Панас Мирний - Повія (сторінка 60)

    - А по­чiм же я знаю? - ка­же па­нич.

    - Там i ва­шi па­ни… - на­во­ди­ла Хрис­тя.

    - Пiзно вже, - ка­же па­нич, див­ля­чись на не­ве­лич­кi дзи­га­рi. - Кла­няй­ся i дя­куй. Ска­жи - зiб­рав­ся спа­ти.

    - О Мар'е! О ли­хо! О не ви­дер­жу! -за­ту­ля­ючи ру­кою ро­та, ше­по­тi­ла Ма­ри­на. Ре­гiт її пiд­ки­дав, да­вив, пе­ре­вер­тав.

    - То так i ска­за­ти? - пи­та Хрис­тя.

    - Так i ска­жи.

    - Прощавайте ж.

    - Iди здо­ро­ва.

    Тiльки що Хрис­тя по­вер­ну­ла­ся йти, як Мар'я i Ма­ри­на пiд­ня­ли нес­тям­ний ре­гiт.

    - Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О ли­хо! О-о-о! - но­си­ло­ся по кух­нi, ла­ма­ло­ся у две­рi до па­ни­ча.

    - Що там та­ке? - про­мо­вив вiн сам до се­бе i, му­гик­нув­ши, нап­ря­мив­ся в кух­ню.

    Марина i Мар'я аж на пiл по­па­да­ли вiд ре­го­ту; не ви­дер­жа­ла i Хрис­тя. Те­пер тiльки па­нич до­вi­дав­ся, що йо­го пiд­ду­ри­ли, i сам ус­мiх­нув­ся.

    - Так оце той пос­ла­нець! - ска­зав вiн, хит­нув­ши го­ло­вою на Хрис­тю, Ма­ри­на ви­бiг­ла аж на­се­ред кух­нi i, як бо­же­вiльна, плес­ка­ла у до­лош­ки, за­ли­ва­ючись ре­го­том; Мар'я, при­пав­ши до по­лу, вiд нес­тям­ки трем­тi­ла уся, ха­па­ючись за жи­вiт.

    - Ану, йди сю­ди! Iди сю­ди, пос­ла­нець з чу­жих кра­iв! - жар­ту­вав па­нич, прос­тя­га­ючи ру­ку, щоб ухо­пи­ти Хрис­тю.

    Христя одс­ко­чи­ла бу­ло геть, та її зза­ду пхну­ла Ма­ри­на, так що во­на тро­хи не стук­ну­ла­ся з па­ни­чем. Па­нич ухо­пив її за ру­ку, увiв у свою ха­ту i по­чав ог­ля­да­ти.

    - Iч, гар­на яка! Iч, яка хо­ро­ша ста­ла! - хва­лив вiн, трi­па­ючи своєю не­ве­лич­кою бi­лою ру­кою по її пов­нiй що­цi. Вiд то­го трi­пан­ня би­ла кров у Хрис­ти­не ли­це, при­ли­ва­ла у го­ло­ву. За­го­ря­ли­ся у сер­цi ра­зом якiсь лю­бi i важ­кi по­чут­тя, - так за­го­ряється гнiт, ко­ли до йо­го пiд­не­сеш па­лю­чий сiр­ник. Ру­ка па­ни­че­ва якось грiє, лос­ко­че; Хрис­тя чер­во­на, як ма­кiв­ка, схи­ли­ла го­ло­ву на один бiк i при­да­ви­ла пiд­бо­рiд­дям йо­го ру­ку до своєї шиї. Во­на по­чу­ла, як її сер­це за­би­ло­ся, як дух у гру­дях зат­нув­ся, ви­со­ко пiд­нi­ма­ючи пов­не ог­ню ло­но.

    - Славна! - мо­вив та­ким лю­бим го­ло­сом па­нич, що Хрис­тя аж пiд­ве­ла го­ло­ву.

    "Чи вiн се ска­зав, чи нi?.." Очi їх стрi­ли­ся. Крiзь си­нi стек­ла очок вис­та­ви­лись, мов чор­нi яго­ди, йо­го зрач­ки; якiсь iс­кор­ки жев­рi­ли у їх; у Хрис­тi ж очi го­рi­ли-па­ла­ли… Дух у гру­дях ще дуж­че спер­ло, кров ще бiльше вда­ри­ла в ли­це, аж в ухах шу­мi­ло. Хрис­тя, мов хто кольнув її, стриб­ну­ла на­зад i ви­бiг­ла в кух­ню.

    - Що вiн ка­зав? Що ка­зав? - за­ше­по­тi­ли ра­зом Ма­ри­на i Мар'я. Хрис­тя не змог­ла го­во­ри­ти… так її сер­це би­ло­ся, сту­ко­тi­ло.

    - Нi, з ва­ми ка­шi не зва­риш! - про­мо­вив го­лос­но па­нич, зак­ри­ва­ючи книж­ку. - Iдiть кра­ще та пiс­нi зас­пi­вай­те. Хто вмiє?

    - Христя вмiє! - гук­ну­ла Ма­ри­на.

    - Я не вмiю, - пох­ню­пив­шись, ти­хо од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Та ну, го­дi! Де ж не вмiєш? - уго­во­рює Ма­ри­на. - Умiє, умiє, - до­во­де па­ни­че­вi.

    - Христе! Чо­го ж ти? Бач, яка со­ром­ли­ва! Iди зас­пi­вай хоч од­ну; я пос­лу­хаю. Я люб­лю прос­тi пiс­нi.

    - Так я ж не вмiю, - од­ма­га­ла­ся Хрис­тя.

    - Поведемо її! - скрик­ну­ла Ма­ри­на i ра­зом з Мар'ею ухо­пи­ли Хрис­тю пiд ру­ки i ум­ча­ли в па­ни­че­ву ха­ту.

    Панич ухо­пив стiльця, прис­та­вив до сво­го i по­са­див Хрис­тю ря­дом з со­бою. Хрис­тя тiльки сплес­ну­ла ру­ка­ми i за­ре­го­та­ла­ся… Во­на си­дить ря­дом З па­ни­чем! де не так дав­но си­дi­ла па­нi… Чуд­но, чуд­но! Ма­ри­на i Мар'я звi­си­лись на стi­лець до неї, пог­ля­да­ють то на па­ни­ча, то на неї, ззи­ра­ються са­мi з со­бою; i чує Хрис­тя, як во­ни очи­ма смi­ються… їй ро­биться i душ­но, i млос­но; щось да­вить за гор­ло, по­ри­ває за сер­це. Во­на ско­чи­ла, утек­ла б, та вiн при­дер­жує її за ру­ку - не пус­кає. У тiм мiс­цi, де об­хо­пи­ли йо­го пальцi ру­ку, - кров б'ється, ки­дається жи­ла.

    - Якої умiєш, Хрис­те, роз­ка­зуй або зас­пi­вай. Я за­пи­шу. - I, все ка­жу­чи, бе­реться за па­пiр i пе­ро.

    Настала мов­чан­ка. Па­нич жде. Хрис­тя мов­чить, при­га­дує: яку б йо­го? Дум­ки так зап­лу­та­ли­ся у її го­ло­вi, пiс­нi по­мi­ща­ли­ся од­на з дру­гою, що во­на не при­га­дає цi­лої нi од­ної. Ще хоч би не Мар'я та не Ма­ри­на по­вис­ли над го­ло­вою, а то во­на чує на со­бi їх га­ря­че зiт­хан­ня, їх не­терп­ля­че ждан­ня.

    - Та я не вмiю! - скрик­ну­ла Хрис­тя, чер­во­нi­ючи, аж сльози вис­ту­пи­ли на її очах.

    - От, зно­ву не вмiю!.. Ну-бо, здi­лай ми­лiсть, - про­се па­нич.

    - Та ну-бо, Хрис­те! - штовх­ну­ла її Ма­ри­на пiд бiк.

    - Ох! як ме­нi душ­но! - зiтх­ну­ла важ­ко Хрис­тя. Зно­ву мов­чан­ня, зно­ву ждан­ня.

    - А що, гар­но? - скрик­ну­ла Хрис­тя i за­ре­го­та­лась. За нею Ма­ри­на i Мар'я; па­нич нах­му­рив­ся.

    - То й не зас­пi­ває нiх­то? - спи­тав вiн су­во­ро.

    - Нехай Ма­ри­на по­пе­ре­ду… ме­нi душ­но, - од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Я не вмiю спi­ва­ти, я роз­ка­жу, - зго­ди­ла­ся Ма­ри­на. Хрис­тя мер­щiй ско­чи­ла з сту­ла i ви­бiг­ла в кух­ню. Ма­ри­на сi­ла ко­ло па­ни­ча, схи­ли­ла­ся на нього, ру­ку за­нес­ла на йо­го стi­лець, не­мов зби­ра­ла­ся об­ня­ти.

    - Якої ж вам? Гри­ця зна­ете? - спи­та­ла.

    - Нi, не знаю.

    Марина по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти Гри­ця. У ха­тi ста­ло так ти­хо, хоч мак сiй, тiльки го­лос Ма­ри­ни роз­да­вав­ся, пе­ре­да­ючи сло­ва пiс­нi, та пе­ро, за­пи­су­ючи, бi­га­ло-скри­пi­ло… Хрис­тя на пальчи­ках увiй­шла в ха­ту i ста­ла ко­ло Мар'ї. "Отже роз­ка­зує Ма­ри­на, - ду­ма­ло­ся їй, - та так смi­ли­во, так гар­но, а во­на - не мо­же. їй - со­ром­но… Чо­го? Та й дур­на ж я яка!.." I во­на рi­ши­ла­ся, як тiльки Ма­ри­на до­ка­же свою/роз­ка­за­ти про дiв­ку i вдiв­ця. Во­на так лю­би­ла ту пiс­ню!

    Марина скiн­чи­ла.

    - Пишiть дру­гу! мер­щiй, - про­мо­ви­ла во­на.

    - Сiдай же! - ка­же Ма­ри­на, схо­пив­ши­ся з стiльця.

    - Нi, си­ди, си­ди. Я звiд­сiль.

    I по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти. Спер­шу ти­хо, труд­но сло­ва зри­ва­ли­ся з її язи­ка; во­на чер­во­нi­ла, зос­та­нов­лю­ва­ла­ся, при­га­ду­ва­ла… Да­лi та да­лi язик її розв'язу­вав­ся, пам'ять яс­нi­ша­ла, го­лос дуж­чав… Во­на ди­ви­ла­ся на пи­сан­ня: пе­ро не­са­мо­ви­то бi­га­ло, пос­пi­ша­ючи за її сло­ва­ми; стрiч­ка за стрiч­кою мов вип­ли­ва­ли з-пiд пе­ра, рiв­но сла­ли­ся на па­пе­рi…

    Не йди, дiв­ко, за удiв­ця,-

    Буде то­бi ли­хо! - дзве­нить на всю ха­ту її мо­ло­дий го­лос. Всi гли­бо­ко зiтх­ну­ли при тих сло­вах, не­мов ска­за­ли: прав­да, прав­да! Вид­но, i па­ни­че­вi пiс­ня по­лю­би­ла­ся: очi йо­го го­рять, по об­лич­чю про­бi­га­ють неп­ри­мiт­нi миш­ки.

    - Уся! - скiн­чив­ши, скрик­ну­ла Хрис­тя.

    - Ух, гар­на яка! - ска­зав па­нич i по­ло­жив пе­ро. - Бач, а ка­за­ла: не вмiю, - уко­рив вiн Хрис­тю.

    - Та во­на як знає їх! - три­ма­ючи йо­го за пле­че, ка­же Ма­ри­на, - то й шо­ту не­має!

    Панич ско­са гля­нув на Ма­ри­ну; вид­но, йо­му не по­лю­би­ло­ся її три­ман­ня. А Ма­ри­нi що до то­го? Во­на не при­мi­чає йо­го ко­со­го пог­ля­ду. Йо­го свi­же лич­ко, йо­го го­лос ти­хий та лю­бий так тяг­нуть до се­бе. Ма­ри­на ще схи­ли­ла­ся до йо­го; її пле­че чер­кається з йо­го пле­чем, її ру­ка ле­жить на йо­го спи­нi. Вис­та­вив­ши го­лу шию i впи­рив­ши на йо­го очi, во­на так ще­бе­че… їй хо­четься так ще­бе­та­ти! Во­на роз­ка­зує, яких пi­сень спi­ва­ла Хрис­тя у се­лi i якi то все гар­нi пiс­нi!

    - Ви тiльки її зас­тав­те; во­на все роз­ка­же.

    - Добре, доб­ре, - хму­ря­чись, од­ка­зує па­нич. - Не­хай ще дру­гим ра­зом, те­пер я вто­мив­ся.

    - Годi! хо­дi­мо, - ка­же Ма­ри­на, нап­рав­ля­ючись iти.

    - Постiйте, - ка­же вiн i по­лiз до ки­ше­нi. Ви­тяг се­миг­ри­ве­ни­ка, по­дає Хрис­тi.

    - Навiщо? - пи­та та.

    - На! - нас­тоює вiн.

    - Нащо? - аж скрик­ну­ла Хрис­тя.

    - Та бе­ри, дур­на! То за пiс­ню, - ка­же Мар'я.

    - Не хо­чу! - зас­му­тив­шись, вiд­ка­за­ла Хрис­тя i мер­щiй ви­бiг­ла в кух­ню. Па­нич здвиг­нув пле­чи­ма, за­ко­пи­лив гу­бу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11623
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12903

Пошук на сайті: