Панас Мирний - Повія (сторінка 63)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11604
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12877
    Через пiв­ро­ку пiс­ля тої бу­рi по­лу­чи­ла­ся бу­ма­га: ста­ро­го стар­шо­го, де слу­жив Гриць, одс­тав­ля­ють, за­мiсть нього наз­на­че­но з сто­ли­цi… Хто вiн? Що во­но? Мо­ло­дий? Ста­рий?.. Всi зра­зу на­че до зем­лi при­рос­ли; неш­вид­ко за­го­мо­нi­ли: чи та­кий, чи не та­кий, а без пе­ре­мiн не обiй­деться; чи ста­рий, чи мо­ло­дий, а пе­ре­мi­ни бу­дуть. До ста­ро­го тiльки зруч­нi­ше прис­по­со­би­тись: аби був слух­ня­ний та по­кiр­ли­вий - та й жи­ви, як у бо­га за две­ри­ма. Iн­ший раз i по­лає дур­но - змов­чи: все га­разд бу­де. А мо­ло­дий - нав­па­ки: i не кри­чить, i не лає: все ти­хо та мир­но, а ди­вись - уже й ви­ки­нув на ву­ли­цю. Ста­рi зiт­ха­ли про се­бе, схо­ди­ли­ся, шу­шу­ка­ли, шко­ду­ва­ли за ста­рим стар­шим i, оха­ючи, до­жи­да­ли, ко­го бог пош­ле, ^isae Гриць пiд­няв го­ло­ву уго­ру: вiн сто­ро­ною чув, що стар­ший наз­на­чається з мо­ло­дих, i за­жи­дав йо­го, як бо­га.

    Аж ось i стар­ший по­явив­ся. Мо­ло­дий, ти­хий та об­хiд­час­тий; з кож­ним так лю­бенько роз­мов­ляє, ти­хенько ви­пи­тує i все, як от­че­наш, знає… Ста­рi за­жу­ри­ли­ся, та й бу­ло чо­го: не­за­ба­ром їх по­ча­ли по­ло­ви­ни­ти. Ко­го з сто­ли­цi вик­ли­ка­ли, ко­го з ту­теш­нiх роз­шу­ка­ли, i все то мо­ло­дi, без зас­луг. Пiш­ли дру­гi служ­бо­вi по­ряд­ки, iн­ше жит­тя зас­ну­ва­ло­ся.

    Проценко дих­нув всею своєю сла­бою груд­ни­ною. Йо­му лег­ко й слу­житься, й жи­веться: є в ко­го не тiльки про служ­бу спи­та­ти, є з ким i об сто­ронньому по­ба­ла­ка­ти. До то­го i стар­ший не дер­жав се­бе геть одс­то­ронь, як ста­рий: час­то вiн при­сог­ла­шав мен­ших до се­бе по­гу­то­ри­ти. Зiй­дуться, по­го­мо­нять, - ди­вись - або що на кон пос­тав­лять на ко­ристь бi­до­ти, або му­зич­ний ве­чiр ут­нуть на жi­но­чу ос­вi­ту… Пiш­ло жит­тя ко­ро­мис­лом. Гриць шко­ду­вав, що за­не­ха­яв охо­ту на скрип­цi гра­ти, а на ко­ну ста­ти бо­яв­ся, та не мав i та­ла­ну до то­го. Вiн на­пус­тив на се­бе сум; див­ля­чись на нього, по­ду­маєш: гiр­ке йо­му i те ва­ше свят­ку­ван­ня. На­чальство раз до­вi­да­ло­ся, чо­го вiн су­мує. Дру­гi за нього по­вi­да­ли, що вiн му­че­ник. Вiн, як справж­нiй му­че­ник, мов­чав, не хо­тiв дi­ли­ти­ся нi з ким своїм ли­хом. То вiн му­че­ник? - спи­та­ло на­чальство так, бу­цiм ска­за­ло: то на­вi­що йо­го й дер­жа­ти? Усi ду­ма­ли: кi­нець Про­цен­ко­вi! Вiн сам млiв ду­шею бiльше, нiж пiд ту ли­ху за­вi­рю­ху, що за­че­пи­ла й йо­го. Прокльони на не­обач­них уже скла­да­ли­ся на йо­го ус­тах, як тут йо­го клик­ну­ло на­чальство. Нi жи­вий нi мерт­вий пi­шов вiн до нього.

    - Вы хо­ти­те ехать на уезд?

    Гриць од­ка­зав не сло­ва­ми, а зблiд­лим об­лич­чям та стух­ли­ми очи­ма, що - ко­ли во­ля йо­го пре­вос­хо­ди­тельства.

    - Хорошо, - ко­рот­ко i су­во­ро од­ка­за­ло на­чальство. - В NN отк­ры­ва­ет­ся мес­то. По­ез­жай­те!

    На ра­до­щах об­лi­тав Гриць увесь го­род, усiх своїх знай­омих. Од­ним вiн хва­лив­ся, як йо­го прий­ня­ло на­чальство, яке мiс­це да­ва­ло, як вiн од­ка­зу­вав­ся, а во­но про­ха­ло; дру­гим шеп­тав на ву­хо: се за на­шi бi­ди, за на­шi ли­ха ве­ли­кi. Не­да­ром ми пiдс­тав­ля­ли шиї пiд со­ки­ри. Не вмре на­ша ма­ти, не про­па­ла да­рем­но пра­ця.

    На тре­тiй день Про­цен­ко виїхав з гу­бер­нiї з дум­кою нi­ко­ли не вер­та­ти­ся в се прок­ля­те мiс­то, що так йо­му да­ло­ся взна­ки, що опо­ро­чи­ло йо­го доб­ре ймен­ня, що за­мi­ря­ло­ся на йо­го жит­тя мо­ло­де. Ве­се­лий вiн їхав на но­ве мiс­це та ба­ла­ку­чий. З воз­ни­ця­ми цi­лу до­ро­гу не вга­вав, ви­кав i чи­ма­ло ди­ву­вав їх тим ви­кан­ням. Во­ни не зна­ли, що про нього ду­ма­ти. "Се не на­ше щось, З да­ле­ко­го, вид­но, краю". I ма­ли дум­ку про­ко­ти­ти заїжджо­го ба­ри­на на сла­ву, та ста­рос­та охо­лод­жу­вав: не ду­же лиш гна­ти­меш ко­ней: не­ве­ли­ка ця­ця їде - знаємо ми сих безш­танькiв!

    У го­ро­дi NN по­явив­ся Про­цен­ко зов­сiм iн­шим чо­ло­вi­ком. Ве­се­лий та го­вiр­кий, вiн смi­ло за­во­див роз­мо­ву з кож­ним стрiч­ним i по­пе­рiч­ним, нас­мi­ху­вав­ся над по­вi­то­вим бай­ди­ку­ван­ням, над по­ряд­ка­ми го­родсько­го жит­тя, над гро­ма­дянським без­лад­дям. Вiн, здається, все знав, все пе­ре­жив, пе­ре­ду­мав i став ви­ще вiд то­го, що ба­чив, не гну­ша­ючись, прав­да, i не гор­ду­ючи ним. Чи стрi­вав­ся вiн з прос­тим чо­ло­вi­ком на ву­ли­цi - за­мов­ляв до йо­го йо­го мо­вою, ви­кав, йшов ря­дом, не бо­ячись огуд­ки; чи з своїм бра­том служ­бо­вим, - ди­вив­ся тiльки па те, чи то мо­ло­дий хло­пець ще, чи по­жив­ший батько, - за­во­див смi­ло пiд­хо­жу рiч: мо­ло­до­му роз­по­вi­дав бре­хеньки, то­чив ля­си, ста­ро­го - при­вер­тав до се­бе роз­суд­ли­вою мо­вою про жит­тя i, мов не­нав­мис­но, ввер­тав у роз­мо­ву чу­жес­то­рон­не слiв­це, щоб то­го зди­ву­ва­ти. I вiн справ­дi ди­ву­вав усiх. "От смi­лий, от та­ла­но­ви­тий", - ду­ма­ли мо­ло­дi па­ни­чi i завж­ди З ве­ли­кою охо­тою за­во­ди­ли з ним роз­мо­ву. "Го­ло­ва, - про­тя­гом хва­ли­ли ста­рi батьки, - пос­лу­хай йо­го - не нас­лу­хаєшся. I все то не по вер­хах ска­че, а ро­зум­ним сло­вом гли­бо­ко гвоз­дить. Да­ле­ко та­кий пi­де - не здо­же­неш, не ви­пе­ре­диш". По­мiж па­нян­ка­ми не бу­ло нi­ко­го за йо­го. Хо­ро­ше об­лич­чя, люб'язна роз­мо­ва, пе­ре­ви­та жар­та­ми, хист до тан­цiв - все се бу­ло за нього, все слу­гу­ва­ло йо­му на ко­ристь. Прав­да, пе­ред ни­ми вiн тiльки раз по­явив­ся у своїй бой­овiй зброї, i кож­на по­ду­ма­ла: "Се той, що йо­го жа­да­ла ду­ша моя". По­тiм вiн звер­нув на­бiк; не ли­чить сто­яти пря­мо: сон­це нi­ко­ли не спа­да на зем­лю, а скiльки до нього мо­ляться лю­дей на свi­тi!.. Вiн не то щоб їх об­ми­нав, а по­мiж ни­ми на­пус­кав на се­бе сум, скар­жив­ся на нуд­не жит­тя, гост­ро роз­би­рав їх iг­ри та за­бав­ки, нас­мi­хав­ся над їх за­мi­ра­ми. Йо­го бо­яли­ся й жа­лi­ли; бо­яли­ся йо­го гост­рої мо­ви, жа­лi­ли крас­ної вро­ди, що так ра­но до­вi­да­ла­ся яко­гось ли­ха. Хто зак­ло­по­тав йо­го мо­ло­ду го­ло­ву? Хто ура­зив йо­го га­ря­че сер­це?.. Не­ма кiн­ця-краю таємним до­гад­кам i ще таємнi­шим на­дi­ям! Кож­нiй ду­ма­ло­ся: а що, як то я? I кож­на нав­пе­рей­ми пе­ред под­ру­гою на­ряд­жа­ла­ся як­най­кра­ще, вис­ту­па­ла як­най­лег­ше; ве­ду­чи з ним роз­мо­ву, за­ми­ра­ла як­най­дуж­че; а бу­ли й та­кi, що й бi­си­ки пе­ред дзер­ка­лом учи­лись пус­ка­ти… Та не ту­ди стрi­ля­ли йо­го очi, не ту­ди обер­та­лось сер­це: не на не­по­ча­тий мо­рi­жок польових квi­ток, а на пiд­пу­ше­ну гря­доч­ку ого­род­них лi­лiй. Мо­ло­дi па­нiй­ки роз­ва­жа­ли йо­го сум - ве­ли­ку ту­гу, вiд їх пог­ля­ду за­го­ря­ли­ся йо­го пох­му­рi очi, тi­па­ло­ся i би­ло­ся га­ря­че сер­це.

    Як тiльки приїхав вiн, то зра­зу осе­лив­ся у Руб­ця. Ан­тон Пет­ро­вич рад­нi­ший ма­ти сво­го бра­та на квар­ти­рi: ра­зом во­ни на служ­бу йдуть, тро­хи не ра­зом i з служ­би вер­та­ються; ха­та зай­ва е - чо­му ж йо­го не пус­ти­ти доб­ро­го чо­ло­вi­ка, ко­ли вiн дає ще до то­го й доб­рi гро­шi. Пис­ти­на Iва­нiв­на ще бiльше рад­нi­ша бу­ла та­ко­му квар­ти­ран­то­вi. Ан­тон Пет­ро­вич i ста­рий, i пiд­топ­ту­ва­ний, i все кло­по­четься, ко­ли не по гос­по­дарст­ву, то про кар­ти; а Гри­го­рiй Пет­ро­вич i чор­ноб­ри­вий на ли­хо удав­ся, i ве­се­лий, ба­ла­ку­чий; про що з ним не за­ве­ди роз­мо­ву - так лег­ко, так лю­бо з ним го­во­ри­ти. I об­хiд­час­тий та при­над­ли­вий: не прой­шло й трьох днiв, а мов вiн у них зрiс i ви­ко­хав­ся; i слу­ги до йо­го зра­зу при­вик­ли; i Iвась, си­нок, так по­лю­бив. Не раз Пис­ти­на Iва­нiв­на, див­ля­чись на нього, як вiн заг­ра­вав з Iва­сем пiс­ля обi­ду, гли­бо­ко зiт­ха­ла. Во­на га­да­ла в той час про свої мо­ло­дi лi­та, ко­ли во­на бу­ла ще ба­риш­нею, жда­ла своєї чер­ги… "I от же не пiд­вер­нув­ся то­дi та­кий! А те­пер - он яке опу­да­ло ле­жить i со­пе! - ду­ма­ла во­на, див­ля­чись на чо­ло­вi­ка, що спо­чи­вав пiс­ля обi­ду. - Он який кри­кун вист­ри­бує! - пе­ре­во­ди­ла очi на си­на, та чує - й пiд сер­цем щось во­ру­шиться. - Уже ж що там не бу­де, а ку­мом вiн бу­де!" - рi­ши­ла во­на.

    Через пiв­ро­ку ро­ди­ла­ся Ма­рин­ка. Як очу­ня­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на, по­ча­ли­ся кло­по­ти про хрес­ти­ни: ко­ли, як, що й до чо­го?

    - За ку­мом нi­чо­го бi­га­ти, ко­ли кум у ха­тi, - жар­тiв­ли­во про­мо­ви­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на, ука­зу­ючи на Гри­го­рiя Пет­ро­ви­ча.

    - Од хрес­тин грiх од­ка­зу­ва­ти­ся, - од­мо­вив той.

    Кумою Ан­тон Пет­ро­вич дав­но вже на­мi­тив товс­ту куп­чи­ху, що так лю­би­ла чай­ку по­пи­ти, доб­ре по­поїсти, уво­лю пос­па­ти; нез­гiр­ше во­на лю­би­ла i на зу­бок сто­роннього узя­ти; звiс­но, як у гос­тях та по­мiж своєю ком­па­нiєю - не си­дi­ти ж зцi­пив­ши зу­би!

    - А хрес­ти­ти вiзьме­мо мо­ло­до­го по­па, - зно­ву рає Пис­ти­на Iва­нiв­на чо­ло­вi­ко­вi. - Все ж пе­ре­па­де що-не­будь мо­ло­до­му, бо, ка­жуть, вiн так бi­дує. Та ра­зом i ма­туш­ку про­си: по­ба­чи­мо, що во­но за гу­бернська ця­ця.

    Хрестини, iме­ни­ни, по­хо­ро­ни нi­ко­ли не справ­ля­ються без бен­ке­ту: зiй­дуться чу­жi лю­ди, тре­ба дi­ло зро­би­ти, тре­ба й по­бен­ке­ту­ва­ти. Ко­лись тi бен­ке­ти цi­ли­ми тиж­ня­ми тяг­ли­ся, ши­ро­ко та буч­но справ­ля­ли­ся; а те­пер бiльше мiж при­хильни­ми знай­оми­ми.

    На сей раз Ан­тон Пет­ро­вич зап­ро­сив близьких со­бi: Кни­ша з жiн­кою - ви­со­кою та су­хою, як та­ра­ня, мо­ло­ди­цею; сек­ре­та­ря з су­ду - ли­сенько­го та ни­зенько­го ста­рич­ка з йо­го боч­кою, як шут­ку­ючи звав вiн свою жiн­ку - ог­ряд­ну та товс­ту па­нiю, ве­ли­ку то­ва­риш­ку го­ло­ви­хи; про­хав вiн i го­ло­ву, й Се­лезньова, та го­ло­ву якесь дi­ло за­дер­жа­ло, а Се­лезньов поїхав на се­ла мiст­ки ог­ля­да­ти.

Пошук на сайті: