, прий­ду. Безп­ре­мiн­но прий­ду. На днях жди! - i обид­вi ро­зiй­шли­ся.

    Як Хрис­тi ще раз ба­жа­ло­ся стрi­ну­ти Ма­ри­ну, пог­ля­ну­ти їй у об­лич­чя, по­ди­ви­ти­ся на її убо­ри. Зов­сiм пе­ре­ро­ди­ла­ся дiв­чи­на - пан­ноч­кою виг­ля­дає, i у плат­тi, ко­си в дрi­буш­ки зап­ле­те­нi, пла­ток на шиї… "I ско­ра яка ста­ла - зов­сiм не та Ма­ри­на!" - ду­має Хрис­тя, пос­пi­ша­ючи за па­ном.

    На ба­за­рi не ба­ри­ли­ся: ку­пив пан м'яса та зiл­ля, з тим i вер­ну­ли­ся. Прий­шли до­до­му, ус­ту­па­ють у кух­ню - ле­жить на по­лу Мар'я, го­ло­ва плат­ком за­ку­та­на.

    - Ти де бу­ла, вi­яла­ся? - скрик­нув на неї пан.

    - Я нез­до­ро­ва, - не пiд­во­дя­чись, од­ка­за­ла ох­рип­лим го­ло­сом Мар'я.

    - Марш з дво­ру, ко­ли нез­до­ро­ва! Як на всю нiч бi­га­ти, так i здо­ро­ва! Марш!

    Мар'я пiд­ве­ла­ся. Пла­ток, що прик­ри­вав її об­лич­чя, зсу­нув­ся з го­ло­ви на пле­чi. Аж пан ос­ту­пив­ся на­зад, гля­нув­ши на її ли­це, а Хрис­тя тро­хи не скрик­ну­ла! На йо­му не вид­но бу­ло нi очей, нi ро­та, нi но­са - один шма­ток пух­ло­го та синього, як бра­зо­лiя, м'яса!

    - Де се ти? Хто се те­бе? - скрик­нув зди­во­ва­ний пан. З тих ба­ла­бух, що по­на­ви­са­ли над очи­ма, по­ли­ла­ся якась мут­на во­да. Мар'я трем­тi­ла, мов у тряс­цi.

    - Господи! - ка­же пан. - Що ж, як­би те­бе ха­зяїн або ха­зяй­ка уда­ри­ла хоч раз - якої б ти зас­пi­ва­ла? За­раз би пiш­ла жа­лi­ти­ся; а як мос­ка­лi он як мор­ду роз­товк­ли - так i нi­чо­го!

    Мар'я, як ма­ла ди­ти­на, за­ри­да­ла i впа­ла на пiл, зак­ри­ва­ючись плат­ком. Пан здвиг­нув пле­чи­ма, плю­нув i пi­шов у гор­ни­цi. На Хрис­тю на­пав та­кий страх, що во­на бо­яла­ся пi­дiй­ти до по­лу: чор­не, зби­те об­лич­чя Мар'їне не схо­ди­ло з-пе­ред її очей… "Що се з Мар'єю? Нев­же се той мос­каль, що во­на роз­ка­зу­ва­ла i так жу­ри­ла­ся за ним?" Жаль прой­няв наск­рiзь Хрис­ти­не сер­це.

    - Христе, го­луб­ко! Пос­лу­жи за ме­не, по­ки я пе­ре­ле­жу, - з-пiд плат­ка за­го­мо­нi­ла пла­ку­чим го­ло­сом Мар'я. - Я то­бi нес­ка­зан­но дя­ку­ва­ти бу­ду.

    У Хрис­тi на­вер­ну­лись на очах сльози, i, не пок­лич її па­нi у гор­ни­цi, пев­но, во­на б розп­ла­ка­ла­ся. Там, у гор­ни­цях, дiж­дав­ши, по­ки пан вий­шов ку­дись, во­на по­ча­ла про­ха­ти:

    - Панiчко, го­лу­боч­ко! мною, як хоч­те, ро­бiть, не же­нiть тiльки Мар'ї З дво­ру. Ку­ди во­на пi­де, страш­на та­ка?

    - Та що ж там з нею?

    - Збита вся - кур­цi нi­де клю­ну­ти!

    Панi пiш­ла по­ди­ви­тись. Жi­но­че жа­лiс­ли­ве сер­це обiз­ва­ло­ся, ко­ли во­на гля­ну­ла на Мар'ю. По­ра­яв­ши якоїсь мас­тi, во­на одiс­ла­ла її в ко­мо­ру.

    Христя, як му­ха, лi­та­ла, рад­нi­ша усю­ди пос­пi­ти, усе зро­би­ти, щоб не бу­ло за­держ­ки, не бу­ло ремст­ву­ван­ня на Мар'ю. Над­ве­чiр ви­мо­ри­лась - страх! По­ки па­ни пи­ли чай, во­на при­кор­ну­ла тро­хи на по­лу. Од­дав­ши ве­че­рю, во­на пiш­ла до Мар'ї в ко­мо­ру.

    Мар'я, вид­но, спа­ла, бо не об­зи­ва­ла­ся; чут­но тiльки її важ­ке зiт­хан­ня. Хрис­тя ляг­ла… Щось їй не спиться; Мар'я не схо­дить з дум­ки. Кру­гом тем­но - хоч око ви­ко­ли! Гля­не Хрис­тя у ту тем­но­ту, а пе­ред очи­ма - во­на, Мар'я, уся зби­та… Сту­лить во­на очi - i пе­ред зак­ри­ти­ми очи­ма во­на, як ма­на, ко­ли­шеться… Кра­ще вже ле­жа­ти так… Ти­хо, не­по­во­рух­но ле­жить Хрис­тя, розк­рив­ши очi; крiзь не­ве­лич­кi шi­лин­ки про­би­ва­ються сi­рi сму­жеч­ки над­вiр­но­го мо­ро­ку… Ось во­ни за­бi­га­ли у тем­но­тi, за­iск­ри­ли… Скiльки їх, гос­по­ди! Не­на­че снiг той - так i куй­ов­дяться! Се зра­зу все те зник­ло… тем­но­та ко­лих­ну­ла­ся, щось за­гу­ло… По­чу­ло­ся схли­пу­ван­ня, да­лi плач… Хрис­тя пiд­ве­ла­ся.

    - Мар'є! то ви? Мар'я за­ри­да­ла.

    - Чого ви? Мо­же, вам чо­го тре­ба? То я по­дам.

    - Нiчого ме­нi не тре­ба, - з пла­чем од­ка­за­ла Мар'я. - Хрис­те! Iди сю­ди. Iди, ляж ко­ло ме­не.

    Христя по­мац­ки поб­ра­лась до Мар'i.

    - Сюди, сю­ди. Ось тут ляж. Я по­су­ну­ся. Хрис­тя ляг­ла.

    - Коли б ти зна­ла, Хрис­те, як важ­ко! - тро­хи пе­ре­го­дом по­ча­ла Мар'я. - Ко­ли б ти зна­ла, як гiр­ко! I чо­му вiн ме­не не вбив?

    - Хай бог ми­лує! Оха­нiться, що ви ка­же­те!.. Хто ж ее вас так по­бив?

Пошук на сайті: