Панас Мирний - Повія (сторінка 71)

    Тiльки що за­тяг­ли "Вы­хо­жу", як у ха­ту ус­ко­чив отець Ми­ко­лай i, нi з ким не здо­ров­ка­ючись, по­чав ба­сом пiд­тя­гу­ва­ти. Вiн не дос­лу­хав­ся, чи в лад то бу­ло, чи не в лад, а од­но ро­бив - гу­кав… Вид­но, доб­рi бу­ли хрес­ти­ни! По­па­дя, по­чув­ши не­лад, пер­ша за­мовк­ла, за нею Про­цен­ко, один Довб­ня, на­че змо­вив­ся спер­шу, од­но пiд­гу­ку­вав по­по­вi; а той, чер­во­ний, як рак пе­че­ний, п'явся, на­ди­мав­ся i рiв, на­че бик, на всю ха­ту.

    - Та пе­рес­тань! слу­ха­ти не мож­на! - скрик­ну­ла по­па­дя, за­ту­ля­ючи ву­ха.

    - Не слу­хай… Да­лi як? - роз­па­лив­шись, гу­ка той на Довб­ню. - Ка­жи: да­лi як?

    Довбня ус­мiх­нув­ся своїми су­во­ри­ми очи­ма.

    - Це вже кi­нець, - од­ка­зав.

    - Кiнець? - пе­ре­пи­тав отець Ми­ко­лай. - Шко­да! По­тiм ки­нув­ся до Довб­нi, об­хо­пив йо­го, по­цi­лу­вав:

    - Ми ж з то­бою дав­нi то­ва­ри­шi… учи­ли­ся вку­пi! Чуєш, На­та­лоч­ко, вчи­ли­ся вку­пi. Вiн тiльки од­ним кур­сом ви­ще йшов… Та чо­му ти, бра­ти­ку, не пi­шов на по­пи? Ех, ти!.. Неп­ри­вiт­не, брат, i на­ше жит­тя, та все кра­ще, нiж отак ти­ня­ти­ся… Жiн­ка, брат, дi­ти… Пос­тiй, пi­дож­ди… брех­ня! Дi­тей не­ма… Чорт їх уже й ма­ти­му!.. Ну, а жiн­ка? - про­вiв вiн то­ненько, хо­тiв щось ска­за­ти, та тiльки скрут­нув го­ло­вою i по­пи­тав­ся Довб­нi: - Го­рiл­ку, брат, п'єш?

    - Чому ж та­ко­го доб­ра не пи­ти? Мож­на, - од­ка­зав той.

    - Можна, ка­жеш? Гей, жiн­ко! Да­вай нам го­рiл­ки, да­вай за­кус­ки, усього да­вай! Що е в пе­чi, то все на стiл мчи!.. А я вас i не при­мi­тив, - ски­нув­ши пог­ляд на Про­цен­ка, по­вер­нув­ся вiн до нього. - Ви­ба­чай­те ме­нi, го­луб­чи­ку! ви­ба­чай­те! - I ки­нув­ся цi­лу­ва­ти­ся з Про­цен­ком.

    - I це доб­рий чо­ло­вiк, - хва­лив­ся вiн Довб­нi. - Доб­рi те­пер лю­ди нас­та­ли; усi доб­рi! А що йо­го моя жiн­ка лю­бить! Ото­го, бо­ро­да­то­го! Бач, який!.. Ну, я те­бе ще у бо­рiд­ку по­цi­лую, - сле­бе­зу­вав, при­пав­ши до Про­цен­ко­воi бо­ро­ди.

    - А ти, жiн­ко, гля­ди ко­ли-не­будь не по­ми­ли­ся: як прий­меш йо­го бо­ро­ду за мою та уче­пиш­ся своїми ру­ка­ми!

    - Що ти вер­зеш? - спи­та­ла­ся На­та­лiя Ми­ко­лаївна, до­кiр­ли­во див­ля­чись на нього. - Заллє очi та й вар­ня­кає не знать що.

    - Правда твоя, що за­лив очi, їй-бо­гу, прав­да. Не мож­на, брат, бу­ло… Кум… Пос­тiй, хто ку­мом був? Як-бо йо­го? От i не зга­даю… Ото ви­пи­ва­ка! Усiх пе­ре­пив… та­кий!.. Не сердься ж на ме­не, моя по­па­денько, дай свою ру­ченьку бi­лу, при­ло­жи до мо­го сер­денька га­ря­чо­го! Ну, я те­бе по­цi­лую… твої оченьки яс­нi, твої ус­тоньки ро­же­вi, твiй но­со­чок… Як там у пiс­нi?.. Як що?.. Як со­ло­ний огi­ро­чок! - скрик­нув i за­ре­го­тав­ся.

    Попадя мер­щiй од­хи­ли­ла­ся: вiд нього нес­ло та­ким хме­лем!

    - Ти б по­со­ро­мив­ся хоч чу­жих лю­дей!

    - Яких чу­жих! Це, брат, усе свої… Ото чу­жий? - спи­тав­ся, ука­зу­ючи на Довб­ню. - А то не наш? - по­вер­нув­ся до Про­цен­ка. - Ще й який наш!.. А хоч би й чу­жi? Хто ж ти у ме­не? Ти ж моя пер­ша й пос­лiд­ня!.. Не сердься, брат, дай нам го­рi­лоч­ки… - I вiн морг­нув так ку­мед­но бро­вою, та­ко­го пус­тив бi­си­ка оком, що всi не ви­дер­жа­ли й за­ре­го­та­ли­ся. Отець Ми­ко­лай сам по­чав ре­го­та­тись i, стри­ба­ючи на од­нiй но­зi, ви­гу­ку­вав: го­рi­лоч­ки! го­рi­лоч­ки!

    - Де ж її взя­ти? - спи­та­ла­ся На­та­лiя Ми­ко­лаївна. - Ти ж знаєш, що до­ма не­має: а по­си­ла­ти… ко­го я пош­лю?

    - Як ко­го? а Пе­до­рю!

    - Вона ме­нi i так до­зо­ли­ла: ти їй сло­во, а во­на то­бi де­ся­те­ро!

    - О-о, ма­те­рi її за­ко­ви­ря! Пе­до­ре! - гук­нув пiп, опус­ка­ючись на ди­ван. Неш­вид­ко Пе­до­ря усу­ну­ла­ся в ха­ту, роз­пат­ла­на та зас­па­на.

    - Ти у ме­не слу­га? - спи­тав пiп. Пе­до­ря мов­ча­ла, соп­ла.

    - Слуга?! Я те­бе пи­таю! - гук­нув вiн уд­ру­ге.

    - Кажiть уже, чо­го тре­ба? - чу­ха­ючись, од­ка­за­ла Пе­до­ря.

    - Слухай: ти тiльки ме­нi ба­ри­нi не бу­деш слу­ха­ти, то я… - I вiн зат­нув­ся; бро­ви йо­го нах­му­ри­ли­ся.

    - По го­рiл­ку, чи що, йти? - пи­та, по­зi­ха­ючи, Пе­до­ря.

    - А-а, до­гад­ли­ва, бi­со­ва! - ус­мiх­нув­ся отець Ми­ко­лай. - Ну, ска­жи ме­нi: по чiм ти до­га­да­ла­ся?

    - Он ка­зав жид, що бiльше не всип­ле без гро­шей! - од­ру­ба­ла Пе­до­ря.

    - Матерi йо­го ду­ля! Жид - не­вi­ра… Я те­бе не про се пи­таю. Я те­бе пи­таю, по чiм ти до­га­да­ла­ся, що го­рiл­ки тре­ба?

    - По чiм до­га­да­ла­ся? По тiм, що у вас гос­тi! Мо­же, хто i чар­ку го­рiл­ки хо­че.

    - А ти хоч?

    Педоря ус­мiх­ну­ла­ся, ути­ра­ючи но­са:

    - I я вип'ю, як дас­те.

    - Молодець! - пох­ва­лив отець Ми­ко­лай. - На ж то­бi… - I вiн по­чав ри­ти­ся в ки­ше­нi, бряз­ка­ючи гро­ши­ма. - На пол­ти­ни­ка. Чуєш? цi­ло­го пол­ти­ни­ка… Ска­жи жи­до­вi, щоб квар­ту уси­пав, та доб­рої! Не­доб­рої i не бе­ри. По­куш­туй по­пе­ре­ду… Тiльки не з на­шої по­су­ди, - по­га­на ти ду­же! - а в жи­да з чар­ки… i тiльки од­ну чар­ку. Чуєш, тiльки од­ну!

    Вiддавши Пе­до­рi гро­шi, вiн ще по­чав її ви­ряд­жа­ти.

    - Отак у нас усе, - жа­лi­ла­ся тим ча­сом по­па­дя Довб­нi. - Отак, як ба­чи­те: не­ма то­го, шоб ви­го­во­ри­ти прис­лу­зi, - вiн жар­тує. Отак i спо­ва­дить най­ми­чок! Чо­го ж во­ни бу­дуть слу­ха­ти?

    - Бо те­бе як слу­ха­ти, то тре­ба на­де­ся­те­ро ро­зiр­ва­тись, - ог­риз­нув­ся отець Ми­ко­лай. - У те­бе не­ма од­но­го дi­ла, а ра­зом де­ся­те­ро: по­дай те, Пе­до­ре! на то­бi се! бi­жи за тим, та не ми­ни й цього!.. Нi, ти в ме­не не ха­зяй­ка­та­ки!

    - О, ти муд­рий ха­зяїн!.. по чу­жих ха­тах хо­дя­чи та чу­же доб­ро поїда­ючи, - уко­ло­ла На­та­лiя Ми­ко­лаївна.

    - Наша, брат, служ­ба та­ка, - од­ка­зав пiп. - Ми i по чу­жих лю­дях ти­ня­ючись про­жи­ве­мо, а ти до­ма з го­ло­ду ско­лiєш.

    - За та­ким ха­зяїном! - сер­ди­лась по­па­дя. Отець Ми­ко­лай су­во­ро блик­нув на неї, та, мах­нув­ши ру­кою, за­ре­го­тав­ся.

    - Не слу­хай, брат, її, - по­вер­нув­ся вiн до Довб­нi. - Жiн­ка, брат, i чор­та про­ве­де! - ска­зав вiн йо­му над ухо так, щоб усi по­чу­ли.

    Наталiя Ми­ко­лаївна пус­ти­ла на чо­ло­вi­ка гост­рий i приз­рий пог­ляд; зцi­пи­ла зу­би, аж її ще­ле­пи ви­да­ли­ся над пов­ни­ми що­ка­ми, мов во­на зби­ра­ла­ся ко­го роз­ку­си­ти ни­ми, i, згор­нув­ши ру­ки, сер­ди­то опус­ти­ла­ся на сту­лець бi­ля сто­лу. її свi­же ро­же­ве об­лич­чя поп'ятни­ло­ся, очi пох­му­ри­лись. Во­на мов­ча­ла; здається - i не ди­ха­ла. Отець Ми­ко­лай, гля­нув­ши на жiн­ку, мер­щiй опус­тив­ся на ди­ван, тер ко­лi­на до­ло­ня­ми i чуд­но хи­хи­кав.

    - Як дур­ник! - про­цi­ди­ла по­па­дя крiзь зу­би.

    - Ви сер­ди­тесь? - спи­тав­ся, пiд­хо­дя­чи до неї, Про­цен­ко. Во­на блик­ну­ла на нього й нi­чо­го не вiд­ка­за­ла; спiд­ня гу­ба її трем­тi­ла… Довб­ня по­ну­ро ди­вив­ся на все те, а пiп од­но тер ко­лi­на та ти­хо хи­хи­кав. У ха­тi зро­би­ло­ся сум­но та нуд­но - не доб­ро, вид­но, все те вi­щу­ва­ло!

    Може б, во­но i справ­дi з то­го бу­ча зня­ла­ся, як­би не Пе­до­ря… У ко­жу­шан­цi на­опаш­ки, за­ку­та­на плат­ком так, що з-пiд йо­го тiльки її очi та си­нiй нiс ви­зи­ра­ли, ува­ли­ла­ся во­на у ха­ту, бу­ха­ючи своїми стра­шен-ни­ми шкар­бу­на­ми; пi­дiй­шла до сто­лу, вий­ня­ла з-пiд по­ли пля­ху го­рiл­ки i, струс­нув­ши нею над свiт­лом, скрик­ну­ла:

    - Самий смак! Про­цен­ко зас­мi­яв­ся.

    - Чого ви ре­го­че­те? - спи­та­ла Пе­до­ря у по­па, не по­чув­ши, хто за­ре­го­тав­ся.

    - Молодець ти у ме­не, мо­ло­дець! - од­ка­зав, ус­мi­ха­ючись, пiп. - Мчи ли­шень мер­щiй нам чар­ку та чо­го-не­будь їсти.

    Педоря каш­ля­ну­ла, утер­ла но­са i мовч­ки вий­шла. Швид­ко во­на зно­ву вер­ну­ла­ся, не­су­чи в од­нiй ру­цi чар­ку, а в дру­гiй на та­рiл­цi пе­че­ну ри­бу, хлi­ба i со­ло­них огiр­кiв.

    Отець Ми­ко­лай схо­пив­ся був, та, пог­ля­нув­ши на жiн­ку, що як сич на­ду­та си­дi­ла, мер­щiй со­бi сiв, об­вiв усiх очи­ма, хи­хик­нув i по­тер ко­лi­на.

    - Як здо­ров'я ва­шої ку­ми? - спи­та­ла На­та­лiя Ми­ко­лаївна у Про­цен­ка. - От не збе­ру­ся та й не збе­ру­ся нi­як до неї!

    - То че­рез те, що дов­го зби­раєтесь. Во­на ма­ла щось од­ка­за­ти.

    - А мо­же б, ти нас, На­та­лю, по­час­ту­ва­ла? - пе­ре­бив її отець Ми­ко­лай.

    - Як ви не по­час­туєте, то я й пи­ти не хо­чу! - до­дав Довб­ня.

    - Чому ж се? - спи­та­ла во­на.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11623
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12903

Пошук на сайті: