Панас Мирний - Повія (сторінка 58)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11608
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12890
    - Ох! Вiн, Хрис­те, вiн, бо­дай йо­го зби­ла ли­ха та не­щас­на го­ди­на! Вiн, прок­ля­тий! Я дав­но по­мi­чаю, що вiн не так ди­ше. Ме­нi дав­но до­во­ди­ли, що вiн хва­лив­ся: ко­ли б знай­ти яку за­мож­ну мi­щан­ку - оже­нив­ся б. Я йо­му ска­за­ла. "Не вiр, - ка­же, - лю­ди бре­шуть". Пам'ятаєш, у той день, як ти ста­ла, я хо­ди­ла до йо­го, та не зас­та­ла, i на дру­гу нiч хо­ди­ла - теж да­рем­но до бi­ло­го свi­ту до­жи­да­ла­ся. По­бий те­бе, ду­маю, си­ла бо­жа! Хо­тi­ла за­ли­ши­ти. I ото скiльки днiв зов­сiм не хо­ди­ла. А вчо­ра уран­цi чую - перс­нi ку­пує, ли­бонь, уже у них дi­ло по­кiн­че­но. Я вве­че­рi до нього. Зас­та­ла. "На­що се, - пи­таю, - ти перс­нi ку­пу­вав?" - "А твое ка­кое де­ло?" - "Як яке дi­ло? - од­ка­зую йо­му. - Ко­му ж, як не ме­нi, дi­ло? Я знаю, - ка­жу, - все знаю, хоч ти i криєшся вiд ме­не. I не ду­май, - ка­жу, - вiн­ча­ти­ся. Ото, як пе­ред бо­гом, хва­лю­ся - я то­бi сла­ви на­роб­лю!" - "Ты? ты?" - виз­вi­рив­ся вiн. "Я! Я!" - кри­чу йо­му… Як ма­хо­не вiн ме­не в один ви­сок! а да­лi по­вер­нув­ся та в дру­гий!.. - так ме­нi свiт i зак­ру­тив­ся… Не знаю я, що бу­ло зо мною, знаю тiльки, що опи­ни­ла­ся над­во­рi.

    - I та­ко­го б ка­та я лю­би­ла! - зди­ву­ва­ла­ся Хрис­тя. - Я б йо­го ще на по­зов по­тяг­ла! як вiн смiє отак би­ти, отак нi­ве­чи­ти!

    - Ох, не знаєш ти, Хрис­те, нi­чо­го, - ка­же, важ­ко зiтх­нув­ши, Мар'я. - Ти знаєш, що я б не тiльки не зга­да­ла йо­му нi­ко­ли, що вiн отак ме­не знi­ве­чив, не тiльки б не по­зи­ва­ла йо­го, а, як та со­ба­ка, ли­за­ла б йо­му ру­ки, аби вiн тiльки не же­нив­ся… Гос­по­ди! I чо­го я та­ка не­щас­на вда­ла­ся? На­що ти, бо­же, дав ме­нi та­ке прок­ля­те сер­це? Я са­ма се­бе ви­ну­ва­чу, са­ма на се­бе жа­лiю i нi­чо­го не враю з со­бою! Ма­ло я йо­му уся­кої вся­чи­ни пе­ре­но­си­ла, ма­ло я йо­му всього пе­ре­да­ла? На се­бе не стра­чу - йо­му не­су. I от те­пер, бач, дя­ка за ее… Хрис­те! про­шу i ос­те­рi­гаю те­бе: не лю­би нi­ко­го, нi­ко­ли. Ко­ли то­бi хто ки­неться в вi­чi - од­вер­ни­ся та тi­кай мер­щiй! Ко­ли що во­рух­неться у сер­цi - за­да­ви, за­лий от­ру­тою йо­го, тiльки не да­вай йо­му во­лi! Хай нiх­то так не му­читься, як я му­чу­ся! - I Мар'я, при­пав­ши на пле­че до Хрис­тi, гiр­ко-гiр­ко за­ри­да­ла.

    Два днi про­ле­жа­ла Мар'я, а на тре­тiй - па­нi за­го­мо­нi­ла:

    - Доки во­на бу­де ле­жа­ти? Скрут та­кий, а во­на ви­ле­жує! - Тре­ба вста­ва­ти. Ус­та­ла Мар'я - тiльки тiнь її - схуд­ла-змар­нi­ла. Сльози та ту­га, ту­га та сльози день у день, нiч у нiч хоч ко­го зсу­шать; лед­ве веш­тається по ха­тi, хат­ню ро­бо­ту справ­ляє, а ос­тан­ню вже Хрис­тя. Во­на i на ба­зар i всю­ди бi­гає За Мар'ю.

    У су­бо­ту Хрис­тя стрi­ла зно­ву на ба­за­рi Ма­ри­ну.

    - А що ж ти не при­хо­ди­ла?

    - Сьогоднi пiс­ля обi­ду прий­ду. Безп­ре­мiн­но прий­ду, - обi­цяє та.

    Христя до­жи­да­ла то­го пiс­ля обi­ду, як бо­га. Во­на ки­да­лась до всього, бi­га­ла, пос­пi­ша­ла пе­ре­ми­ва­ти й пе­ре­ти­ра­ти, щоб бу­ло вiльно, ко­ли под­ру­га прий­де, щоб по­ба­ла­ка­ти з нею. Ко­ли-то во­ни ба­чи­лись? Чо­го-чо­го не пе­ре­вер­ну­лось, не пе­рей­шло з то­го ча­су, як ще у се­лi ба­ла­ка­ли во­ни по ду­шi; по­вi­ря­ли од­на од­нiй свої таємнi дум­ки-на­дiї? Прав­ля­чись бi­ля дi­ла, во­на при­га­ду­ва­ла, що слiд под­ру­зi ска­за­ти, чо­го не слiд.

    Ось i пiс­ля обi­ду нас­та­ло. Уже i уп­ра­ви­ла­ся Хрис­тя, а Ма­ри­ни не­має. Хо­де, нудьгує во­на, по­зи­рає раз у раз у вiк­но, ви­бi­гає над­вiр, за во­ро­та - Ма­ри­ни не­має. Уже й ве­чiр нас­тає; зсту­па­ються по­мер­ки в ха­тi. "Збре­ха­ла Ма­ри­на, - ду­ма­ла Хрис­тя. - Та яка ж во­на брех­ли­ва ста­ла!"

    Увечерi па­ни пiш­ли ку­дись i дi­тей заб­ра­ли з со­бою. Тяг­ли i па­ни­ча - не схо­тiв, зос­тав­ся до­ма. От би ко­ли Ма­ри­нi прий­ти - вiльно, прос­то­ро! Нiх­то не по­мi­шає їм, не пе­рер­ве по­ча­тої роз­мо­ви. Не­ма ж її!.. Ту­га обiй­має Хрис­ти­не сер­це. Хва­литься сум­на Хрис­тя Мар'ї, кот­ра чо­гось змерз­ла i поб­ра­ла­ся аж на пiч.

    - Бачила сьогод­нi Ма­ри­ну. Ка­за­ла - прий­ду пiс­ля обi­ду, та й збре­ха­ла!

    - Жди Ма­ри­ни! Так би й ки­ну­ла сво­го па­ни­ча та прий­шла до те­бе! - вiд­ка­за­ла Мар'я.

    Христi при­хо­ди­ло­ся вi­ри­ти Мар'ї на сло­во. Справ­дi, ко­ли б у Ма­ри­ни не бу­ло ко­го, чо­му 6 їй не прий­ти? Вид­но, прав­ду Мар'я ка­же… Та й прок­ля­ту­ща ж ся Ма­ри­на! "Стiй же: дiж­ду­ся я вiльно­го ча­су, вип­ро­шу­ся в па­нi - са­ма до те­бе прий­ду. Уже ж усе по­ба­чу. Не втаїшся ти вiд мо­го ока!" - ду­має Хрис­тя.

    Коли се - две­рi рип! i - на по­ро­зi по­яви­ла­ся Ма­ри­на. У бi­ло­му сит­це­во­му плат­тi, у чор­но­му з лас­ти­ку бур­ну­сi, зав'яза­на чор­ним шерс­тя­ним плат­ком, - ба­риш­ня або ба­га­та мi­щан­ка, а не най­мич­ка!

    - Марино! го­луб­ко! А я ду­ма­ла - збре­шеш! - скрик­ну­ла Хрис­тя i ки­ну­ла­ся под­ру­гу об­нi­ма­ти та цi­лу­ва­ти.

    - Уже ко­ли по­обi­ця­ла прий­ти, то прий­ду. Хоч пiз­но, бо ра­нi­ше не мож­на бу­ло: по­ки уп­ра­ви­ла­ся та приб­ра­ла­ся.

    - Роздягайся ж та сi­дай спо­чинь, - тур­бує Хрис­тя под­ру­гу. Та по­ча­ла роз­дя­га­тись.

    - Та яка у те­бе сви­та? - ди­ву­ва­ла­ся Хрис­тя. - А плат­тя? Бач! Та гар­но як то­бi у сьому плат­тi! А сер­ги якi? I тро­хи не схо­жа на ту Ма­ри­ну, що в се­лi бу­ла. А роз­чi­са­на як гар­но! Та як то­бi ли­чить та го­лу­ба лен­та, що е ко­сах! Ди­вись! Як­би по­ба­чи­ли те­бе се­ля­ни, i не пiз­на­ли б! - то­рох­тi­ла Хрис­тя, об­див­ля­ючись под­ру­гу i спе­ре­ду, i зза­ду, i з бо­кiв.

    Марина сто­яла се­ред ха­ти, да­ючи во­лю под­ру­зi на­див­ля­ти­ся на се­бе, лю­бу­ва­ти­ся убо­ра­ми, пос­тат­тю. Ви­со­ка, у плат­тi - во­на зда­ва­ла­ся ще ви­ща. Мiц­но во­но об­хо­пи­ло її тон­кий ви­со­кий стан, ви­ри­со­ву­ючи ши­ро­кi пле­чi, ви­со­кi гру­ди. Дов­ге на­мис­то чер­во­нi­ло на дов­гiй шиї, на ду­шi бли­щав ве­ли­кий срiб­ний ду­кач, а по бо­ках йо­го - два мен­ших. Ко­си ка­ла­чи­ком ле­жа­ли на го­ло­вi, пе­ре­ви­тi го­лу­бою лен­тою; дов­гоб­ра­зе ли­це чер­во­нi­ло, вiд­да­ва­ло здо­ров'ям, очi гра­ли ра­дiс­тю.

    - Бач, як гар­но! А ти гу­ди­ла го­родськi убо­ри, - обiз­ва­ла­ся Мар'я, виг­ля­да­ючи з-за пе­чi.

    - Здоровi бу­ли, Мар'е! - при­вi­та­ла­ся Ма­ри­на. - Я вас i не при­мi­чаю. Чо­го се ви аж на пiч заб­ра­ли­ся? Ото со­ром - лi­том на пе­чi!

    - Така, бач, ста­ла, що й лi­том мерз­ну, - зiтх­нув­ши, од­ка­за­ла Мар'я. А Хрис­тя од­но лю­бується та ди­вується Ма­ри­ною, аж па­нич з дру­гої ха­ти по­чув.

    - Кого ви там вих­ва­ляєте так? - спи­тав вiн, про­су­ва­ючи го­ло­ву у две­рi. Ма­ри­на як­раз сто­яла про­ти йо­го, ви­со­ка та бра­ва, i пря­мо ди­ви­ла­ся йо­му у вi­чi.

    - Та й мо­ло­дець же дiв­ка! - пох­ва­лив па­нич.

    - Собi та­кi удай­тесь! - не то з жар­том, не то об­раз­ли­во од­ка­за­ла Ма­ри­на, не спус­ка­ючи очей з па­ни­ча.

    - Куди нам? з ме­жи­сiт­кою та в пше­нич­ний ряд! - жар­тує той.

    - То-то й е! - од­ка­за­ла Ма­ри­на i, гля­нув­ши на Хрис­тю, за­ре­го­та­ла­ся.

    Христя со­бi пiд­дер­жа­ла, i обид­вi, ре­го­чу­чись, мер­щiй за­хо­ва­ли­ся за пiч.

    - Козир-дiвка! - пох­ва­ли­ла па­ни­че­вi Мар'я.

    - Чия во­на?

    - А вам на­що?

    - Так, хо­тiв зна­ти.

    - А кор­тить? Хай кор­тить, не ска­жу, - дра­тує та. Па­нич пiд­няв бро­ви, здвиг­нув пле­чи­ма i за­чи­нив­ся у своїй ха­тi. Ма­ри­на i Хрис­тя, штов­ха­ючи од­на дру­гу, витк­ну­ли­ся з-за пе­чi.

    - Пiшов? - спи­та­ла Ма­ри­на.

    - Пiшов! - од­ка­за­ла Мар'я.

    - Шкода. Я хо­тi­ла ще з ним по­ба­ла­ка­ти, - смi­ючись, ка­же Ма­ри­на.

    - А що, i у вас та­кий па­нич? - спи­та­ла єхид­но Мар'я. Ма­ри­на крут­ну­ла го­ло­вою.

    - Потурай їм! Во­ни всi од­ним ми­ром ма­за­нi, - об­раз­ли­во од­ка­за­ла Ма­ри­на. Мо­же б, вiд то­го i роз­мо­ва пе­рер­ва­ла­ся, ко­ли б Хрис­тя не прис­та­ла до Ма­ри­ни роз­ка­за­ти що-не­будь.

    - Що я то­бi роз­ка­жу? Я хоч i бу­ду роз­ка­зу­ва­ти, то все про лю­дей, то­бi не вi­до­мих; а от ти роз­ка­жи що про се­ло. Як там у вас? Що Гор­пи­на - здо­ро­ва, не пiш­ла за­мiж? А Ївга i до­сi по­би­вається за Ти­мо­фiєм?

    Христя по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти i про се­ло, i про се­бе. Ма­ри­на слу­ха­ла, ко­ли-не-ко­ли ви­пи­ту­ючи то про те, то про дру­ге. Мар'я ле­жа­ла на пе­чi, мов­ча­ла.

    - Що ж, то­бi на­ра­виться го­род? - спи­та­ла Ма­ри­на, ко­ли про се­ло та про знай­омих пе­ре­ба­ла­ка­ли.

    - Сумно якось… люд­но ду­же, - од­ка­за­ла, роз­ду­му­ючи, Хрис­тя.

    - А то­бi, Ма­ри­но? - обiз­ва­лась Мар'я.

Пошук на сайті: