Панас Мирний - Повія (сторінка 62)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11610
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12892
    Григорiй Пет­ро­вич ще за­хо­пив ста­рих по­ряд­кiв на служ­бi: стар­ший був у них ве­ли­кий ха­пун, а ще бiльший не­на­вис­ник во­лi. Вiн лю­бив, щоб усi пе­ред ним тi­па­ли­ся-млi­ли, па­да­ли ниць, хи­ли­ли­ся. Час­то йо­го го­лос, як грiм, роз­ко­чу­вав­ся по ве­ли­ких па­ла­тах, щоб тiльки мен­шим наг­на­ти стра­ху. "Де страх - там i бог!" - завж­ди ка­зав вiн. На стар­шо­го ди­ви­ли­ся пiдс­тар­шi; ко­жен вiд се­бе мен­шо­го дер­жав ос­то­ронь. З ма­ли­ми ж ро­би­ли, що хо­тi­ли: ски­да­ли чо­бо­ти за про­вин­нiсть, зас­тав­ля­ли дi­жу­ри­ти по тиж­нях, за­пи­су­ва­ли, хто скiльки ра­зiв ви­хо­див. Гриць ра­зом бо­яв­ся то­го i не­на­ви­дiв. Про­хо­дя­чи ули­цею, вiн ба­чив цi­лу юр­бу мо­ло­дих хлоп­цiв-гiм­на­зис­тiв, що, кру­жа­ючи бi­ля учи­те­ля, ве­се­ло ще­бе­та­ли, до­пи­ту­ючись у йо­го то то­го, то дру­го­го. Той од­по­вi­ду­вав не як на­чальник, а як стар­ший i зна­ючий то­ва­риш од­по­вi­дує мо­лод­шим. Всi слу­ха­ли ра­дiс­но, ре­го­та­ли­ся, жар­ту­ва­ли. Гри­це­вi за­вид­но бу­ло ди­ви­ти­ся на той гурт… Там жит­тя, пiд си­нiм кап­та­ном тiльки i б'ється як слiд сер­це; а тут? Сер­це йо­го зав'яда­ло, як вiн обер­тав­ся ли­цем до сво­го ста­ну; пiд­нi­ма­ла­ся не­на­висть, на­па­да­ла скор­бо­та; мо­ло­да кров га­ря­че би­ла i при­ли­ва­ла в го­ло­ву. Мо­ло­дiж завж­ди ко­хає во­лю, уво­де в жит­тя iн­шi дум­ки, пес­тить iн­шi на­дiї - свою вес­ну справ­ляє… Для то­го, щоб об­те­са­ти се­бе, як по­ра­яли то­ва­ри­шi-гiм­на­зис­ти, - чи­тав книж­ки. Го­во­ри­ли тi книж­ки про пра­во кож­но­го й про во­лю те пра­во до­бу­ва­ти; су­ди­ли про звi­ра i чо­ло­вi­ка; про свiт i йо­го за­ко­ни до­вiч­нi. Гриць не чи­тав, а жер тi книж­ки; ха­пав на ле­ту все, що роз­но­си­ло­ся ши­ро­кою те­чiєю дру­ко­ва­но­го сло­ва, на­би­рав­ся ро­зу­му. Жит­тя йо­го розд­воїло­ся, роз­ко­ло­ло­ся над­воє: з од­но­го бо­ку - не­лю­ба служ­ба, що го­ду­ва­ла йо­го хлi­бом, га­си­ла дух; з дру­го­го - книж­ки, ро­зу­мо­ва роз­мо­ва з мо­ло­дим то­ва­рист­вом пiд­нi­ма­ла йо­го уго­ру. Та на­ту­ра йо­го не бу­ла мiц­на, зав­зя­та; вiн був не з тих, що, раз за­бив­ши що в го­ло­ву, до­вi­ку то­му слу­гу­ють, го­то­вi ста­ти про­ти всього свi­ту за те, що во­ни ду­ма­ють, у що во­ни вi­рять; то лю­ди зброї, то - ота­ман­ня зав­зят­тя! Вiн не той був. Йо­го на­ту­ра бу­ла сла­ба, ми­ря­ча: вiн хо­тiв, як ка­жуть, щоб упас­ти i не за­би­ти­ся; щоб i ко­зи бу­ли си­тi, i сi­но цi­ле. Йо­му хо­тi­ло­ся, щоб i на служ­бi бу­ли та­кi по­ряд­ки i та­ке то­ва­ри­шу­ван­ня, як мiж гiм­на­зис­та­ми. А як сього не­має - що ти зро­биш? Не лiз­ти ж од­но­му про­ти всiх?! Вiн ми­рив­ся з своєю до­лею; од­ним вiн пiд­да­ку­вав, вiд дру­гих вiд­мов­чу­вав­ся; мiж мо­ло­ди­ми вiн смi­яв­ся З ста­рих, мiж ста­ри­ми мов­чав. Все то бу­ло йо­му на ко­ристь: мо­ло­дi лi­чи­ли йо­го у своїм ста­нi, ста­рi не чi­па­ли йо­го, ти­хо­го та ми­ря­чо­го. У двох во­ро­гу­ючих ста­нах та­кi лю­ди завж­ди бу­ва­ють; во­ни слу­гу­ють то­му й дру­го­му i ра­зом об­ду­рю­ють обох. Хай тi на­дi­ються, а дру­гi не ма­ють за во­ро­га - їм вiд то­го i доб­ре, i теп­ло: ло­ви­ся, риб­ка, ма­ла й ве­ли­ка!

    Гриць, од­на­че, i на се був не­зу­гар­ний. Чи то йо­му до­ля не слу­гу­ва­ла, чи то йо­го ще час не нас­тав? Вiн не га­няв­ся за на­жи­вою. Йо­му лю­бi бу­ли спi­ви, тан­цi, iг­ри мо­ло­до­го вi­ку; а ко­ли мо­ло­дiсть то­го ча­су тим не­гу­ва­ла, як чимсь не­до­лад­ним, то вiн, про­гу­ляв­ши цi­лу нiч мiж стар­ши­ми, про­тан­цю­вав­ши та про­ре­го­тав­ши з па­нян­ка­ми, на дру­гий день пе­ред мо­ло­ди­ми нас­мi­хав­ся над ти­ми спi­ва­ми, над ти­ми тан­ця­ми. Вiн був ба­ла­ку­чий i лю­бив по­ре­го­та­ти­ся. Ота­ке жит­тя на двi по­ло­ви­ни, та­ке слу­гу­ван­ня то­му й дру­го­му ро­би­ли йо­го сприт­ним, нi­би­то єхид­ним. Чим вiн ви­ну­ва­тий? Жи­ти вся­ко­му хо­четься; а вiн що та­ке, щоб йо­му не хо­тi­лось жи­ти? Ма­лий чо­ло­вiк, роз­да­ви­ти йо­го - як раз плю­ну­ти… батько-мат­ка бiд­нi… Як хоч, а рiч­ку, ка­жуть, пе­рес­коч… Прий­шло­ся гну­ти­ся, прий­шло­ся пла­за­ти ужа­кою. I то раз ли­хо ви­сi­ло на во­ло­си­нi над йо­го го­ло­вою.

    Молодi то­го ча­су упер­ше вий­шли на ту дов­гу ни­ву, що зо­веться жит­тям, тiльки ду­жi си­лою сво­го хо­чу та за­па­лом мо­ло­до­го зав­зят­тя. Не бу­ло у них учи­те­лiв, що нап­рям­ля­ли б, як iти i ку­ди iти, не бу­ло пе­ред со­бою стеж­ки, нiх­то ще її нi ра­зу не прок­ла­дав. Тре­ба бу­ло са­мим про­ро­би­ти, щоб iти впе­ред, їм хо­тi­ло­ся зай­ня­ти не од­ну яку пос­тать, а ра­зом усе по­ле; на од­но­му бо­цi тре­ба йти до бою, на дру­го­му - си­лу вис­та­ча­ти… На­ро­ди­ло­ся зра­зу не один, анi два, а де­сять нап­рям­кiв. З на­род­ною во­лею на­ро­ди­ла­ся i лю­бов до мен­шо­го бра­та, на­ро­ди­ло­ся на­ро­до­любст­во. На­ро­до­любст­во зак­ли­ка­ло у свiй стан ба­га­то вся­ко­го лю­ду. Щоб доб­ре зро­би­ти, тре­ба спер­шу на­род зна­ти, чо­го вiн хо­че, чо­го йо­му тре­ба. До­сi йо­го ба­чи­ли тiльки в дво­рi - з од­но­го бо­ку, а тре­ба йо­го ба­чи­ти всю­ди: се­ред се­ла, се­ред по­ля, у йо­го пра­цi тяж­кiй, за­бав­ках ве­се­лих, у йо­го сто­сун­ках мiж со­бою, в йо­го сiм'ї, у йо­го ра­до­щах­го­рi… Пiс­ня, каз­ка, при­каз­ка, мов тi му­ро­ва­нi скле­пи-схо­ван­ки, ба­га­то хо­ва­ли у со­бi йо­го слiз, йо­го таємних на­дiй, ду­мок. Доб­ре б бу­ло тi пiс­нi, каз­ки та при­каз­ки поз­би­ра­ти, по­за­пи­су­ва­ти - то б бу­ла книж­ка ве­ли­ко­го жит­тя, ве­ли­ко­го го­ря… Гриць, за­чув­ши про се, за­раз за­пи­сав чо­ти­ри пiс­нi вiд слу­ги своєї ха­зяй­ки i при­по­ру­чив збiр­ни­ко­во­му то­ва­рист­ву. Йо­му дя­ку­ва­ли, про­ха­ли ще зби­ра­ти, ра­яли все за­пи­су­ва­ти. То бу­ло з од­но­го бо­ку, а з дру­го­го - всi ба­чи­ли ря­дом з во­лею стра­шен­ну на­род­ну тем­но­ту. Тре­ба бу­ло її хоч тро­хи ос­вi­ти­ти, роз­би­ти, роз­вi­яти той гус­тий мо­рок, що пок­ри­вав не тiльки се­ла, а ча­сом i ха­ти за­мож­них го­ро­дян… На­ро­ди­ли­ся не­дiльнi шко­ли. Пiд­би­ва­ли й Грицька в од­ну учи­тельству­ва­ти. Грицько вер­тiв­ся: й нi­ко­ли, й чи до­теп­ний. Вiн по­ба­чив, що то вже справжнє дi­ло, по яко­му пiз­на­ють, ку­ди ко­го хи­лить. Со­ром­но бу­ло одс­ту­пи­ти­ся i страш­но пос­ту­пи­ти­ся. Вiн зго­див­ся тiльки на ве­чiр­нi збо­ри. Уве­че­рi вiн вiльний, та вве­че­рi нiх­то не ба­чи­ти­ме, де вiн бу­ває i що по­роб­ляє. Не­дов­го тi шко­ли по­бу­ли, не знать бу­ло, чи й дi­ло яке зро­би­ли, а ста­рi вже ос­ла­ви­ли їх як за­го­вор­щицькi збо­ри, де про­по­вi­ду­ва­ло­ся, що бо­га не­має i стар­ши­ни не тре­ба. Не до­сяг­ло й до ро­ку, як шко­ли зак­ри­ли; де­ко­го З учи­те­лiв по­за­би­ра­ли, по­за­си­ла­ли. Гриць нi жи­вий нi мерт­вий си­дiв i ждав, що ось прий­дуть i до йо­го i то­дi… про­щай все на­вi­ки! До йо­го справ­дi прий­шли i, знай­шов­ши тi чо­ти­ри пiс­нi, що вiн за­пи­сав вiд слу­ги, взя­ли їх з со­бою… По­пом­лiв же вiн то­дi за них ду­шею, по­по­бо­лiв сер­цем… А гос­подь йо­го знає: мо­же, тi пiс­нi на їх очi гiр­ше всього, мо­же, за них i мiс­ця не бу­де на свi­тi… "Ста­рi дiз­на­ються, яко­го вiн по­ля яго­да, - з служ­би ви­же­нуть, у Си­бiр зав­да­дуть", - ду­мав вiн i тро­хи не по­вi­сив­ся… На­чальство на­ки­ну­ло­ся на нього - Звiр звi­ром. Вiн пла­кав­ся, ка­яв­ся, що йо­го пiд­би­ли. На­чальство, не да­ючи ви­ду, що про­щає, геть сто­ро­ною ро­би­ло своє, одс­то­юва­ло йо­го, про­ха­ло, у ко­го слiд. Прий­шло­ся йо­му про­жи­ти тиж­день гiр­ше, нiж у про­пас­ни­цi, у то­му без­мiр­но­му стра­ху, що не­ма йо­му кiн­ця-краю, що здiй­мається з усiх бо­кiв, об­гор­тає з усiх сто­рiн, да­вить за ду­шу, ссе за сер­це, хо­ло­дить кров у жи­лах!.. Вiн тро­хи не за­не­ду­жав. Йо­му тiльки то­дi од­ляг­ло, як вер­ну­ли йо­го пiс­нi. З якою вiн не­на­вис­тю ди­вив­ся на них! З якою ра­дiс­тю па­лив, пе­ре­гор­та­ючи па­пiр так, щоб i шма­точ­ка не зiс­та­ло­ся; а спа­лив­ши, ще й по­пiл за­ко­пав в ого­ро­дi, щоб вi­тер, не роз­вi­яв­ши, як-не­будь не ви­дав йо­го вдру­ге! Бу­ря прой­шла, вир­ва­ла кiлька ду­бiв з ко­рiн­ням, по­ла­ма­ла си­лу мо­ло­до­го гiл­ля i - скри­ла­ся. Нас­та­ла та­ка сум­на ну­до­та - нi сло­ва путнього, нi пiс­нi ве­се­лої - мов по­нi­мi­ли всi, мов по­хо­ва­ли ко­го ве­ли­ко­го й слав­но­го i справ­ля­ли по­хо­ро­ни. На кла­до­ви­щi ще так бу­ває во­се­ни, ко­ли лист з де­ре­ва опа­де i по­чор­нi­ють ви­со­кi мо­ги­ли.

    Старi по­до­лi­ли i свят­ку­ва­ли своє свя­то. Якої сла­ви i яких на­го­во­рiв не по­нес­ли во­ни на го­ло­ви своїх во­ро­гiв? Тi мов­ча­ли, не одк­ли­ка­ли­ся: страш­но бу­ло одк­ли­ка­ти­ся… Са­мо­тою сто­яла їх бу­дiв­ля, збу­до­ва­на їх ру­ка­ми, i, здається, жда­ла тiльки ча­су, ко­ли її поч­нуть руй­ну­ва­ти: з усiх бо­кiв, з усiх сто­рiн об­ляг­ли її не­на­вис­ни­ки з со­ки­ра­ми, з ло­па­та­ми, зас­ту­па­ми. Во­ни тiльки жда­ли на­ка­зу; од­но сло­во i - з не­пок­ри­тих стiн зняв­ся б тiльки по­рох уго­ру, за­мiсть пiд­ва­лин - од­нi гли­бо­кi ями за­чор­нi­ли. Та на­зад тiльки ра­ки ла­зять. П'ятьшiсть ро­кiв бу­ду­ван­ня не про­па­ли да­ром; во­ни ка­за­ли, що ста­ра ха­та ста­ла i тiс­на, i нiк­чем­на; тре­ба но­вої - i ши­ро­кої, i яс­нi­шої. За­но­па­нi на неї пiд­ва­ли­ни гли­бо­ко у зем­лю, ви­ве­де­нi стi­ни ви­со­ко уго­ру, - тре­ба їх кiн­ча­ти, тре­ба до­ку­пи зво­ди­ти. По­лiз­ли в но­ву бу­дiв­лю й слi­пi, й кри­вi, й без­но­гi; по­лiз­ли й по­ча­ли кло­по­та­ти­ся. По­за­би­ва­ли де­кiлька вi­кон, ве­ли­ку свiт­ли­цю пе­ре­би­ли пе­ре­го­род­ка­ми, на­ро­би­ли ок­ре­мих shy;чий i люза­хис­тiв ле­геньких та: "На наш вiк ста­не", - втi­ша­ли се­бе - та не втi­ши­ли­ся.

Пошук на сайті: