Панас Мирний - Повія (сторінка 64)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11609
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12892
    У приз­на­че­ну не­дi­лю зве­чо­ра зiб­ра­ли­ся зап­ро­ше­нi гос­тi, по­сi­да­ли, ве­дуть Зви­чай­ну роз­мо­ву - хто що чув, хто що ба­чив; ждуть ба­тюш­ки. Аж ось i вiн, та ще й не сам - з ма­туш­кою.

    - I чо­го? - спи­та­ла сек­ре­та­ри­ха з по­лi­цiї, хит­нув­ши го­ло­вою.

    - Скажiть же, - до­да­ла сек­ре­та­ри­ха з су­ду.

    - I їй сю­ди тре­ба! Iш­ла б у маш­ка­рад скраю во­ди­ти! - увер­ну­ла го­ло­ви­ха. Во­на вже де­що чу­ла про мо­ло­ду по­па­дю, що та ви­роб­ляє.

    Попадя увiй­шла в гос­тин­ну на­ряд­же­на та на­ду­ше­на, її гар­не шов­ко­ве плат­тя злег­ка ша­мо­тi­ло по до­лiв­цi, цвiт­ний по­яс, на­че рай­ду­га, пе­ре­вив тон­кий та струн­кий стан. її бi­ла, на­че ви­то­че­на, шия ще зда­ва­ла­ся бi­лi­шою вiд чор­ної шов­ко­вої ма­те­рiї, що так гла­денько об­ля­га­ла її круг­лi пле­чi i ви­со­ке ло­но; зо­ло­тий хрес­тик на зо­ло­то­му ре­тяж­цi бли­щав на шиї, як зо­ря; не­ве­лич­кi се­реж­ки гра­ли до­ро­ги­ми ка­мiн­ця­ми; на ро­же­вих пальчи­ках i си­нi­ли, i чер­во­нi­ли перс­теньки; лич­ко мо­ло­де, ро­же­ве; во­лос чор­ний, у ку­че­рях; го­лу­бi оче­ня­та з-пiд чор­них брiв, на­че квiт­ки тi, го­рять-усмi­ха­ються.

    - Нарядилась, а їсти, ка­жуть, нi­чо­го, - при­пав­ши до Руб­чи­хи, про­мо­ви­ла сек­ре­та­ри­ха з су­ду.

    - Пiдiть же! - од­ка­за­ла та.

    Головиха тiльки сплю­ну­ла i при­па­ла до блю­деч­ка з чаєм. По­па­дя, ус­ту­пив­ши в гос­тин­ну, при­вiт­но пок­ло­ни­ла­ся усiм. Пис­ти­на Iва­нiв­на нап­ря­ми­ла­ся стрi­ти не зна­ну ще гос­тю. По­ча­ло­ся знай­ом­лен­ня. По­па­дя, як ясоч­ка, бi­га­ла вiд од­но­го до дру­го­го, ха­па­ла­ся за ру­ки, мiц­но здав­лю­ючи їх, тру­си­ла; з жiн­ка­ми цi­лу­ва­ла­ся. Лич­ко її го­рi­ло, очi гра­ли. Во­на та­ка ра­да но­вим знай­омим. Так дав­но жда­ла сього ча­су. I за­ще­бе­та­ла, мов пташ­ка ран­ком. Ба­ла­ка­ючи з ха­зяй­кою, увер­та­ла сло­во й до гос­тей; чу­ла, що го­во­ри­ли чо­ло­вi­ки в дру­гiй ха­тi, i з ни­ми во­на пе­ре­гу­ку­ва­ла­ся своїм дзвiн­ким го­ло­сом. Ба­жа­ючи по­ба­чи­ти на­род­же­ну, ки­ну­ла­ся в ди­тя­чу, об­цi­лу­ва­ла чер­во­не лич­ко Ма­рин­ки, ви­тер­ла гу­би бi­лим па­ху­чим пла­точ­ком i ме­те­ли­ком ус­ко­чи­ла зно­ву у гос­тин­ну.

    - А хто ж ку­мом? - спи­та­ла.

    Пистина Iва­нiв­на пiд­ве­ла ку­ма, поз­най­оми­ла.

    - Я десь вас ба­чи­ла, - ска­за­ла во­на, стрiльнув­ши на нього очи­ма.

    - На ули­цi, мо­же, - вiд­ка­зав вiн, вкло­ня­ючись.

    - Нi. Ви не з гу­бер­нiї?

    - Доводилося й там бу­ти.

    - То-то. - I во­на за­то­рох­тi­ла про гу­бер­нiю. - Там-то хо­ро­ше, там-то ве­се­ло! Сад­ки, клу­би, мас­ка­ра­ди.

    Григорiй Пет­ро­вич зра­дiв но­вiй знай­омiй. З од­но­го го­ро­да - у них зра­зу знай­шло­ся що при­га­да­ти, про що по­го­во­ри­ти. Ве­се­ла i теп­ла роз­мо­ва за­ча­ла­ся мiж ни­ми.

    - Хльорка! - ти­хо про­мо­ви­ла Кни­ше­ва жiн­ка.

    - Та ще й гу­бернська, - до­да­ла сек­ре­та­ри­ха з су­ду. Го­ло­ви­ха зач­ми­ха­ла i ви­ли­ла з блю­деч­ка чай на се­бе.

    - Плаття! плат­тя! - за­гу­ка­ла сек­ре­та­ри­ха з су­ду i ки­ну­ла­ся за ган­чiр­кою.

    - Нiчого, - зас­по­ко­юва­ла го­ло­ви­ха, стру­шу­ючи з сво­го до­ро­го­го шов­ко­во­го плат­тя крап­лi чаю, а в ду­шi ла­яла i по­па­дю, i сек­ре­та­ри­ху.

    - Бачите, що тут за лю­ди - якась звi­ро­та, - про­шеп­та­ла, по­вер­та­ючи­ся до Гри­го­рiя Пет­ро­ви­ча, по­па­дя i, зiтх­нув­ши ти­хо, до­да­ла: - А ти жи­ви мiж ни­ми та ще й ви­бе­ри под­ру­гу со­бi.

    - То ви не под­ру­гу ви­би­рай­те, а дру­га, - од­ка­зав вiн їй.

    - Друга? - скрик­ну­ла во­на, i бла­кит­нi очi її аж по­си­нi­ли. - О-о, я знаю вас, муж­чин. Ви всi єхид­нi та­кi, ко­вар­нi… У-у-у!..

    I во­на так утiш­но за­со­ва­ла­ся, пос­ва­ри­ла­ся ру­кою, так ча­рiв­ни­че заг­ра­ла очи­ма, що як­би не бу­ло нi­ко­го, Гри­го­рiй Пет­ро­вич так би й при­пав до її руч­ки.

    - Всi? Нев­же всi? Ма­ло ж ви знаєте нас, ко­ли так, - од­ка­зав вiн бу­цiм по­кiй­но.

    Попадя гля­ну­ла йо­му у вi­чi, пильно гля­ну­ла… Ще хви­ли­ну - i вiн, пев­но, не ви­дер­жав би її па­лю­чо­го пог­ля­ду; та во­на одс­ко­чи­ла вiд нього, пi­дiй­шла до Пис­ти­ни Iва­нiв­ни й за­то­рох­тi­ла про щось iз нею… Йо­го сер­це зра­зу так нес­тям­но за­би­ло­ся.

    "Ану, по­тя­гаємо­ся, чия-то вiзьме", - по­ду­мав вiн, скре­бу­чи бо­ро­ду.

    Тут по­ча­ли­ся хрес­ти­ни. Усi ос­та­ли­ся в гос­тин­нiй, тiльки ха­зяй­ка з по­па­дею вий­шли в ди­тя­чу.

    - Не по ку­мi ку­му виб­ра­ли, - про­мо­ви­ла во­на, за­зи­ра­ючи у вi­чi Пис­ти­нi Iва­нiв­нi.

    - То, бач­те, го­ло­ви­ха. Обiй­ти якось бу­ло нi­яко­во. Зя­а­ете на­шi зви­чаї, - вип­рав­ля­ла­ся Пис­ти­на Iва­нiв­на. - А кум - наш квар­ти­рант. По­па­дя ма­ла щось ска­за­ти, та тiльки очи­ма заг­ра­ла.

    - Ваше ймен­ня? - чер­во­нi­ючи, спи­та­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на.

    - Наталя Ми­ко­лаївна, - од­мо­ви­ла по­па­дя. - Тiльки ви ме­не так не зо­вiть, зо­вiть пря­мо На­та­ша. - I во­на ки­ну­лась об­нi­ма­ти та цi­лу­ва­ти Пис­ти­ну Iва­нiв­ну.

    "Дiвчинка!.. їй би ще тiльки гу­ля­ти та в кук­ли гра­ти, а не по­па­дю­ва­ти", - по­ду­ма­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на.

    Пiсля хрес­тин чо­ло­вi­ки од­рiз­ни­ли­ся у дру­гу ха­ту, за­сi­ли за кар­ти. Жiн­ки зос­та­ли­ся з од­ним ку­мом у гос­тин­нiй. Пис­ти­на Iва­нiв­на час­то ви­бi­га­ла то по ха­зяй­ст­ву, то до ди­ти­ни. Сек­ре­та­ри­ха з го­ло­ви­хою бiльше мов­ча­ли, слу­ха­ли, як то­рох­тi­ла по­па­дя з Гри­го­рiєм Пет­ро­ви­чем; а во­на нi на хви­ли­ну не вга­ва­ла: то гу­ди­ла по­ряд­ки ту­теш­нi, то зга­ду­ва­ла гу­бер­нiю i зiт­ха­ла. Гри­го­рiй Пет­ро­вич iшов їй нав­па­ки - дра­ту­вав, пе­ре­чив; а во­на, ко­ли не ма­ла що од­ка­за­ти, то сва­ри­ла­ся на нього своїм ку­лач­ком. Яка во­на хо­ро­ша бу­ла в то­му гнi­ву! При­пух­лi ус­тоньки, мов ро­же­ва квi­тонька, розк­ри­ва­ються, бли­щать бi­лi та рiв­нi зу­бе­ня­та, що­ки кри­ються крас­кою, а очi го­рять-па­ла­ють.

    - Циндря то во­на цинд­ря, а ди­вiться, яка врод­ли­ва ду­же, - про­мо­ви­ла го­ло­ви­ха на ухо сек­ре­тарш! з су­ду.

    - Що та вро­да? - од­ко­пи­лив­ши гу­бу, од­ка­за­ла та. - Хi­ба на те, щоб дру­гим на шию вi­ша­ти­ся? Чи ба­чи­те, як заг­рає!

    - I сра­му їй не­має, - увер­ну­ла Кни­ше­ва жiн­ка. - Ра­да, що до па­ни­ча до­па­ла­ся: то­рох­тить, як та по­рож­ня боч­ка. А до нас, не­бiй­сь, то й за­цi­пи­ло їй.

    Тут са­ме Пис­ти­на Iва­нiв­на клик­ну­ла на­щось Гри­го­рiя Пет­ро­ви­ча. По­па­дя, зос­тав­ши­ся са­ма, по­вер­ну­ла­ся до жi­нок.

    - Ви не ску­чаєте? Ми тiльки з Гри­го­рiєм Пет­ро­ви­чем i го­во­ри­мо, Го­ло­ви­ха ззир­ну­ла­ся з своїми то­ва­риш­ка­ми.

    - Та тiльки ж вас i чут­но, - про­шеп­та­ла Кни­ше­ва жiн­ка.

    - Ми на вас, сер­денько, див­ля­чи­ся, ра­дiємо, - уїдли­во про­мо­ви­ла сек­ре­та­ри­ха з су­ду.

    - Давайте у хван­та гра­ти, - крут­ну­ла­ся по­па­дя.

    - Нi за що нам хва­та­ти­ся, - з ус­мiш­кою од­ка­за­ла го­ло­ви­ха, а її то­ва­риш­ки за­ре­го­та­ли.

    - Не хо­че­те? - спи­та­ла по­па­дя.

    - Не хван­та­ли­ся ми змал­ку, а на ста­рiсть пiз­но учи­ти­ся, - зно­ву про­мо­ви­ла го­ло­ви­ха.

    Попадя за­ко­пи­ли­ла гу­бу i, прой­шов­ши­ся по гос­тин­нiй, по­вер­ну­ла в ха­ту, де чо­ло­вi­ки у кар­ти гра­ли.

    - Бачили, як но­сом зак­ру­ти­ла, - штовх­ну­ла сек­ре­та­ри­ха го­ло­ви­ху.

    - З'їла об­лиз­ня! - про­мо­ви­ла Кни­ше­ва жiн­ка.

    - Менi у хван­та гра­ти… - обiз­ва­ла­ся го­ло­ви­ха i, схи­лив­шись на­бiк до сек­ре­та­ри­хи, за­ких­ка­ла; та, див­ля­чись на го­ло­ви­ху, со­бi за­ре­го­та­ла­ся. Товс­тi та круг­лi, во­ни, на­че ка­ву­ни тi, хи­та­ли­ся то на той, то на дру­гий бiк, од­на од­ну штов­ха­ючи: ши­ро­кi їх об­лич­чя вiд ре­го­ту ще бiльше шир­ша­ли, зай­ма­ли­ся крас­кою, по­ли­ва­ли­ся слiзьми; збо­ку су­ха й дов­гоб­ра­за Кни­ши­ха, на­че дов­го­но­са во­ро­на, ди­ви­ла­ся на них i со­бi якось кис­ло ус­мi­ха­ла­ся.

    Тим ча­сом по­па­дя пi­дiй­шла до чо­ло­вi­ка.

    - Що, ве­зе то­бi? - спи­та­ла во­на, при­пав­ши на йо­го пле­че.

    - Ве-е-зе-е! - роз­тяг той. - Он шле­ма з'їв. - I за­ре­го­тав­ся.

Пошук на сайті: