Панас Мирний - Повія (сторінка 74)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11609
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12892
    - Годi, го­дi вам… Ще Мар'я по­чує, - шеп­че во­на.

    - Ягiдко моя! на­ли­ва­ная!.. - Вiн при­пав до неї, до її теп­ло­го ло­на; вiн чув, як її сер­це би­ло­ся, як її теп­ло пе­ре­хо­ди­ло у йо­го, як во­но не грi­ло - па­ли­ло йо­го.

    - Iдiть уже, я са­ма за­су­ну! - го­лос­но про­мо­ви­ла во­на.

    Вiн, як ош­па­ре­ний, ки­нув­ся в ха­ту. А Хрис­тя, за­су­нув­ши сi­ни, поб­ра­ла­ся на пiч.

    Чи то теп­ло пе­чi, чи то нес­по­дi­ва­на стрi­ча, йо­го га­ря­чi по­цi­лун­ки та обiй­ми - го­ни­ли її кров, бу­ди­ли дум­ки, не да­ва­ли їй зас­ну­ти… Сер­це її так не­са­мо­ви­то сту­ка!.. Не­вi­до­мi лю­бi та ми­лi по­чу­ван­ня огор­та­ють ду­шу… їй чо­гось хо­четься смi­яти­ся i пла­ка­ти.

    "Невже вiн… вiн, па­нич, що за ним га­ня­ються па­нян­ки з усього мiс­та, - ме­не лю­бить?.. Нев­же та по­па­дя, що, ка­жуть, як кар­ти­на хо­ро­ша, не по­до­ба­лась йо­му? А я… я - прос­та дiв­ка? - йо­му по­до­ба­ла­ся?.. Оце див­но! - ду­ма­ло­ся їй, i її сер­це так ра­дiс­но би­ло­ся. - I па­нi бi­ля йо­го па­да,- зно­ву лi­зе їй у го­ло­ву. - I па­нi не по­га­на з се­бе. А я б то йо­му кра­ща?.. Гос­подь йо­го знає! Мо­же, йо­му за­ма­ну­ло­ся тiльки пог­ра­ти­ся та пос­мi­яти­ся з ме­не, дур­ної, а я йму вi­ри? - Нес­тям­на ту­га, мов па­зу­ра­ми кiш­ка, упи­нається в її ду­шу, сльози вис­ту­па­ють на очi. - Нi, нi!.. щось во­но та не так… Чо­го ж та­кi па­лю­чi по­цi­лун­ки, та­кi га­ря­чi обiй­ми?!" - зно­ву утi­ша се­бе Хрис­тя. До са­мо­го свi­ту не спа­ла во­на, то млi­ючи вiд нес­по­дi­ва­но­го щас­тя, то су­му­ючи вiд на­тов­пу не­роз­га­да­них ду­мок, га­ря­чо­го дзюр­ко­тан­ня кро­вi, лег­ких та важ­ких за­боїв сер­ця…

    

VIII

    

    На ра­нок Хрис­тя не знає, де хо­дить, що ро­бить. По­чу­ван­ня чо­гось ли­хо­го i ра­зом доб­ро­го її ду­шу мо­ро­чить. Оце пiдк­ра­деться сти­ха i обiй­ме ту­гою не­са­мо­ви­тою… Що, як хто чув те? Що, як хто ба­чив? Як дiз­на­ються, бу­ва? Ото дiв­ка! з па­ни­чем цi­лу­ва­ти­ся?! Ма­тiн­ко!.. I Хрис­тя чує, як її об­лич­чя го­рить-па­лає, як її очi со­ром криє; i свiт бi­лий, заг­ля­да­ючи в них, ви­дає її… I на­вi­що сей день нас­тав? Чо­му нiч не за­ба­ри­ла­ся?.. То зно­ву, - по­вер­тає на iн­ше, - огор­тає її сер­це якась утi­ха, якась ве­се­ла на­дiя ду­шу грiє. Ну, а хоч би хто й ба­чив? Хоч би хто й ска­зав те? Що ж во­на - ду­шу чию за­гу­би­ла? Що ли­хе зро­би­ла? Нi­чо­го ж! Нi­ко­му ж! Що вiн цi­лу­вав ме­не? Чим же я ви­ну­ва­та, що вiн цi­лу­вав? А що, як вiн лю­бить ме­не? Як справ­дi ко­хає?.. Бог йо­го знає: мо­же, ме­не до­сi гос­подь ка­рав ли­хом та на­пас­тю, щоб те­пер на­го­ро­ди­ти щас­тям та спо­коєм… Мо­же, се вiн моє щас­тя по­си­лає? Мо­же, се во­но йде до ме­не?

    Нелегеньку дум­ку зав­да­ло жит­тя Хрис­тi - ду­май! Не­роз­га­да­ну за­гад­ку ста­но­ве пе­ред нею - роз­га­дуй! I до сього ча­су во­но не жа­лу­ва­ло її, по­вер­та­ло­ся то тим, то дру­гим неп­ри­вiт­ним бо­ком; та то все до­хо­ди­ло зо­ко­ла, щи­па­ло за сер­це скраю; а те­пер десь нес­по­дi­ва­но з са­мої се­ре­ди­ни взя­ло­ся, десь там на днi зак­лю­ну­ло­ся, з са­мо­го гли­бу ви­ри­нає, по­ло­хає її спо­кiй ти­хий, бун­тує її дум­ки кри­ла­тi. Не див­но, що во­ни її так об­ляг­ли, не­мов во­ро­ги тяж­кi, на­су­ну­ли; не див­но, що Хрис­тя як уп­не очi у що-не­будь, то там во­ни в неї i зос­та­нуться. Чи си­дить, чи стоїть во­на, то, здається, на­че при­би­та гвiзд­ком до то­го мiс­ця - й не по­во­рух­неться.

    - Христе! - оце обiз­ве Мар'я. А Хрис­тя не чує.

    - Об чо­му ее так за­га­да­ла­ся? - ре­го­че та, прик­ро при­див­ля­ючись на Хрис­тю.

    Христя зирк­не та так зра­зу й зай­меться! Не­на­че її на чо­му не­доб­ро­му спiй­ма­ють.

    - Чого се ти, дiв­ко, так су­муєш? - до­пи­тується Мар'я, не спус­ка­ючи очей з неї.

    Та й ли­хi якi у Мар'ї очi! Хрис­тя чує, як во­ни, на­че ши­ло, до са­мо­го її сер­ця до­хо­дять, у са­му ду­шу упи­на­ються. I чо­го їй вiд ме­не тре­ба? Чо­го во­на слiд­кує за мною? Ма­ти во­на моя? Сест­ра стар­ша? Чо­го ж їй хо­четься? - тро­хи не пла­че Хрис­тя; i ра­да, як­би на той час увесь свiт про­ва­лив­ся i во­на зос­та­ла­ся од­ним од­на з своєю ту­гою са­мотньою, з своїми дум­ка­ми нес­по­кiй­ни­ми.

    То-то й ли­хо, що так не бу­ває, як нам хо­четься! Ще по­ки ра­но, по­ки Мар'я та Хрис­тя уд­вох тiльки ниш­по­рять у кух­нi - Хрис­тя то сим, то тим бо­ком бiд Мар'ї увер­неться. А як па­ни ки­нуться i поч­неться те що­ден­не по­ран­ня? А як вiн клик­не її да­ва­ти уми­ва­ти­ся?.. Во­на нi­як не при­га­дає, що то­дi бу­де.. Во­на тiльки чує, що її си­ла по­ки­дає, що во­на нi­ку­ди кчем­на, зов­сiм не­ду­жа. "Гос­по­ди! Що ж се зо мною ста­ло­ся? - ду­має во­на. - Чи не ка­раєш, бу­ва, ти ме­не за те, що я по­зав­чо­ра з то­го ко­хан­ня ре­го­та­ла­ся?"

    Тут са­ме две­рi з гор­ниць рип­ну­ли - i на по­ро­зi па­нi по­ка­за­ла­ся. Нев­ми­ва­на та зас­па­на, во­на якось зоз­ла гук­ну­ла в кух­ню:

    - Що се ви тут мне­тесь? Чо­му вi­кон не од­чи­няєте?

    Христя, як стрi­ла, ки­ну­ла­ся з ха­ти, та за по­ро­гом зга­да­ла, що ще про­го­ни­чi не по­од­щi­па­нi. Як то­роп­ле­на, ки­ну­лась во­на на­зад - i пi­шов гур­кiт та сту­кiт по ха­тах! Бi­га­ючи вiд од­но­го вiк­на до дру­го­го, Хрис­тя гар­ча­ла стульця­ми, За­чi­па­ла­ся об рiж­ки сто­лiв, би­ла­ся i, не по­чу­ва­ючи бо­лю, мер­щiй нес­ла­ся да­лi.

    - Що це ти то­рох­тиш там, мов на­вi­же­на? - грим­ну­ла на неї Пис­ти­на Iва­нiв­на.

    Христя оте­те­рi­ла - з мiс­ця не во­рух­неться.

    - Чого ж ти ста­ла? - зно­ву га­рик­ну­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на.

    Христя ки­ну­лась… На пре­ве­ли­ку си­лу тi про­го­ни­чi по­од­щi­па­ла i яко­мо­га швид­ше май­ну­ла над­вiр.

    Надвiрня про­хо­ло­да тро­хи охо­ло­ди­ла її га­ря­чу го­ло­ву, ути­хо­ми­ри­ла пе­ре­ля­ка­нi дум­ки; Хрис­тя вер­ну­ла­ся у ха­ту да­ле­ко по­кiй­нi­ша. Мар'ю во­на стрi­ла на по­ро­зi, та зiб­ра­ла­ся на ба­зар, i це її ще бiльше зас­по­коїло.

    "Якщо вже не­пе­ре­лив­ки бу­де, - схо­ва­юся хоч у кух­нi, - нi­ко­му бу­де наг­ля­да­ти", - по­ду­ма­ла во­на. I справ­дi - ста­ла ти­ха та яс­на, пра­ви­ла­ся бi­ля всього, як i ко­жен день, як i дав­но, аж по­ки з па­ни­че­вої ха­ти не роз­чи­ни­ли­ся две­рi.

    - Христино! дай­те уми­ти­ся, - про­мо­вив вiн ти­хо; а її чо­гось всю так i за­тi­па­ло!

    Беручи во­ду, во­на i не зап­ри­мi­ти­ла, що наб­ра­ла тiльки пiвг­ле­ка; ус­ко­чи­ла в йо­го ха­ту - за­бу­ла з со­бою та­за узя­ти. Мет­ну­ла­ся на­зад, доб­ра­ла во­ди, глит­ну­ла з сi­ней свi­жо­го по­вiт­ря, мов тих лi­кiв, i, не див­ля­чись нi­ку­ди й нi на що, на­че на смерть, пiш­ла до нього в ха­ту.

    Вiн гля­нув на неї, - а в неї аж во­лос­ся зай­ня­ло­ся! во­на чує, як вiн ди­виться, прик­ро ди­виться на неї.

    - Чого се ви сьогод­нi на­че в во­ду опу­ще­на? - спи­тав вiн її, ста­нов­ля­чись над та­зом.

    Вона мов­ча­ла та млi­ла. Вiн ще прик­рi­ше пог­ля­нув на неї.

    - Та уми­вай­тесь уже! - бо­лiс­но, на­че крiзь сльози, ви­мо­ви­ла во­на.

    Вiн зiтх­нув i нас­та­но­вив ру­ки. її жаль об­няв, та­кий гiр­кий та рi­зу­чий жаль, що во­на тро­хи не зап­ла­ка­ла… Чо­го? Во­на са­ма не знає чо­го… Ллє во­ду i са­ма не знає, ку­ди ллє; крiзь пов­нi очi слiз ба­чить - щось чер­во­ну­ва­те ми­го­тить пе­ред нею, до­га­дується, що то йо­го ру­ки, i ллє ту­ди; ллє то­дi, як чер­во­ну­ва­та пля­ма за­ма­ня­чить пе­ред очи­ма; а чи ту­ди ллє, ку­ди слiд, чи стiльки зли­ває, скiльки тре­ба, - во­на не ба­чить, не знає. Пев­но, во­на б не дог­ля­дi­лась, що вiн уже й умив­ся, як­би тiльки вiн не ска­зав: бу­де!

    Похапки, заб­рав­ши таз з гле­ком, во­на мер­щiй вис­ко­чи­ла вiд нього, їй по­лег­ша­ло, як во­на опи­ни­ла­ся од­на в кух­нi: не­вi­до­мий со­ром не пе­че її, нi­чий дог­ляд не му­тить її ду­мок.

    Як по­пив вiн чай i пi­шов на служ­бу - їй зов­сiм ста­ло лег­ко, на­че прой­шла хма­ра, що тьма­ри­ла сон­це, i во­но висв.iти­ло. То­му й що­ден­нi кло­по­ти до­по­мог­ли. Мар'я з па­нею тур­бу­ва­ли­ся бi­ля пе­чi, а во­на - при­би­ран­ням та ви­мi­тан­ням гор­ниць се­бе зак­ло­по­та­ла. Де там уже про що iн­ше ду­ма­ти, як ро­бо­ти пов­нi ру­ки? Во­на му­хою лi­та­ла, щоб усю­ди пос­пi­ти. А в йо­го ха­тi як при­би­ра­ла, то так уже до всього до­див­ля­ла­ся, щоб не зос­та­ло­ся де й по­ро­ши­ни; пе­рес­тав­ля­ла скiльки ра­зiв вся­ку вся­чи­ну, щоб во­на як­най­кра­си­вi­ше сто­яла, най­по­каз­нi­ше ви­да­ва­ла; i по­душ­ки на йо­го лiж­ко­вi пе­ре­би­ва­ла, - мов на­ду­тi, ле­жа­ли во­ни, не ви­да­ючи нi­де нi змор­щеч­ки, нi скла­доч­ки, - пух­кi та ви­со­кi!

    "Як звер­неться до­до­му та по­ди­виться, що так всю­ди чис­то та гар­но, хай до­га­дається: хто то до то­го своїх рук док­ла­дав!" - по­ду­ма­ла во­на, ле­генько зiтх­нув­ши.

Пошук на сайті: