Панас Мирний - Повія (сторінка 61)

    - Та й дур­на ж яка! - за­ре­го­тав­шись, ка­же Ма­ри­на. - Да­вай­те ме­нi, да­вай­те, я вiзьму.

    Панич не­хо­тя по­дав. Мар'я, по­ба­чив­ши, що не­дав­нiй лад якось пор­вав­ся, пос­пi­ши­ла со­бi за Хрис­тею; зос­та­ла­ся од­на Ма­ри­на.

    - Спасибi вам! - ще­бе­че во­на, вер­тя­чи се­миг­ри­ве­ни­ка в ру­ках. - Оцих гро­шей нi на що не пот­ра­чу… нi­за­що! Дам жи­до­вi, щоб при­ро­бив уш­ко - ду­кач бу­де. Гля­ну на ду­кач - i вас зга­даю! - свi­тя­чи очи­ма, до­дає Ма­ри­на.

    - Добре, доб­ре, - глу­хо од­ка­зує вiн.

    - Чому ти, дур­на, не бра­ла? - до­но­ситься з кух­нi го­лос Мар'ї. - Па­нич роз­сер­див­ся!..

    - Хiба я най­ма­ла­ся роз­ка­зу­ва­ти? - скрик­ну­ла Хрис­тя, аж па­нич ки­нув­ся.

    - Чого там во­ни? - обiз­ва­ла­ся Ма­ри­на i ви­бiг­ла в кух­ню. Па­нич за­чи­нив за нею две­рi i за­хо­див по ха­тi.

    Хороша Хрис­ти­на вро­да, мо­ло­да кра­са за­бун­ту­ва­ли йо­го кров, збу­ди­ли… Так би й об­хо­пив її! Так би i впив­ся у пов­ну га­ря­чу що­ку, при­тис до сво­го ло­на!.. "Х-ху ти! Та й сма­ко­ви­та ж!" - мах­нув­ши ру­кою, мо­вив вiн. Очi в йо­го го­рi­ли, зiт­хан­ня ви­ри­ва­ло­ся з са­мо­го гли­бу - важ­ке, га­ря­че… Вiн чим­дуж за­хо­див по ха­тi… Ди­ка, як та ко­за ди­ка!.. I гро­шей, дур­на, не схо­тi­ла бра­ти… А тут ся хльорка на­вер­ну­ла­ся!.. От уже хльорка! I "ду­кач на­пам'ять", - кри­вив вiн її в дум­цi… Та вже ж! -про­мо­вив уго­лос i грузько опус­тив­ся на стi­лець, ку­са­ючи гу­би. Йо­му до­сад­но бу­ло, до­сад­но, що Хрис­тя не са­ма прий­шла а з ти­ми… "Уже ме­нi тi по­мiч­ни­цi!" - тро­хи не скрик­нув вiн i схо­пив­ся.

    - Христе! Дай­те во­ди! - гук­нув вiн крiзь две­рi. "Хоч ще раз по­див­лю­ся на неї", - ду­мав вiн i як же то кис­ло скри­вив­ся, як во­ду унес­ла не Хрис­тя, а Мар'я.

    - А та?

    - Там з дiв­чи­ною зос­та­ла­ся.

    Вiн при­пав га­ря­чи­ми ус­та­ми до хо­лод­ної во­ди.

    - Ну, та й роз­па­ли­ла ти па­ни­ча, - хва­ли­ла­ся Мар'я, вий­шов­ши в кух­ню, - так по­вен ста­кан од­ним ду­хом вим­чав!

    Христя си­дi­ла на ла­вi, мов­ча­ла; мов­ча­ла i Ма­ри­на, си­дя­чи на по­лу.

    - Чого се ви так зас­му­ти­ли­ся? - спи­та­ла Мар'я, див­ля­чись на дiв­чат.

    - Ох, по­ра вже ме­нi до­до­му! - скрик­ну­ла Ма­ри­на i, схо­пив­шись, по­ча­ла зби­ра­тись.

    - Їв нас па­нич е, не ду­май! - то­рох­тi­ла во­на, одя­га­ючись, до Хрис­тi. - Та ще як лов­ко грає на скрип­цi! Ось при­ходь ко­ли-не­будь, я поп­ро­шу, вiн Заг­рає нам.

    - На ж на­мис­то! - здiй­ма­ючи з шиї, по­дає Хрис­тя.

    - Не тре­ба. Як прий­деш - то­дi вiд­да­си. Чу­ла ж: при­ходь. Про­ща­вай­те!

    - Голiнна до па­ни­чiв, аж тру­ситься! - про­мо­ви­ла Мар'я, як Ма­ри­на ок­ри­ла­ся в сi­нях.

    Христя, про­вiв­ши Ма­ри­ну до во­рiт, вер­ну­ла­ся сум­на, на­суп­ле­на. Во­на ла­яла са­ма се­бе за сьогод­нiш­нiй ве­чiр. I що б бу­ло си­дi­ти в кух­нi, нi ж: по­нес­ла ли­ха го­ди­на до па­ни­ча! Чо­го! Щоб ткнув, як со­ба­цi, се­миг­ри­ве­ни­ка! А та - нав­пе­рей­ми… "да­вай­те ме­нi!" Так i лi­зе у вi­чi, так i су­четься!.. А во­на, во­на кра­ща? На­ря­ди­ла­ся й поп­лен­та­ла­ся до йо­го!.. З сер­цем ски­да­ла Хрис­тя не­дав­но ще лю­бу оде­жу, рва­ла, розп­лi­та­ючи, ко­су… їй на ра­нок не хо­тi­ло­ся i криш­ки чо­го-не­будь з сьогод­нiшнього зос­та­ви­ти, щоб во­но не на­га­ду­ва­ло про сей ве­чiр.

    Положившись спа­ти, во­на дов­го не спа­ла, во­ро­ча­ла­ся з бо­ку на бiк; а в го­ло­ву, ди­вись, то те, то дру­ге й при­лi­зе, ниш­по­рить ко­ло сер­ця, з яко­го б йо­го бо­ку прис­та­ти, щоб ущип­ну­ти дуж­че, уко­ло­ти глиб­ше!..

    V

    Григорiй Пет­ро­вич Про­цен­ко, бiд­но­го чи­нов­ни­ка син, скiн­чив­ши шко­лу, не­за­ба­ром пос­ту­пив на служ­бу. Де­ся­тий рiк то­му пi­шов, як батько ви­ря­див йо­го з Дво­ру у го­род з письмом до знай­омо­го то­ва­ри­ша по служ­бi та з не­ве­лич­ким збiж­жяч­ком, яке спро­мо­жи­лась над­ба­ти йо­му йо­го ста­ренька ма­ти. То­дi са­ме хлоп­це­вi пi­шов сiм­над­ця­тий рiк. Не ба­жа­ло­ся йо­му їха­ти в гу­бер­нiю на служ­бу, а хо­тi­ло­ся учи­тись, пос­ту­пи­ти в гiм­на­зiю. Од­но­го ве­ли­ко­го па­на син був гiм­на­зис­том, i ото, бу­ва­ло, як лi­том зiй­дуться во­ни, то Гриць не на­ди­виться на си­нiй кап­тан з срiб­ним по­зу­мен­том, на кар­туз з на­би­ти­ми лi­те­ра­ми мiж бi­лим вi­ноч­ком; а як поч­не па­не­ня роз­ка­зу­ва­ти про гiм­на­зич­нi зви­чаї, як во­ни по­мiж се­бе по­во­дяться, хва­литься про на­уку та цвенька­ти на чу­жес­то­рон­нiх мо­вах, - Гриць тiльки роз­зя­вить ро­та та ди­вується на вiльне ве­се­ле жит­тя то­ва­рист­ва, на їхнi за­бав­ки та вся­кi за­мi­ри; очi у йо­го iск­рять, i не змельне вiн нi­ку­ди ни­ми - все ди­виться на сво­го то­ва­ри­ша, а на са­мо­му днi зрач­кiв зат­лi­вається в нього i жур­ба, i до­са­да… Зiтх­не, бу­ва­ло, гли­бо­ко та важ­ко Гриць, ко­ли пе­рес­та­не то­ва­риш ще­бе­та­ти, та ще про­се що-не­будь роз­ка­за­ти. А як пi­де то­ва­риш, вiн за­бе­реться ку­ди в глу­хий ку­ток сад­ка та сам про се­бе твер­дить тi сло­ва, iдо нас­лу­хав­ся за день. Ве­ли­ку жа­гу вiн мав до то­го вчен­ня, та що вдiєш? Вiн сам ба­чив, що з батькiвськи­ми дос­тат­ка­ми да­ле­ко не по­су­неш­ся: ок­ре­ме йо­го, у батька ще три си­ни та двi доч­ки на шиї; тре­ба всiм по­ря­док да­ти, усiх до ро­зу­му до­вес­ти, тре­ба бу­ло й йо­му, скiн­чив­ши шко­лу, зла­зи­ти з батькiвської шиї - сво­го хлi­ба шу­ка­ти. Де ж той хлiб для чи­нов­но­го си­на? Од­на до нього до­ро­га - служ­ба. На служ­бу ото i зiб­рав­ся Гриць.

    Поступив вiн у той са­ме час, ко­ли таємнi дум­ки, ви­ро­ще­нi на гiр­ких бо­лiс­тях кра­щих лю­дей прош­ло­го ца­рю­ван­ня, жда­ли своєї чер­ги, яким би то йо­го по­би­том про­тис­ну­тись у жит­тя. То був час раннього ран­ку пiс­ля хму­рої но­чi; час ве­ли­ких на­дiй, ве­ли­ко­го ждан­ня. Нiх­то не знав, що ще бу­де, а кож­но­му вид­ко бу­ло, що так, як во­но ве­деться, не­го­же, тре­ба щось iн­ше зас­ну­ва­ти, щось кра­ще при­га­да­ти. Час чи­нов­но­го ца­рю­ван­ня, ха­па­ни­ни та гнi­ту ми­нав, в на­ро­дi все дуж­че та дуж­че по­чу­ва­ло­ся на­рi­кан­ня на не­до­лад­не жит­тя. Мiж крi­па­ка­ми хо­ди­ла таємна чут­ка про жа­да­ну во­лю. То не бу­ла не­на­ро­ком пу­ще­на чут­ка, пе­ре­хоп­ле­на ла­ке­ями вiд своїх па­нiв i роз­не­се­на двiр­нею по се­лах, - то бу­ла яв­на ого­лос­ка на все царст­во, на увесь свiт.

    Уже па­ни з'їзди­ли­ся по гу­бер­нi­ях кло­по­та­ти­ся, ко­ли i яку во­лю да­ти то­му ле­да­чо­му крi­пацт­ву… То був, з од­но­го бо­ку, глу­хий плач, а з дру­го­го - За­дав­ле­ний спiв; у то­му ве­ли­ко­му пла­чу-спi­ву за­во­ди­ли бiльше усього чи­нов­нi лю­ди - царськi слу­ги; вiд їх ча­сом iш­ли ра­дiс­нi для крi­пацт­ва по­чат­ки. Кра­щi лю­ди, що сто­ро­ни­ли­ся до­сi чи­нов­но­го ста­ну, як якої оги­ди, по­ча­ли пот­ро­ху по­су­ва­тись, про­товп­лю­ва­тись у нього, щоб не ви­пус­ти­ти з рук дi­ла, не вiд­да­ти йо­го у дру­гi - нiк­чем­нi. Ба­га­то во­ни ви­тер­пi­ли за йо­го за сво­го мо­ло­до­го вi­ку, не­ма­ло руб­цiв прой­шло по їх ши­ро­ко­му й ви­со­ко­му чо­лi вiд сум­них ду­мок. Во­ни бу­ли в за­го­нi, опльова­нi усi­ма. Те­пер на їх гук­ну­ли. Як йо­го не обiз­ва­ти­ся? як йо­го не одк­лик­ну­ти­ся, ко­ли дру­гi, пi­дiй­шов­ши сто­ро­ною, пев­но, внi­вець обер­нуть їх на­дiї, знех­ту­ють ве­ли­ке дi­ло? Во­ни од­гук­ну­ли­ся i… за­мi­ни­ли свiй хат­нiй ха­лат на служ­бо­вий кап­тан. То, прав­да, бу­ли ще тiльки стов­пи, оди­но­кi ряд­чи­ки, що їх i по пальцях пе­ре­лi­чиш. А про­те ста­ре чи­новст­во за­во­ру­ши­ло­ся, за­го­мо­нi­ло: "Як? нiг­де не слу­жив­ши, нi­чо­го не звi­дав­ши, та зра­зу та­кi мiс­ця опа­ну­ва­ти? Не жда­ти доб­ра, не бу­де!" I по­ча­ла­ся таємна ро­бо­та таємних пiд­хо­дiв та пiд'їздiв… Ряд­чи­ки не па­да­ли; гук­ну­ли гук до мо­лод­ших. Одк­ри­ли­ся но­вi мiс­ця з ве­ли­кою пла­тою, i на тi по­са­ди при­си­ла­лись то без­бо­ро­дi, то в мо­ху уче­нi хлоп­цi, а який-не­будь го­ле­ний трид­ця­ти­лiт­нiй слу­жа­ка об­хо­див­ся. З то­го ча­су за­ки­пi­ла жовч, по­ча­ло­ся зма­ган­ня. Ста­рi кри­ча­ли: блаз­ня­та! мо­ло­дi об­зи­ва­ли ста­рих ха­пу­на­ми, без­то­лоч­чю. Пiш­ла во­рож­не­ча мiж ста­рим i но­вим. Та во­рож­не­ча i те зма­ган­ня од­гук­ну­ли­ся не в од­но­му тiльки чи­нов­но­му ста­нi, обiз­ва­ли­ся во­ни й у дру­гих пос­та­но­вах жит­тя, од­гук­ну­ли­ся й у сiм'ї. Крi­пак не гнув шиї пе­ред па­ном, ро­бiт­ник - пе­ред ха­зяїном, син ча­сом не слу­хав­ся батька: все, За­чув­ши во­лю, пiд­ня­ло­ся на диб­ки i прок­ри­ча­ло про своє пра­во. То був час ве­ли­ко­го гу­ку, ще бiльшо­го зма­ган­ня; стра­шен­но нап­ру­гу­ва­ли­ся кож­но­го си­ли, щоб узя­ти верх, одо­лi­ти. Мо­ло­дi бу­ло одо­лi­ли, щоб… не­за­ба­ром i со­бi пос­та­рi­ти… Жит­тя мча­лось, як вi­тер!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11623
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12903

Пошук на сайті: