Панас Мирний - Повія (сторінка 70)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11616
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12895
    Довбня по­чав ог­ля­да­ти ха­ту. У кут­ку бi­ля не­ве­лич­ко­го сто­ли­ка сто­яло всього тiльки два стiльцi, на сто­лi виг­ра­вав са­мо­вар жур­ли­ву пiс­ню. Дав­но вже вiн не ба­чив нi вiх­тя, нi цег­ли, нi по­пе­лу: зе­ле­нi патьоки зас­ти­ла­ли йо­го за­мур­за­нi бо­ки, кран схи­лив­ся на­бiк, з нього ка­по­тi­ла во­да пря­мо на стiл; на йо­му геть одс­то­ронь сто­яло два ста­ка­ни; в од­но­му не­до­пи­тий хо­ло­нув чай, а в дру­го­му якась бу­ра во­ди­ця ди­ми­ла­ся; чай­ник неп­рик­ри­тий па­ру­вав. Вид­но, не ха­зяй­ська ру­ка хо­ди­ла бi­ля то­го. Та й ха­та ви­да­ва­ла не­ве­ли­кi про те кло­по­ти: стi­ни го­лi, по­лу­па­нi; до­лiв­ка, не­ме­те­на, хру­ща­ла пiд но­га­ми; тут ва­ля­ли­ся вся­кi об'їдки, кiс­точ­ки, крих­ти хлi­ба i луш­пай­ки з на­сiн­ня… У дру­го­му кут­ку сто­яв обiр­ва­ний ди­ван, мов гор­ба­тий ста­рець при­мос­тив­ся бi­ля стi­ни спо­чи­ва­ти… Всю­ди би­ли в вi­чi злид­нi та не­дос­та­чi.

    Поки Довб­ня ог­ля­дав те убо­жест­во, з дру­гої ха­ти витк­ну­ла­ся На­та­лiя Ми­ко­лаївна з стульцем.

    - Це ви ме­нi не­се­те? - зу­пи­нив її Довб­ня, пе­ре­хоп­лю­ючи сту­лець у свої ру­ки. - Мар­но пра­цю­ва­ли­ся: я та­кий, що i до­лi по­си­дiв би!

    Наталiя Ми­ко­лаївна не зна­ла, як їй прий­ня­ти тi Довб­ни­нi ре­чi: чи за пос­мiх над їх злид­ня­ми, чи над її не­по­ряд­ком. Вiд со­ро­му у неї й уха по­чер­во­нi­ли - не тiльки що­ки. А тут ще пiд­да­ла жа­ру й Пе­до­ря: з грю­ком роз­чи­нив­ши две­рi, во­на ува­ли­лась у ха­ту i, нас­ту­пив­ши Довб­нi на но­гу, ки­ну­ла­ся до са­мо­ва­ру.

    - Дивися -но­ги од­топ­чеш! - скрик­нув Довб­ня.

    - Хiба в ме­не є там очi? - од­ка­за­ла неп­ри­вiт­но, бе­ру­чи са­мо­вар.

    - Педоре! - гук­ну­ла по­па­дя. - Ку­ди ти са­мо­вар бе­реш?

    - Хiба не тре­ба пi­дiг­рi­ва­ти? А яким чор­том гос­тей на­пу­ва­ти? Там во­ди вже не­має, - су­во­ро од­ка­за­ла по­па­дi.

    - Педоре! - стук­нув­ши но­гою, скрик­ну­ла по­па­дя. - Скiльки ра­зiв я те­бе про­ха­ла: не про­вадь ти ме­нi хоч при лю­дях своїх чор­тiв!

    - А чим же справ­дi бу­де­те на­пу­ва­ти? По­ми­ями? Ди­вiться - я ще й вин­на! - пра­ву­ва­лась Пе­до­ря.

    - Педоре! Бе­ри са­мо­вар! бе­ри все!.. тiльки йди со­бi, не об­зи­вай­ся до ме­не!.. Гос­по­ди! - по­жа­лi­ла­ся по­па­дя пе­ред гос­тя­ми, ко­ли Пе­до­ря вий­шла у кух­ню з са­мо­ва­ром. - Не­ма, ма­буть, нiг­де та­кої прис­лу­ги, як у нас… От­же дер­жить!

    - Держить? - од­гук­ну­лась Пе­до­ря. - Доб­ре дер­жа­ти, гро­шей не пла­тив­ши! Ззпла­тiть ме­нi - я й сьогод­нi пi­ду вiд вас i де­ся­тою ву­ли­цею об­ми­на­ти­му… Дер­жить!

    - Та за­мовч, Хрис­та ра­ди! - поп­ро­ха­ла по­па­дя, за­чи­ня­ючи две­рi вiд кух­нi.

    - Та чо­му ви її справ­дi не роз­щи­та­ете? - увер­нув Про­цен­ко.

    - Ну, ска­жiть же йо­му! - од­ка­за­ла по­па­дя, гнiв­но на­суп­лю­ючи бро­ви.

    - їй, вид­но, нiх­то ще нi­ко­ли ро­та не за­го­род­жу­вав! - до­дав Довб­ня.

    - От ще! - про­мо­вив Про­цен­ко.

    - Атож! - свiрк­нув­ши очи­ма, скрик­нув Довб­ня. - Ось нас­ту­пи­ла на но­гу, та ще й на мо­золь… Хоч би доб­ре що! а то… Гид­ко на скiп­ки взя­ти!.. Тьфу! По­па­дя i Про­цен­ко ра­зом за­ре­го­та­ли­ся, так смiш­но вип­лю­вав­ся Довб­ня.

    - Оце який ви страш­ний та сер­ди­тий! - скрик­ну­ла во­на, спо­дi­ва­ючись по­вер­ну­ти роз­мо­ву на iн­шi ре­чi.

    - Та пальця в рот не кла­дiть: ще зу­би цi­лi, - жар­ту­вав Довб­ня на­чеб­то й гнiв­но.

    - Невже? - ти­хо спи­та­ла во­на, лу­ка­во стрiльнув­ши на йо­го очи­ма. В її го­ло­сi по­чу­ва­ли­ся жар­тiв­ли­вi iг­раш­ки, в її очах свi­ти­ла­ся ти­ха ус­мiш­ка, на її об­лич­чi гра­ла крас­ка. На­че та кi­шеч­ка прик­ра­дається зда­ле­ку до ми­ша­чої нор­ки, прик­ра­да­ла­ся во­на ти­хим го­ло­сом та при­вiт­ним пог­ля­дом до на­суп­ле­но­го Довб­нi, що си­дiв на сту­лi пох­му­рий i кру­тив дов­го­го ру­до­го ву­са… Щоб во­на та не роз­во­ру­ши­ла ко­го? Та як схо­че - i нi­ме за­го­во­ре!

    Довбня справ­дi за­го­во­рив. Своєю кру­тою та де­бе­лою мо­вою вiн так i си­пав жар­ти, на­че дро­ва­ми вер­гав на всi бо­ки; Про­цен­ко пiд­дер­жу­вав йо­го, увер­та­ючи ко­ли-не-ко­ли яке сло­во, а по­па­дя пiд­да­ва­ла жа­ру то ве­се­лим пог­ля­дом, то без­жур­ним ре­го­том. У ха­тi зра­зу ста­ло так утiш­но та ве­се­ло! Не­давнього гiр­ко­го нес­по­кою на­че й не бу­ло; не при­мiт­не на­вiть нi злид­нiв, нi не­по­ряд­ку: i до­лiв­ка мов са­ма со­бою про­ми­ла­ся, й стi­ни по­бi­лi­ли - ви­рiв­ня­ли­ся, i лой­ова свiч­ка так яс­но го­рi­ла!.. Гуч­на роз­мо­ва ук­ри­ва­ла ха­ту. Во­на ущух­ла тiльки то­дi, як Пе­до­ря од­чи­ни­ла две­рi, щоб внес­ти са­мо­вар. Крек­чу­чи, во­на пiд­ня­ла йо­го, пос­та­но­ви­ла на сто­лi i, оки­нув­ши всiх неп­ри­вiт­ним пог­ля­дом, мер­щiй по­вер­ну­ла на­зад.

    - А я си­дiв та ждав… Ну, ду­маю, пер­ший раз но­гу од­топ­та­ла, а те­пер уже й са­мо­вар виллє на ме­не, - про­мо­вив Довб­ня їй ус­лiд.

    Нестямний ре­гiт об­няв ха­ту… За ним не чут­но бу­ло, як Пе­до­ря, про­гуг­ня­вив­ши со­бi пiд нiс "за­цi­пи­ло?!", грюк­ну­ла две­ри­ма.

    За чаєм ще ве­се­лi­ше пiш­ла роз­мо­ва. Про­цен­ко й не ду­мав, що Довб­ня був та­кий ба­ла­ку­чий та жар­тiв­ли­вий. Хоч без кру­тих слiв не об­хо­ди­ло­ся, от­же вiн так неп­ри­мiт­не уп­лi­тав їх у свою роз­мо­ву, мов зо­ло­тар цяцьку­вав перс­нi до­ро­ги­ми ка­мiн­ця­ми. Ре­гiт не сти­хав, ко­ли вiн го­во­рив, а вiн мов­чав ма­ло. При­га­да­ли­ся йо­му дав­нi ча­си, ча­си бур­си, гре­ча­них га­лу­шок, чер­ви­вої ка­шi та ве­се­ло­го то­ва­рист­ва. I вiн роз­ка­зу­вав, як тро­хи не кож­ної но­чi, на­ки­нув­ши на се­бе ли­хенькi хла­ми­ди, тяг­ли во­ни на здо­бич; як роз­би­ва­ли об­хо­ди, би­ли об'їждчи­кiв, пи­ли вольну го­рiл­ку, кра­ли са­ло, а раз жи­во­го ка­ба­на на ву­ли­цi спiй­ма­ли, за­ко­ло­ли, за­тяг­ли до рiч­ки i до свi­ту упо­ра­ли­ся так, що i сам чор­тя­ка не знай­шов би слi­дiв. А то в па­на ук­ра­ли доч­ку. По­ки од­нi спi­ва­ли пiд вiк­ном кан­ти, а ста­рий слу­хав, дру­гi з доч­кою вже си­дi­ли в по­па i мо­го­ри­чи­ли звiн­ча­ти па­ру. Ки­нув­ся пан доч­ки, а во­на вже не йо­го. По­сер­див­ся ста­рий, по­ла­яв­ся, та нi­чо­го не вдiєш - прий­няв з зя­тем до се­бе. Ста­ро­го по­па тiльки ви­жив iз се­ла, за­мiсть йо­го нас­та­но­вив сво­го зя­тя.

    - Тепер бла­го­чин­ним уже… роз­ко­шує! - до­дав Довб­ня. На­та­лiя Ми­ко­лаївна важ­ко зiтх­ну­ла, її вра­зи­ло не те, чим по­тiм став зять то­го па­на, а те, що ук­рав доч­ку.

    - Що ж, во­ни ра­нi­ше лю­би­ли­ся? - спи­та­ла во­на.

    - Звiсно, лю­би­лись. Ци­дул­ки пе­ре­да­ва­ли од­но од­но­му то че­рез слуг, то че­рез жи­дiв.

    Наталiя Ми­ко­лаївна ще бiльше прой­ня­ла­ся ди­ву­ван­ням. "Отже i пош­ле гос­подь та­ке щас­тя дру­гим! I чо­му з нею не лу­чи­ло­ся то­го?" - ду­ма­ла во­на.

    - А во­но, ма­буть, ра­зом i ве­се­ло i страш­но тi­ка­ти? - спи­та­ла да­лi, див­ля­чись на Довб­ню.

    - Не знаю, нi­ко­ли нi вiд чо­го не до­во­ди­лось тi­ка­ти, та й ро­див­ся не ба­бою, щоб про се вам док­лад­но опо­вi­да­ти. На­та­лiя Ми­ко­лаївна за­ре­го­та­ла­ся.

    - Дивно б бу­ло, як­би з та­ки­ми ву­са­ми та бу­ли ба­би! - скрик­ну­ла i ще бiльше за­ли­ла­ся ре­го­том.

    Довбня тiльки ско­са ди­вив­ся на неї, як її на всi бо­ки хи­та­ло. Чай по­пи­ли.

    - А що те­пер зро­би­мо? - спи­тав­ся Про­цен­ко. - Шко­да, що Лу­ка Фе­до­ро­вич не взяв з со­бою скрип­ки, а то б ви, На­та­лiя Ми­ко­лаївна, по­чу­ли, як вiн грає!

    - Удруге без скрип­ки не при­ходьте! Чуєте, не при­ходьте! - скрик­ну­ла во­на i по­ча­ла'упiв­го­ло­са ви­во­ди­ти якусь ве­се­леньку пiс­ню.

    - Давайте зас­пi­ваємо! - спо­хо­пив­ся Про­цен­ко.

    - Давайте, да­вай­те! - ра­до за­гу­ка­ла по­па­дя. - Тiльки й ви, Лу­ка Фе­до­ро­вич, бу­де­те пiд­тя­гу­ва­ти.

    - Якщо знаю пiс­ню, то мож­на, - зас­ма­лю­ючи па­пi­рос­ку, вiд­ка­зав той.

    - А яку зас­пi­ваємо? Знаєте, оту, що у ва­ших спi­ва­ли, - при­га­ду­ва­ла по­па­дя.

    - "Выхожу один я на до­ро­гу"? - спи­тав­ся Про­цен­ко.

    - Лєрмонтова! Лєрмон­то­ва! - за­по­ро­щи­ла во­на. - Як я люб­лю то­го Лєрмон­то­ва! Страх люб­лю! А за жит­тя йо­го, ка­жуть, не лю­би­ли. Дур­нi! От як­би вiн те­пер був жи­вий?!

    - То те­пер би ще й нас­мi­яли­ся з нього, - увер­нув Довб­ня.

    - Не приз­на­ли б? Прав­да ва­ша, Лу­ка Фе­до­ро­вич! - скрик­ну­ла во­на. - Скiльки-то та­ла­нiв неп­риз­на­них ги­не! - I, гли­бо­ко зiтх­нув­ши, во­на зцi­пи­ла зу­би i пос­ва­ри­лась ко­мусь ку­лач­ком.

Пошук на сайті: