Панас Мирний - Повія (сторінка 77)

    - Я знаю од­но­го ду­рис­вi­та, що ра­дiв би, як­би я й сьогод­нi зги­ну­ла, - ще лю­тi­ше вiд­ка­за­ла Ма­ри­на. - Та як­би бог слу­хав…

    Христя си­дi­ла, як на ву­гiл­лях, i жда­ла, що ось не­за­ба­ром i здiй­меться ба­та­лiя!

    - Дурного че­ред­ни­ка? - до­кiн­чив Довб­ня Ма­ри­ни­ну по­го­вiр­ку.

    - Авжеж! - лю­тує Ма­ри­на.

    Довбня свiр­ко­нув очи­ма, гiр­ко ус­мiх­нув­ся i по­вер­нув­ся до Хрис­тi.

    - Отож, як бач! Отак завж­ди… От ти си­диш тут, слу­хаєш, - роз­бе­ри нас: хто з нас пра­вий, хто ви­ну­ва­тий? Хто ко­го зай­мав? Хто ко­му пер­ший гед­за ки­нув?

    Христя гля­ну­ла i на то­го, i на дру­го­го, не зна­ла, що їй ка­за­ти. Ма­ри­на ви­ру­чи­ла. Хи­та­ючи го­ло­вою i приз­ро див­ля­чись, во­на по­ча­ла:

    - Хто з нас пер­ший гед­за ки­нув? Ану, хто пер­ший? Хто тро­хи не в но­гах ла­зив, ру­ки ли­зав, по­ки тре­ба бу­ло?

    - То дав­ня рiч… - по­чав Довб­ня.

    - Давня? - пе­ре­би­ла Ма­ри­на. Очi її, на­че гост­рi но­жi про­ти вог­ню, заб­ли­ща­ли.

    - Давня ж, дав­ня… А сьогод­нi… сьогод­нi хто ви­ну­ва­тий?

    - А за дав­не хто ви­ну­ва­тий? - у свою чер­гу спи­та­ла Ма­ри­на.

    - Та пi­дож­ди, дай сло­во ви­мо­ви­ти… Отак завж­ди!.. Ну - я! я ви­ну­ва­тий! - скрик­нув Довб­ня.

    - А хто бiльше ви­ну­ва­тий? - зно­ву пи­тає Ма­ри­на, пот­ро­ху од­хо­дя­чи.

    - Ти! - од­ру­бав сер­ди­то Довб­ня. - Ти нi­ко­ли путнього сло­ва не ска­жеш! До те­бе з лас­кою, а ти - з сер­цем! Те­бе про­сиш, а ти до бi­со­во­го батька по­си­лаєш!.. Ти ка­жеш - же­нись. Хай по-твоєму бу­де! Та чи по­ду­ма­ла ти, яке на­ше жит­тя бу­де? I я з за­па­лом, та й ти - огонь-пет­ро­вич! То­бi сло­во, а ти - де­ся­те­ро… Та ми по­рi­же­мось, дур­ко!

    - Тепер, не­бiй­сь, дур­кою ста­ла, а спер­шу то й ро­зум­ною бу­ла!

    - I спер­шу бу­ла та­ка! Тiльки кри­ла­ся, тiльки не по­ка­зу­ва­ла своїх зу­бiв пе­ред людьми. А як по­ка­за­ла, то й вид­но, що то за пе­рець стрю­ку­ва­тий! Ма­ри­на тiльки важ­ко зiтх­ну­ла та скрут­ну­ла го­ло­вою.

    - Уп'ять же й те, - по­чав зно­ву Довб­ня. - Хто пер­ший на роз­лад­дя пi­шов? До ко­го жи­ди що­день швендь та швендь у ха­ту та шу-шу, шу-шу?.. Пи­таю, чо­го то жи­ди уна­ди­лись? - Та то ко­ра­лi ку­пу­ва­ти!.. Ну, ко­ра­лi - то й ко­ра­лi. А ви­хо­дить, що ти зби­раєшся їха­ти. Який­сь бла­зень з го­лод­ра­бих по­лу­пан­кiв, по­за­рив­шись на твої очi, при­сог­ла­ша до се­бе. Ти ж зго­ди­ла­ся? Ти пер­ша зго­ди­ла­ся! I ме­не не спи­та­ла­ся. Ска­за­ла жи­дам: доб­ре, поїду! А ме­нi чу­жi лю­ди про те до­ве­ли… Так оце во­но що?.. Ме­нi, ду­маєш, лег­ко бу­ло слу­ха­ти? Лег­ко, га? От ти й роз­су­ди: що, як­би ти бу­ла моя жiн­ка, а тут де не вiзьмись хвин­тик з ули­цi… I ти чiп­ляєшся йо­му на шию! Гар­но бу­ло б ме­нi на те ди­ви­ти­ся?

    - Якби ж бу­ла жiн­кою… А те­пер я що?

    - Жiнка! - скрик­нув Довб­ня. - Що не­вiн­ча­на? Плю­вать ме­нi на те! Я то­бi ска­зав, що не по­ки­ну - i не ки­ну! Те­пер ти пер­ша пiш­ла на роз­лад­дя; а як­би ми бу­ли по­вiн­ча­нi та ти се зро­би­ла… ди­ви­ся!.. - Очi в нього за­па­ла­ли, пальцi якось скар­лю­чи­ли­ся. - От си­ми ру­ка­ми, на то­му мiс­цi, де зди­бав, так би й за­да­вив те­бе! - не­са­мо­ви­то гук­нув Довб­ня, мо­та­ючи го­ло­вою.

    Настало важ­ке нi­мот­не мов­чан­ня; як­би на той час му­хи бу­ли - чут­но, як би й му­ха про­ле­тi­ла.

    - Марино! - по­мов­чав­ши, по­чав зно­ву Довб­ня ти­хо та лас­ка­во. - Го­дi вже… Я все то­бi вер­ну, все… i плат­тя, i на­мис­то… все!

    - Хай чорт йо­го вiзьме! - бурк­ну­ла Ма­ри­на.

    - Їдеш? - грiз­но скрик­нув Довб­ня.

    Марина мов­ча­ла. Довб­ня пi­дiй­шов до неї. Йо­го ру­ки трем­тi­ли, вiн увесь тру­сив­ся.

    - Знай же, Ма­ри­но, що це упос­лiднє!.. Упос­лiднє!.. Чуєш? - крик­нув вiн, пiдс­ту­па­ючи до неї й заг­ля­да­ючи у вi­чi.

    Христя си­дi­ла вся не своя. Во­на бо­яла­ся, ко­ли б з цього не вий­шло яко­го ли­ха, - та­кий грiз­ний та на все рi­шу­чий сто­яв Довб­ня бi­ля Ма­ри­ни.

    - Чуєш же?..

    - Чую… - глу­хо од­ка­за­ла Ма­ри­на.

    - Чуй же: бу­де ка­ят­тя, та не бу­де во­рот­тя! - про­мо­вив вiн i, мов п'яний, сло­ня­ючись, по­хи­лив з ха­ти.

    Ще тяж­че, ще важ­че ста­ло у ха­тi, на­че в тюр­мi або у гли­бо­ко­му льоху; тем­но, хо­лод­но, неп­ри­вiт­но… Свiч­ка на­го­рi­ла; од по­лу­па­них стiн здiй­ма­лась тем­но­та; до­лiв­ка, мов про­вал­ля, чор­нi­ла; важ­кий мо­рок но­сив­ся по ха­тi, а се­ред нього, на­че бi­ла го­ра се­ред чор­ної хви­лi, хи­тав­ся ко­мин здо­ро­вен­ної пе­чi. Ма­ри­на си­дi­ла бi­ля сто­лу i якось приз­ро ди­ви­ла­ся на две­рi, ку­ди вий­шов Довб­ня. Йо­го ри­пу­чi ступ­нi чу­ли­ся ще у сi­нях, та во­ни все да­лi та да­лi од­хо­ди­ли - зни­ка­ли. Хрис­тi зда­ло­ся, що за тi ступ­нi уче­пи­ло­ся Ма­ри­ни­не щас­тя i те­пер геть вiд­хо­ди­ло вiд неї… Жаль ущип­нув її за сер­це…

    - Та й не­доб­ра ж ти яка, Ма­ри­но! Яке зле та ли­хе маєш сер­це, - ска­за­ла во­на под­ру­зi.

    - О-о, во­ни доб­рi! Во­ни всi та­кi доб­рi! - скрик­ну­ла Ма­ри­на i по­ча­ла ла­ятись.

    - Хiба не вид­но, Ма­ри­но, як йо­му жал­ко те­бе, як вiн по­би­вається за то­бою? Вiн лю­бить те­бе.

    - Любить? - пе­ре­пи­та­ла Ма­ри­на i сплю­ну­ла. - Ота­ка їх лю­бов!

    - Он гля­ди! Ко­ли б ти не по­па­ла з ог­ню та в по­лум'я!..

    - Краще не бу­де - i гiр­ше не бу­де! Як там ка­жуть: хоч гiр­ший, та iн­ший.

    - Iнший? - тро­хи не скрик­ну­ла Хрис­тя. Во­на не жда­ла сього вiд Ма­ри­ни. "Як: че­рез мi­сяць - та й iн­ший? - че­рез тиж­день? че­рез день? Ко­ли б во­на по­лю­би­ла ко­го - по­лю­би­ла б на­вi­ки; а та ка­же - iн­ший!.." їй на­че хто по вис­ку вда­рив -так те сло­во дош­ку­ли­ло їй. Во­на ще по­си­дi­ла тро­хи, та вже не за­чi­па­ла про те роз­мо­ви: бо­яла­ся, щоб чо­го ще гiр­шо­го не по­чу­ти вiд под­ру­ги.

    У їх уже по­ля­га­ли спа­ти, як во­на вер­ну­ла­ся до­до­му. Не див­ля­чись на те, що Ма­ри­на про­во­ди­ла, їй так страш­но бу­ло йти глу­хи­ми ву­ли­ця­ми, де тiльки, на­че ко­ша­чi очi, свi­ти­ли пiдс­лi­пi лiх­тар­нi та бу­ла глу­ха пiв­нiч­на тем­но­та. За­те на Ма­ри­ну най­шов на­че сказ: про­во­дя­чи под­ру­гу, во­на - то би­ла го­па­ка по пi­шо­хо­дах, аж лу­на кру­гом го­го­тi­ла, то тир­ка­ла, то вис­вис­ту­ва­ла, мов п'яний ха­ла­мид­ник.

    "Здурiла Ма­ри­на, зов­сiм зду­рi­ла, - ду­ма­ла Хрис­тя, ка­ча­ючись на по­лу. - То пла­че, то лю­тує, то та­ке вист­ро­юе. Он до чо­го те ко­хан­ня до­во­дить! Нев­же ж во­но так з усi­ма бу­ває? Нев­же i з нею те бу­де, як во­на по­ко­хає? А бу­де! Он i Мар'я скiльки то го­ря заз­на­ла че­рез те ко­хан­ня. I во­на її ос­те­рi­га­ла вiд йо­го… Не хо­чу ж, не хо­чу я те­бе зна­ти, гiр­ка людська му­ко! Скiльки ти лю­дей по­по­нi­ве­чи­ла, скiльки їх душ за­па­ку­ва­ла? Хра­ни ж ме­не, ма­ти бо­жа, вiд цiєї на­пас­тi!" - мо­ли­ла­ся Хрис­тя своїм чис­тим сер­цем. А нас­по­дi йо­го, пiд тiєю мо­лит­вою, щось во­ру­ши­ло­ся в йо­му, щось зак­ра­да­ло­ся нез­най­оме, од­рад­не та лю­те; i тяг­ло, i ма­ни­ло її до се­бе, то жаль у ду­шi бу­дя­чи, то якусь на­дiю на щас­тя ви­вер­та­ючи…

    Через тиж­день Довб­ня при­хо­див до Про­цен­ка i, пiд­пив­ши, роз­ка­зу­вав йо­му, що Ма­ри­на та­ки поїха­ла. Роз­ка­зу­ючи те, вiн так гiр­ко пла­кав!

    Христi жаль йо­го ста­ло; жал­ко, мов рiд­но­го бра­та.

    - Та й не­доб­ра ж та­ки Ма­ри­на, - обiз­ва­ла­ся во­на до Мар'ї, - он до яких слiз па­ни­ча до­ве­ла!

    - Молодець Ма­ри­на! - вiд­ка­за­ла та. - Зяає со­бi цi­ну. Так їм i тре­ба. Ду­ри їх, по­ки мо­ло­да та здо­ро­ва! П'ють во­ни на­шi сльози - хай же своїх по­куш­ту­ють!

    Христя на те тiльки важ­ко зiтх­ну­ла.

    

IX

    

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11623
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12903

Пошук на сайті: