Панас Мирний - Повія (сторінка 75)

    Зовсiм во­на се­бе чує i по­кiй­ною, i щас­ли­вою. Жит­тя до неї ус­мi­хається, ма­нить до се­бе якимсь не­вi­до­мим ча­ром, тяг­не нес­по­дi­ва­ни­ми на­дi­ями. Все, що її да­ви­ло та сму­ток бу­ди­ло, - зник­ло; все прой­шло-ми­ну­ло­ся; нiх­то нi­чо­го не до­ба­чив, нiх­то нi­чо­го не дiз­нав­ся; то тiльки роз­по­ло­ха­нi дум­ки її стра­ха­ли… А жар­кi по­цi­лун­ки го­рять на її об­лич­чi, га­ря­чi обiй­ми грi­ють її сер­це, ти­хим щас­тям пiд­ки­дається во­но у її гру­дях, їй так ста­ло ве­се­ло, що во­на б зас­пi­ва­ла, як­би нi­ко­го не бу­ло до­ма. Та во­на та­ки й не ви­дер­жа­ла. Кар­топ­лi у ха­тi не ста­ло, тре­ба бу­ло по­бiг­ти до пог­ре­ба. Як­раз на той час во­на на­лу­чи­ла­ся у кух­ню i мер­щiй са­ма по­хо­пи­ла­ся… Ще тю­па­ючи до пог­ре­ба, во­на за­ве­ла пiс­ню, а як опи­ни­ла­ся у йо­го тем­нiй са­мот­нi, то так роз­пус­ти­ла свiй го­лос - аж лу­на зня­ла­ся! Ви­со­ко та тон­ко вiн дзво­не об бо­ки та сте­лю глу­хої я.ми i, не ма­ючи прос­то­ру, щоб ро­зiй­ти­ся, все дуж­чає та мiц­нi­шає. Аж вiд­ляс­ки йдуть! аж осе­ля гу­де та го­го­че! - а во­на спi­ває. Пiс­ня мов са­ма ллється З ду­шi, го­лос не знає на­ту­ги й уто­ми- рiв­ний, тон­кий та ви­со­кий!

    Цiлий день до обi­ду бу­ла во­на ве­се­ла та ра­да. I вiн з па­ном прий­шов - да­ва­ла обi­да­ти i не со­ро­ми­лась йо­го, як ран­ком. Не­на­ро­ком ки­да­ла на йо­го очи­ма, i див­но, що те­пер тiльки во­на до­ба­чи­ла те, чо­го ра­нi­ше не при­мi­ча­ла… Якi у йо­го очi яс­нi! якi бро­ви чор­нi! i бо­ро­да не­ве­лич­ка - як шовк пух­кий, та так ли­чить до йо­го об­лич­чя! I йо­го пос­туп, i йо­го пог­ляд - все то та­ке не­ви­мов­не ча­рiв­не та хо­ро­ше, так i тяг­не до йо­го, так i ва­бить її сер­це!

    Вiддавши па­нам обiд, во­ни з Мар'ею сi­ли за свiй. її так i пiд­ми­ває го­во­ри­ти! Ба­ла­ка­ла б, здається, без кiн­ця i без краю. Тiльки Мар'я чо­гось не ту­ди гне; сум­на, на­ду­та, на­че сер­диться.

    - Чи не ба­чи­ли де, тiт­ко, Ма­ри­ни? - ве­се­ленько за­пи­та­ла Хрис­тя, зга­дав­ши, що та як по­ки­ну­ла своє на­мис­то, то й до­сi не при­хо­дить.

    - Марини? - пе­ре­пи­та­ла Мар'я. - Та й но­сиш­ся ти з своєю Ма­ри­ною! Я ду­ма­ла, що во­на справ­дi пут­ня дiв­ка, аж во­на - чортз­на-що! - не­лас­ка­ве до­да­ла Мар'я.

    - Як са­ме? - зди­ву­ва­ла­ся Хрис­тя.

    - Так! Он - на со­дер­жа­нiе йде!

    - На яке со­дер­жа­нiє! Ку­ди?

    - Панич один на се­ло бе­ре до се­бе.

    - Наймається, чи що? - не ро­зу­мi­ючи, до­пи­тується Хрис­тя.

    - Наймається ж… з па­ни­чем спа­ти, - ус­мi­ха­ючись, од­ка­за­ла Мар'я. Хрис­тя пох­ню­пи­ла­ся: нi­чо­го бу­ло да­лi до­пи­ту­ва­ти­ся… А Мар'я ди­виться на неї та зоз­ла єхид­но ре­го­че. "Та й не­доб­ра ж ся Мар'я яка! I чо­го во­на та­ка злю­ча до всiх ста­ла? З то­го ча­су, як розп­лю­ва­ла­ся з своїм мос­ка­лем, во­на нi за ко­го доб­ро­го сло­ва не ска­же: хто що не зме­ле - во­на зра­зу пе­ре­хо­пе, та ще й вiд се­бе над­дасть! - ду­ма­ла Хрис­тя, при­га­ду­ючи, як би їй са­мiй на­вi­да­ти­ся до Ма­ри­ни. - Сьогод­нi су­бо­та, а завт­ра не­дi­ля… свя­то… Чи не пi­ти б? Справ­дi, пi­ти! Во­на тро­хи пам'ятає те дво­ри­ще, де жи­ве Ма­ри­на: як хо­ди­ла на ба­зар, то ба­чи­ла… Ра­нi­ше уп­рав­лю­ся, пi­ду за­вид­на, - ут­рап­лю!" I Хрис­тя по­ча­ла навсп­равж­ки кло­по­та­ти­ся.

    - Ви, тiт­ко, нас­та­но­ви­те завт­ра за ме­не са­мо­вар, як я вiдп­ро­шу­ся до Ма­ри­ни? - за­пи­та­ла во­на.

    - А що? до­вi­да­ти­ся хо­чеш?

    - Та так… На­мис­то вiд­не­су.

    - Неси!.. - не­хо­тя од­ка­за­ла та.

    Остання час­ти­на то­го дня i весь ве­чiр про­бiг­ли якось неп­ри­мiт­не. Па­нич же пе­ред ве­чо­ром пi­шов з до­му; па­ни за­чи­ни­ли­ся у гор­ни­цях, Мар'я мер­щiй поб­ра­ла­ся на пiч, а Хрис­тя зби­ра­ла­ся на завт­ра: ок­рiп на го­ло­ву грi­ла, оде­жу но­ву пiд­би­ра­ла. Зак­ло­по­та­ла­ся дов­го. Уже й па­ни по­ля­га­ли, уже й па­нич вер­нув­ся, - чо­гось на­че сер­ди­тий, - а во­на все по­ра­лась… Пiз­но ляг­ла, зра­зу Зас­ну­ла i прос­па­ла до са­мо­го свi­ту.

    У не­дi­лю пiс­ля обi­ду по­ча­ла про­ха­тись у па­нi.

    - Чи пус­ти­те ме­не, ба­ринько, на сьогод­нi?

    - Куди? - зди­ву­ва­ла­ся та. Хрис­тя ска­за­ла.

    - Йди, йди… Ти ж не на­дов­го?

    - Та хоч i на всю нiч! - ус­мiх­нув­шись, од­ка­за­ла за неї Мар'я.

    Панi за­ре­го­та­ла­ся й пiш­ла со­бi у гор­ни­цi, а Хрис­тя на­ду­ла­ся… "На всю нiч! -ду­ма­ло­ся їй. - Хi­ба я та­ка, як во­на, що пi­ду на всю нiч?" -сер­ди­лась Хрис­тя, зби­ра­ючись до Ма­ри­ни.

    Сонце, ви­бив­ши­ся з-за хмар, що бiльш тиж­ня дер­жа­ли йо­го в не­во­лi, пе­ред за­хо­дом вис­вi­ти­ло. Кру­гом хма­ри, си­нi, як пе­чiн­ка або за­пе­че­на кров, на­тов­пом на­су­ва­ли; не­мов сер­ди­лись, що хтось ви­пус­тив з-пiд їх те ог­нен­не ко­ло, що так те­пер ве­се­ло ко­ти­ло­ся до спо­кою, об­ли­ва­ючи увесь мир своїм чер­во­ним свi­том. До­що­вi ка­лю­жi зда­ва­ли­ся вiд йо­го озе­ра­ми кро­вi; по­вiт­ря го­рi­ло чер­во­ним по­лум'ям. Якимсь сум­ним та неп­ри­вiт­ним зда­ва­ло­ся все пiд тим кри­ва­вим свi­том; по­чу­ва­ло­ся, на­че що страш­не десь скоїло­ся або по­вин­но скоїтись. Хрис­тя, пос­пi­ша­ючи до Ма­ри­ни, зно­ву по­чу­ла, що ту­га по­чи­на пiдк­ра­да­ти­ся до неї, злег­ка щи­пає за сер­це, на ду­шi зас­но­вується сму­ток, важ­кi дум­ки ок­ри­ва­ють го­ло­ву.

    У ве­ли­кiй, неп­ри­вiт­нiй кух­нi, ос­вi­че­нiй жов­тим со­няч­ним за­хо­дом, не­ме­те­нiй i не­ма­за­нiй, зас­та­ла во­на Ма­ри­ну од­ним од­ну. Не­роз­чi­са­на, у ста­рiм за­яло­же­нiм убо­рi си­дi­ла во­на бi­ля вiк­на, край сто­лу, пiд­пер­ши свою за­куст­ра­ну го­ло­ву ру­кою. По її пох­му­ро­му об­лич­чi сну­ва­ла ту­га, по її очах вид­но бу­ло, що во­на не­дав­но пла­ка­ла.

    - Марино! - скрик­ну­ла Хрис­тя. - Що це ти? У лю­дей свя­то, а ти та­кою не­охай­ною! Чо­го ж се ти? Мер­щiй зби­рай­ся та хо­дiм, по­ки сон­це свi­те - по­хо­ди­мо, лю­дей по­ба­чи­мо, ме­нi го­род по­ка­жеш.

    - Найшла час - он яка твань на ву­ли­цi! - якось сум­но од­ка­за­ла Ма­ри­на.

    - То твань по­се­ре­ди­нi, а на при­мост­ках лю­дей ба­га­то гу­ляє.

    - I вже! - мах­нув­ши ру­кою, од­ка­за­ла Ма­ри­на. - Хай гу­ля­ють!

    - А ти? Чо­го се ти та­ка? Хi­ба, не дай, бо­же, що ли­хе лу­чи­лось? Мо­же, вiд ма­те­рi не­доб­рi вiс­тi… нез­ду­жа?.. умер­ла?.. - од­га­дуе Хрис­тя. Ма­ри­на по­мов­ча­ла i, ви­пус­ка­ючи з очей сльози, про­мо­ви­ла:

    - Краще б, як­би умер­ла!

    - Господь з то­бою! Що се ти ка­жеш? Сха­ме­нись та роз­ка­жи, чо­го жу­риш­ся?

    Марина мов­ча­ла.

    - Може, то­го, що лю­ди бре­шуть? Боїшся, щоб не дiй­шло, бу­ва, до ма­те­рi?

    - Що ж во­ни бре­шуть? - ти­хо спи­та­ла Ма­ри­на.

    - Кажуть та­ке… тьфу! Я б їм язи­ка од­рi­за­ла, щоб не бре­ха­ли!.. Ка­жуть - ли­бонь, те­бе який­сь па­нич при­сог­ла­ша на се­ло. Чи мож­на та­ке ви­га­да­ти! - га­ря­че за­си­па­ла Хрис­тя.

    - Хай ви­га­ду­ють!.. - зiтх­нув­ши важ­ко, од­ка­за­ла Ма­ри­на. На який час обид­вi по­мовк­ли.

    - Я то­бi твое на­мис­то при­нес­ла, - по­ча­ла зно­ву Хрис­тя. - На! - i, ви­тяг­нув­ши з ки­ше­нi, по­ло­жи­ла пе­ред Ма­ри­ною на сто­лi.

    Та гля­ну­ла - i якась хи­жа iск­ра за­жев­рi­ла у її пох­му­рих очах.

    - Яке во­но моє? Хай йо­му чорт! Хай вiн по­да­виться ним! - скрик­ну­ла Ма­ри­на, ки­да­ючи на­мис­то аж до по­ро­га.

    Христя зди­ву­ва­ла­ся. Во­на нi­ко­ли не ба­чи­ла Ма­ри­ни та­кої сер­ди­тої та неп­ри­вiт­ної. Зби­ра­лась до неї по­гу­ля­ти, по­ба­ла­ка­ти; а шо зас­та­ла?.. Сер­це у Хрис­тi ще дуж­че за­ни­ло; во­на не зва­жи­лась сло­ва ска­за­ти i, пох­ню­пив­шись, одiй­шла вiд Ма­ри­ни i одс­то­ронь сi­ла.

    Сонце сi­да­ло. Неп­ри­вiт­ний жов­то­га­ря­чий свiт ми­го­тiв по ха­тi, слав­ся по по­лу­па­них стi­нах, по не­ме­те­нiй до­лiв­цi, мов за­ре­во близької по­же­жi ос­вi­чу­ва­ло усе те. Чор­ною ма­рою стир­ча­ла над вiк­ном у то­му сяй­вi Ма­ри­ни­на пос­тать. Во­на все да­лi та да­лi хи­ли­ла­ся над сто­лом, мов що важ­ке на­ги­на­ло її за­куст­ра­ну го­ло­ву… Це зра­зу - як при­па­де до сто­лу, як за­ри­дає!

    - Марино, гос­подь з то­бою! Що це на те­бе най­шло? Ма­ри­на пла­ка­ла.

    - Чула-бо, Ма­ри­но! Уга­муй­ся… Пе­рес­тань та роз­ка­жи, що це з то­бою? А то - пi­ду… їй-бо­гу, за­раз пi­ду!.. - до­пи­ту­ва­лась i ра­зом стра­ща­ла Хрис­тя.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11623
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12903

Пошук на сайті: