Панас Мирний - Повія (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11604
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12877
    Прiська при­сi­ла на рун­ду­цi. У во­лос­тi шар­па­ни­на-бi­га­ни­на: од­но ту­ди йде, дру­ге звiд­ти ви­хо­де, третього ве­дуть… При­щен­ко гор­до вис­ту­пає i, гра­ючи очи­ма, до­пи­тується: "А що - узяв?" 3а ним Ко­мар, низько по­хи­лив­шись, глу­хо бу­бо­нить: "За­си­пав кар­бо­ван­ця­ми та ще й до­пи­туєшся, чи взяв? Та ще пi­дож­ди хва­ли­ти­ся… що ще по­се­ред­ник ска­же". - "Суньсь, сунься до по­се­ред­ни­ка, - кри­чить При­щен­ко. - I по­се­ред­ник тiї зас­пi­ває!.." - I пiш­ли з дво­ру. За ни­ми ви­хо­де Лу­цен­чи­ха, чер­во­на-за­па­ла, i сер­ди­то ви­чи­тує: "Що це за суд? який це суд? Три днi дер­жа­ли, ще три днi си­ди! До­ма усе вро­зор пiш­ло, а вiн - си­ди!.. Де се во­но ви­да­но - тиж­день чо­ло­вi­ка у чор­нiй дер­жа­ти?.." - "Бач, яка го­лiн­на до чо­ло­вi­ка; са­ма прий­шла виз­во­ля­ти… ску­чи­ла!" - до­нес­ло­ся з гур­ту. Лу­цен­чи­ха приз­ро оки­ну­ла гурт очи­ма i, плю­нув­ши, зiй­шла З рун­ду­ка; ре­гiт про­вiв її…

    "Всюди своє ли­хо, - ду­ма­ло­ся Прiсьцi, - та чу­жим лю­дям во­но за смiш­ки".

    - А он Грицько ма­лу вер­веч­ку за со­бою ве­де! - хтось обiз­вав­ся. Прiська гля­ну­ла. До­ро­гою, роз­хи­ту­ючи па­ли­цею, йшов по­пе­ре­ду Грицько, а за ним - душ на де­сять чо­ло­вi­кiв, пох­ню­пив­шись.

    - I то все на про­хо­ло­ду, - уга­ду­вав дру­гий.

    - Авжеж! - до­дав тре­тiй…

    Дехто за­ре­го­тав­ся.

    Грицько наб­ли­жав­ся до рун­ду­ка. Прiська мiж пе­ред­нi­ми, що за ним iш­ли, приз­на­ла Оч­ку­ра, Гар­бу­за, Сот­ни­ка, Во­ли­во­ду. Грицько, пi­дiй­шов­ши до рун­ду­ка, поз­до­ро­вав­ся:

    - Тут стар­ши­на?

    - Тута.

    Вiн пi­шов у во­лость i не за­ба­рив­ся вер­ну­ти­ся з стар­ши­ною.

    - Ви чо­му не пла­ти­те по­душ­но­го? - гук­нув той.

    - Помилуйте, Олек­сiй­ови­чу! Хi­ба не знаєте, яка ця осiнь бу­ла? За­ро­бiт­ку анi­яко­го!

    - А на про­пiй є? - крик­нув стар­ши­на.

    - З шин­ку i не ви­ла­зять, - пiд­дав ти­хо Грицько.

    - У чор­ну їх! - рi­шив стар­ши­на.

    Десятники по­ве­ли всiх у чор­ну. У Прiськи сер­це за­би­ло­ся, за­бо­лi­ло. "Ну, за що, про що? - сту­ка­ло їй у го­ло­ву. - Чим во­ни ви­ну­ва­тi, що за­ро­бiт­ку не бу­ло? Гос­по­ди! до­ки ж уже йо­го дер­ти?.. з чо­го йо­го дер­ти?.. i що по­мо­жеться з то­го, що по­си­дять у чор­нiй?" їй нi­ко­ли не вi­ри­лось, ко­ли, бу­ло, Пи­лип роз­ка­зу­вав, що тро­хи не по­са­ди­ли у чор­ну, та вiдп­ро­хав­ся. Те­пер во­на своїми очи­ма все те ба­чи­ла, са­ма чу­ла. Отож i Лу­цен­ко си­дить за те. Во­на чу­ла, як на нього нах­ва­ляв­ся Грицько. Отож, вид­но, Лу­цен­чи­ха жа­лi­ла­ся, та нi­чо­го не ви­хо­ди­ла, тiльки лю­ди нас­мi­яли­ся… Во­ни i з цих смi­ються; до неї до­но­ситься їх не­са­мо­ви­тий ре­гiт… Нi жа­лю, нi сер­ця не­має!.. Пря­мi со­ба­ки, прос­ти гос­по­ди!

    За дум­ка­ми во­на i не чу­ла, як стар­ши­на до­пи­ту­вав­ся Грицька:

    - А ти на­що з теї два кар­бо­ван­цi за­дер­жав?

    - З ко­го? - мов не ба­чив, спи­тав у свою чер­гу Грицько.

    - Молодице! як те­бе? Он про те­бе рiч, - хтось iз чо­ло­вi­кiв натк­нув її. Прiська ус­та­ла i пi­дiй­шла до стар­ши­ни.

    - Це з неї? - спи­тав­ся Грицько.

    - З неї.

    Грицько ус­мiх­нув­ся.

    - Ви ж знаєте, що ме­нi п'яти­рубльову бу­маж­ку да­де­но: зда­чi не бу­ло. Два руб­лi у ме­не зос­та­ли­ся; я їй вiд­дам.

    - Так он у йо­го, мо­ло­ди­це, твої гро­шi, - ска­зав стар­ши­на i пi­шов у во­лость.

    Грицько по­су­нув­ся за ним; Прiська сiп­ну­ла йо­го за ру­кав.

    - Коли ж ти, Грицьку, вiд­да­си? - ти­хо спи­та­ла во­на.

    - Тьфу! Як со­ба­ка та! - ог­риз­нув­ся Грицько. - Ко­ли бу­дуть у ме­не. Я про їх за­був та в по­душ­не i по­вер­нув.

    - Як же се, Грицьку? З ме­не слi­ду­ва­ло три руб­лi, а ти п'ять вiд­дав?

    - Знаю, що три слi­ду­ва­ло. Я три й по­лi­чив, а п'ять вiд­дав.

    - А ме­нi ж хто вiд­дасть?

    - Хто вiд­дасть? Звiс­но, свої тре­ба да­ва­ти.

    - Вiддай же за­раз, Грицьку, бо ме­нi тре­ба.

    - Вiддай за­раз! Де ж я то­бi за­раз вiзьму? При ме­нi гро­шей не­має. Прий­ди до­до­му, то й вiд­дам.

    - Коли ж при­хо­ди­ти?

    - Та там на праз­ни­ках або пiс­ля свят. У Прiськи аж ув очах по­жовк­ло:

    - Як пiс­ля свят? Ме­нi до свят тре­ба.

    - Що з то­бою ба­ла­ка­ти! Де ж я то­бi те­пер вiзьму? - скрик­нув Грицько, мах­нув ру­кою i скрив­ся у во­лость.

    - В цього ви­жи­лиш, ко­ли лиш­не взяв! Цей вiд­дасть! - чу­ло­ся по­мiж на­ро­дом. - Он, мо­го пол­ти­ни­ка заїв…

    - А мо­го кар­бо­ван­ця, та ще й у чор­нiй за те я по­си­дiв…

    - О, вiн май­стер! Ще за пан­щи­ни нав­чив­ся з лю­дей дра­ти!.. Прiська по­вер­ну­ла до­до­му сум­на та не­ра­дiс­на. Ще й нi­чо­го, а вже Грицько по­чи­на заг­ра­ва­ти. Сьогод­нi он… при­люд­но… со­ба­кою наз­вав: "Як та со­ба­ка!" По­ду­май!.. 3а вi­що? 3а те що своє ста­ла пра­ви­ти? Ска­за­но - кро­во­пiй людський! I та об­ра­за так гли­бо­ко за­па­ла їй у ду­шу, так бо­ля­че щи­пає за сер­це, що Прiська нi­як її не за­бу­де. Як той цвя­шок, уго­ро­ди­ла­ся во­на в го­ло­ву i не схо­дить з дум­ки, не за­бу­вається… Нi, я то­бi так сього не по­ки­ну. Чо­го ме­нi те­бе до­пи­ту­ва­ти­ся, ко­ли прий­ти за своїм? Звав, на що брав - i вiд­дай! Ка­же: не­має. У ко­го? У йо­го не­має?.. Нi, нi… сьогод­нi ж пi­ду. По­обi­даю i за­раз пi­ду. Я не одiй­ду вiд тво­го дво­ру, бу­ду со­ро­ми­ти пе­ред цi­лим се­лом, по­ки не вiд­да­си.

    I Прiська, по­обi­дав­ши, по­ди­ба­ла до Грицька. Грицько са­ме обi­дав. Йо­го очi якось три­вож­но бi­га­ли з од­но­го бо­ку на дру­гий; ли­це хму­ре, чуб стов­бу­ром - оз­на­ка, що Грицько уже хле­бес­нув.

    - Швидко прий­шла! - глу­хо про­мо­вив вiн, уз­рiв­ши Прiську пе­ред со­бою.

    - Бо за своїм, - од­рi­за­ла та.

    - Пiдожди ж, по­ки по­обi­даю, - не то гiр­ко смi­ючись, не то грiз­но сва­ря­чись, про­мо­вив Грицько.

    Прiська при­сi­ла на кi­нець по­лу, до­жи­дає… У ха­тi ти­хо; чу­ти, як лож­ка скро­ма­де об мис­ку, як чов­гає Хiв­ря вiд сто­лу до пе­чi, як со­пе Грицько. Нiх­то сло­вом не обiз­веться, нiх­то йо­го не про­ро­не, мов по­нi­мi­ли усi. I збо­ку див­ля­чись - вид­но, як та нi­мо­та кож­но­го гнi­тить, там, усе­ре­ди­нi, тлiє… Здається, од­но сло­во - i, як вi­тер, зра­зу вир­ве те по­лум'я на­верх, за­па­лає бу­ря…

    Прiська, пох­ню­пив­шись, си­дить, слу­хає тiї гiр­кої нi­мо­ти; гля­не на Хiв­рю, як та грає зе­ле­ни­ми очи­ма, на Грицька, що спiд­ло­ба, мов ло­бу­ря­ка, свi­тить своїми - i зно­ву по­хи­литься…

    Ось i обiд скiн­чив­ся. Грицько ус­тав, пе­рех­рес­тив­ся, на­би­ває люльку.

    - Пiдожди, по­ки по­ку­рю, - уїдли­во смiється Грицько, ви­хо­дя­чи з ха­ти. У Прiськи аж у ду­шi за­ко­ло­ти­ло­ся… Си­дить, мов­чить, до­жи­дає. Неш­вид­ко вер­нув­ся Грицько, а все-та­ки вер­нув­ся.

    - А ти й до­сi до­жи­даєш? Пi­дож­ди ж ще, по­ки висп­лю­ся, - ка­же Грицько, ус­мi­ха­ючись.

    Прiська не ви­дер­жа­ла… Мов її хто стеб­нув ба­то­гом з усiї си­ли - во­на трiп­ну­ла­ся: сльози гра­дом по­ли­ли­ся з очей.

    - Грицьку! Бо­га ти по­бiй­ся! - крiзь сльози по­ча­ла во­на. - Ще тро­хи зну­щав­ся ти з нас за жит­тя по­кiй­но­го? Ще ма­ло по­по­ви­ва­рю­вав во­ди, як жи­ли у те­бе? I ще з удо­ви не­щас­ної, з си­ро­ти без­та­лан­ної кеп­куєш, глу­зуєш!.. Бог усе ба­чить, Грицьку. Не то­бi вiд­дя­чить, то твоїм дi­тям!

    Наче яс­не не­бо пок­ри­ло­ся тем­ни­ми хма­ра­ми, по­тем­нi­ло Грицько­ве ли­це; очi за­го­рi­ли­ся-за­па­ла­ли.

    - Ти ще кляс­ти прий­шла! - скрик­нув вiн.

    - Бог з то­бою, Грицьку! Не кляс­ти я те­бе прий­шла, я за своїм прий­шла. Зглянься ти на бо­га… Праз­ник свя­тий iде… Ти ж бу­деш i їсти, i пи­ти, а тут за ду­шею ше­ля­га не­має.

    - Грошей, - ка­жеш, - не­має, - обiз­ва­ла­ся Хiв­ря, пос­ту­ку­ючи горш­ка­ми, - а свят­ки справ­ля­ти хо­чеш!

    - Хiба як ми бiд­нi, то нам i їсти не тре­ба, Хiв­ре? - од­ка­за­ла Прiська.

    - А я, знаєш, що ска­жу то­бi на це, Прiсько?.. Як злид­нi, та ще й з пер­пем!.. Ко­ли б ви не проїда­ли та не про­пи­ва­ли з своїм по­кiй­ним, то й у вас би гро­шi бу­ли.

    - Добре та­ке го­во­ри­ти, у ко­го во­ни є. А ко­ли - i то­го тре­ба, i дру­го­го не­дос­тае… i по­душ­не зап­ла­ти, i ви­куп­не дай… А на­шi за­ро­бiт­ки якi? Вiн же один тiльки й ро­бiт­ник був.

Пошук на сайті: