Панас Мирний - Повія (сторінка 72)

    - У жен­щин ру­ка лег­ка… Плав­кi­ше чар­ка йде, не ста­но­виться ру­ба! - пе­ре­вiв на жар­ти Довб­ня.

    - О, у ме­не ру­ка важ­ка… Ви ще не знаєте її! - од­ка­за­ла по­па­дя, згор­та­ючи ру­ку в ку­ла­чок i пiд­нi­ма­ючи йо­го вго­ру. Про­ти свiт­ла той ку­ла­чок як яб­луч­ко чер­во­нiв.

    - Ваша? Ота! - скрик­нув Довб­ня, див­ля­чись, як кiт на ми­шу, на її ку­ла­чок. - А роз­гор­нiть, я по­див­лю­ся, - ска­зав, пiд­хо­дя­чи до неї.

    - Що ви там по­ба­чи­те? Хi­ба ви зна­хур?

    - Знахур.

    Попадя роз­ту­ли­ла жме­ню i по­да­ла Довб­нi. Той бе­реж­но узяв­ся за пальчи­ки i, при­хи­лив­ши­ся, роз­див­ляв­ся до­ло­ню, тi не­ве­лич­кi бо­ро­зен­ки, що по­кар­бу­ва­ли її.

    - Довго ме­нi жи­ти? - гра­ючи очи­ма, спи­та­ла во­на.

    - Сто лiт! - скрик­нув Довб­ня, прик­ри­ва­ючи її до­ло­ню своєю жорст­кою. По­дер­жав­ши тро­хи, вiн при­ник ухом. - При­ту­лiть мiц­нi­ше! - про­мо­вив.

    - Отже ви справ­дi, мов зна­хур! - за­ще­бе­та­ла во­на. - Що ж ви там по­чуєте?

    Довбня нi­чо­го не од­ка­зав - слу­хав. По­тiм пiд­вiв го­ло­ву, на­ло­жив зно­ву свою до­ло­ню i, див­ля­чись пря­мо у вi­чi На­та­лiї Ми­ко­лаївнi, ус­мi­хав­ся. Кров, про­бi­га­ючи пiд її тон­кою шку­роч­кою, сти­ха дот­ри­му­ва­ла­ся до йо­го жорст­кої до­ло­нi; мов миш­ка сi­па­ла, лос­ко­та­ла її; вiн дос­лу­хав­ся до то­го.

    Попадя чо­гось за­ре­го­та­ла­ся дзвiн­ко та ра­дiс­но. Пiп ве­се­ло пiдс­ко­чив уго­ру i скрик­нув:

    - Могорича! мо­го­ри­ча!

    Один Про­цен­ко сум­ний сто­яв i пильно ди­вив­ся то на Довб­ню, то на по­па­дю. Вiн ба­чив, як її очi за­го­ря­ли­ся, як блi­де об­лич­чя чер­во­нi­ло по­ма­лу… Щось стук­ну­ло у йо­го сер­це, щось на­че ущип­ну­ло йо­го.

    - Колдун! кол­дун! - кри­чав пiп, бi­га­ючи по ха­тi, ра­дий, що Довб­ня роз­ве­се­лив На­та­лiю Ми­ко­лаївну. - За се ви­пи­ти! їй-бо­гу, ви­пи­ти!

    - Що ж ви там дос­лу­ха­лись? - прис­та­ла На­та­лiя Ми­ко­лаївна до Довб­нi, як той зняв ру­ку.

    - Почастуйте! - ука­зав Довб­ня на пляш­ку.

    Попадя мер­щiй схо­пи­ла чар­ку i, на­лив­ши, пiд­нес­ла Довб­нi.

    - Капелечку! од­ну ка­пе­леч­ку! - сле­бе­зу­вав той, од­во­дя­чи чар­ку. По­па­дя хлес­ну­ла з пiв­чар­ки i мер­щiй до­ли­ла. Довб­ня од­ним ду­хом вим­чав пов­ну.

    - Усiх! усiх! - гу­кав пiп, пле­щу­чи в до­лош­ки. - Ура-а-а!

    Наталiя Ми­ко­лаївна ски­ну­ла на нього неп­ри­вiт­ний пог­ляд.

    - I вас, Гри­го­рiй Пет­ро­вич, час­ту­ва­ти? - стрiльнув­ши оком на Про­цен­ка, спи­та­ла во­на.

    - Усiх! усiх! - глу­хо од­ка­зав Довб­ня.

    - Менi не­ба­га­теч­ко. Я не п'ю, - про­хав­ся Про­цен­ко.

    - Треба ро­би­ти, як зна­хур ка­же! - од­ка­за­ла по­па­дя, ус­мi­ха­ючись. Го­рiл­ка вже вда­ри­ла їй у ли­це, ус­ту­пи­ла в го­ло­ву, в очi; во­на по­чу­ла який­сь ве­се­лий шум у ву­хах.

    - Не все то прав­да… - по­чав бу­ло Про­цен­ко, бе­ру­чи чар­ку.

    - Або не кож­нiй чут­цi вiр! - пе­ре­бив йо­го Довб­ня. Про­цен­ко приз­ро на нього гля­нув.

    - Та ви справ­дi на­че той зна­хур го­во­ри­те. Ме­нi аж страш­но стає! - обiз­ва­ла­ся по­па­дя.

    Тим ча­сом Про­цен­ко хлис­нув тро­хи, скри­вив­ся i пос­та­вив чар­ку на стiл.

    - А ме­нi! - обiз­вав­ся отець Ми­ко­лай.

    - Ще й то­бi? Не доб­рав хi­ба на хрес­ти­нах! - грим­ну­ла по­па­дя.

    - Усiх! усiх! - про­гув Довб­ня.

    Попадя по­да­ла чар­ку по­по­вi; той не тiльки пов­ну ви­пив, а ще й в ден­це по­цi­лу­вав.

    - Згода! зго­да! - за­гу­кав Довб­ня.

    - Що ж ви нас­лу­ха­ли? - до­пи­ту­ва­ла­ся у нього по­па­дя.

    - А ви хо­че­те зна­ти?

    - Авжеж - хо­чу.

    - I не роз­сер­ди­те­ся, як прав­ду ска­жу?

    - Тiльки не бре­шiть!

    - Нащо бре­ха­ти? Слу­хай­те ж… Усi нас­то­рочл­лись.

    - Нi, да­вай­те ще по чар­цi! - ска­зав Довб­ня.

    У по­па­дi роз­го­рi­ли­ся очi, мов угiл­ля, об­лич­чя па­шi­ло; пiд очи­ма тiльки не­ве­лич­кi кру­ги си­нi­ли. Мер­щiй во­на ухо­пи­ла чар­ку i пляш­ку i по­час­ту­ва­ла Довб­ню i чо­ло­вi­ка. Про­цен­ко не схо­тiв пи­ти; вiн ди­вив­ся на Довб­ню, як той хо­див по ха­тi, плу­та­ючи но­га­ми; клок во­лос­ся у нього упав з го­ло­ви на лоб i на­су­нув­ся аж на очi; вiн то­го не при­мi­чав. Вид­но, що го­рiл­ка вже бра­ла своє.

    - Тепер, цур, не сер­дiться! - по­вер­нув­ся до по­па­дi Довб­ня.

    - Миколо! приз­на­вай­ся по прав­дi, - i вiн щось по­чав шеп­та­ти на ухо по­по­вi.

    Пiп за­ре­го­тав­ся; а Про­цен­ко­вi аж дух у гру­дях за­хо­пи­ло… "Оце ж i пi­де!" - по­ду­мав вiн, пе­ре­во­дя­чи очi на по­па­дю; а та, ве­се­ло гра­ючи очи­ма, пильно ди­ви­ла­ся на Довб­ню.

    - Признавайсь: дав­но? - уго­лос до­пи­тується Довб­ня.

    - Та ну, ви­га­дав та­ке! Не тре­ба… Да­вай кра­ще вип'ємо! - од­ма­ху­ючись ру­ка­ми, мо­вив пiп.

    - Не приз­на­ет­ся? А по­ра­ду­вав би те­бе!

    - Ну, а як дав­но, то що бу­де? - гра­ючи очи­ма, пи­та по­па­дя.

    - Син ко­лись бу­де!.. - руб­нув Довб­ня.

    - Браво-о! Бра­во-о! - гук­нув пiп i ки­нув­ся об­нi­ма­ти Довб­ню.

    Попадя со­ром­ли­во ус­мiх­ну­ла­ся, опус­ти­ла очi i ско­са гля­ну­ла на Про­цен­ка: той сто­яв i по­ну­ро ди­вив­ся, як пiп ви­цi­ло­ву­вав­ся з Довб­нею.

    - Нам ве­се­ло, а то­бi сум­но? - ти­хо спи­та­ла На­та­лiя Ми­ко­лаївна, пiдс­ко­чив­ши до нього. - Бач, який вiн гар­ний! -до­да­ла уго­лос, ки­нув­ши очи­ма на Довб­ню. - Ве­се­лий, ба­ла­ку­чий. Уже не те­бе - мов га­ву ковт­нув!

    Проценко ще став хмур­нi­ший.

    - Годi, пе­рес­тань!.. Ти сер­диш­ся?.. - спи­та­ла i, при­хи­лив­шись до йо­го уха, про­мо­ви­ла: - Що, як то Довб­ня уга­дав?!

    Проценко по­ба­чив, як у неї ру­ки трем­тi­ли, очi го­рi­лiї, як во­на вся ог­нем па­шi­ла; йо­му зда­ло­ся, що во­на на­мi­ряється ки­ну­ти­ся йо­му на шию. Вiн мер­щiй одс­ко­чив i, пiд­бi­га­ючи до по­па, мо­вив:

    - А зна­ете, що На­та­лiя Ми­ко­лаївна ка­же?

    - Григорiй Пет­ро­вич! - скрик­ну­ла по­па­дя, стук­нув­ши но­гою. - Роз­серд­жу­ся!.. їй-бо­гу, роз­серд­жу­ся!

    - Наталiя Ми­ко­лаївна ка­же… - по­чав Про­цен­ко. По­па­дя, як кiш­ка, стриб­ну­ла до нього i обо­ма ру­ка­ми за­го­ро­ди­ла йо­му ро­та. То­ненькi пальчи­ки так i впи­ли­ся в йо­го ус­та.

    - Наталiя Ми­ко­лаївна ка­же… ви­пи­ти ще по од­нiй, - гук­нув Про­цен­ко крiзь її пальцi.

    - Добре! доб­ре! - гу­де Довб­ня.

    - Можна ви­пи­ти! слiд ви­пи­ти! - го­го­че пiп.

    - I я! I я! - гу­кає Про­цен­ко i, на­лив­ши со­бi пiв­чар­ки, ви­пив. Довб­ня та пiп не зас­та­ви­ли се­бе жда­ти i ви­пи­ли по пов­нiй. Усiм ста­ло так ве­се­ло та ра­дiс­но! У ха­тi сто­яв крик, гам та ре­гiт. Пiп про­хав у Довб­нi за­вес­ти то­на на лаврську алi­лую; а той, сло­ня­ючись по ха­тi, за­во­див ж у к а; Про­цен­ко, мов зю­зя, си­дiв у ку­точ­ку i свi­тив очи­ма; по­па­дя бi­га­ла по ха­тi, ки­да­ла­ся то до од­но­го, то до дру­го­го, не раз штов­ха­ла Про­цен­ка пiд бо­ки, щи­па­ла за ру­ки.

    - Будемо гра­ти в но­са! - скрик­ну­ла во­на i ки­ну­ла­ся за кар­та­ми. Уже i кар­ти зда­ла.

    - Ходiть!

    - О-о, спа­ти хо­чу! - за­гу­кав, хи­та­ючись, пiп i по­ди­бав у дру­гу ха­ту. Гос­тi, по­ба­чив­ши те, мер­щiй узя­ли­ся за шап­ки.

    - Куди ж ви? Хай вiн спить, а ви по­сидьте, - зап­ро­ху­ва­ла по­па­дя.

    - Пора! по­ра!

    Довбня ви­пив ще на до­ро­гу i, не про­ща­ючись нi з ким, по­хи­лив че­рез кух­ню.

    - Не хо­дiть ту­ди! Я вас на дру­гi две­рi про­ве­ду, - гук­ну­ла йо­му вслiд по­па­дя.

    Довбня, мов не ро­зу­мi­ючи, гля­нув на неї, мах­нув ру­кою i, на­ки­нув­ши на пле­чi пальто, пi­шов з ха­ти. Про­цен­ка во­на по­ве­ла дру­гим хо­дом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11623
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12903

Пошук на сайті: