Панас Мирний - Повія (сторінка 78)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11610
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12892
    Минув ще тиж­день, За той­i тиж­день вiст­ка про Ма­ри­ну об­лi­та­ла увесь го­род. Де її тiльки не бу­ло, де во­на не по­бу­ва­ла? Но­си­ла­ся по ули­цях i по ба­за­рах, по­гос­тю­ва­ла у панських бу­дин­ках i ку­пецьких хо­ро­мах, не ми­ну­ла i прос­тих му­жи­чих хат. Всю­ди вiст­ка про те лi­та­ла, всю­ди бу­ди­ла сон­не людське жит­тя. Тiльки й го­мо­ну бу­ло, що про па­ни­ча, про Ма­ри­ну та Довб­ню. Ста­рi па­ни гу­ди­ли мо­ло­до­го блаз­ня, що не­дав­но ви­по­зи­вав вiд дядька батькiвську ху­до­бу i от те­пер про­ми­ває їй очi. Куп­цi, по­ти­ра­ючи ру­ки, тяг­ли руч за па­ни­ча: ко­ли ж йо­го й по­гу­ля­ти, як не за мо­ло­до­го вi­ку?.. Во­ни спо­дi­ва­ли­ся, що не­за­ба­ром йо­го доб­ро пе­ре­су­не у їх крам­ни­цi. От їм бу­ло шко­да тiльки Довб­нi, що так по­би­вав­ся за не­пу­тя­щою лю­ди­ною. На­пу­ва­ючи йо­го, во­ни то нас­мi­ха­ли­ся з йо­го ко­хан­ня, то ра­яли оха­ну­ти­ся, ста­ти чо­ло­вi­ком. "Цього цвi­ту по всьому свi­ту!" - ка­за­ли во­ни йо­му. Та, вид­но, не втi­ша­ла йо­го їх ра­да: за­ку­рив­ши до­ма, Довб­ня не­за­ба­ром пе­ре­нiс те ку­ри­ще у шин­ки, по­ки не поз­був­ся й гро­шей, i оде­жi. Обiр­ва­ний та одут­лий сло­няв­ся вiн по ву­ли­цях, вип­ро­ху­ючи у стрiч­них i по­пе­рiч­них ко­пiй­ки, щоб пох­ме­ли­ти­ся. Жи­дiвськi най­мич­ки, про­во­дя­чи йо­го очи­ма, ви­гу­ку­ва­ли: "Лю­бов, не кар­тош­ка!" Од­нi прос­тi лю­ди хлi­бо­ро­би якось по­ну­ро ди­ви­ли­ся i на Довб­ню, i на мо­ло­до­го па­ни­ча, що ря­дом з роз­ряд­же­ною Ма­ри­ною лi­тав го­ро­дом ска­же­ною трой­кою ко­ней. "До то­го те­пер во­но йдеться, - ка­за­ли во­ни. - Пi­дож­дiть тро­хи, поз­бу­дуть па­ня­та батькiвське доб­ро, та ра­дi бу­дуть i най­мич­кам, аби їх хлi­бом го­ду­ва­ли!"

    Кожне су­ди­ло по-своєму. Од­нi ди­ви­ли­ся, чи пiд­хо­дить той ви­па­док пiд ста­ро­дав­нiй зви­чай, дру­гi - чи слу­гує на ко­ристь чо­ло­вi­ко­вi, а чи не­се втра­ту, - i з то­го бо­ку су­ди­ли. Нiх­то не йшов да­лi, нiх­то не спус­кав­ся глиб­ше у людську ду­шу, не заг­ля­дав у своє сер­це, пи­та­ючи: що б я зро­бив, як­би ме­не за­мiс­то Ма­ри­ни або Довб­нi на їх мiс­цi слi­па до­ля пос­та­но­ви­ла?

    Одна Хрис­тя ди­ви­ла­ся на те з цього ста­но­ви­ща, їй, мо­ло­дiй та не­бу­ва­лiй, близько все те до­хо­ди­ло до сер­ця, бу­ди­ло не­роз­га­да­нi дум­ки у її го­ло­вi. Во­на ба­чи­ла, що жит­тя ви­пи­хає її на той са­мий шлях, по яко­му пiш­ла Ма­ри­на. Чи знай­де ж то во­на там своє щас­тя, чи во­но по­вер­неться у ли­ху не­до­лю? Он Мар'я ка­же: мо­ло­дець Ма­ри­на! Ду­ри їх, по­ки мо­ло­да та здо­ро­ва!.. А як Ма­ри­ну об­ду­рять? Як поз­бу­деться во­на i кра­си, i здо­ров'я? Що то­дi бу­де?

    Христi ро­би­ло­ся страш­но. Страш­но то­го, що жде во­на, страш­но са­му се­бе. їй зда­ва­ло­ся, що стоїть во­на на хист­кiй клад­цi се­ред ши­ро­кої та гли­бо­кої рiч­ки. Кру­гом во­да, кру­гом кип­лять та пi­няться ви­со­кi хви­лi, чор­нi­ють бе­зод­нi кру­чi… На хви­ли­ноч­ку ку­ди за­ди­виш­ся, на один крок ос­ту­пиш­ся - i пом­чать во­ни те­бе не знать ку­ди, зак­ру­тять i пус­тять на са­ме дно то­го ре­ву­чо­го чор­то­рию.

    Цiлий той тиж­день Хрис­тя су­му­ва­ла та за­ду­ма­на хо­ди­ла, мов яко­го ли­ха жда­ла на се­бе. Во­на не дос­лу­ха­ла­ся, що лю­ди плес­ка­ли про Ма­ри­ну, як її су­ди­ли на всi бо­ки, як глу­зу­ва­ли-смi­яли­ся з Довб­нi. Во­на дос­лу­ха­ла­ся, що в її ду­шi коїло­ся, що в її сер­цi за­во­ди­ло­ся. А за­во­ди­ло­ся там щось не­пев­не: то їй лег­ко ро­би­лось, як Про­цен­ко зос­та­вав­ся до­ма, то важ­ко ста­ва­ло, як вiн ви­хо­див ку­ди, а як ви­хо­див на ве­чiр, її бра­ла та­ка не­са­мо­ви­та ту­га! Скiльки ра­зiв во­на са­ма се­бе до­пи­ту­ва­ла­ся: що ме­нi за дi­ло, ку­ди вiн хо­дить? Що вiн їй або во­на йо­му? Про ме­не - хай хоч пi­де та й не вер­неться!.. Та там, у її сер­цi, щось не­доб­ре по­вер­та­ло­ся, щось шеп­та­ло їй, що вiн iде до неї, до по­па­дi… I важ­кий сум об­ля­га її ду­шу, тяж­кi дум­ки на­ля­га­ють на сер­це i не­ми­ло­серд­но дав­лять. Во­на ля­же спа­ти i не спить - до­жи­дає йо­го; жде, по­ки вер­неться, щоб не за­ба­ри­ти­ся од­чи­ни­ти йо­му. Пев­но, вiн при­вi­тає її i лю­бим сло­вом, i со­лод­ким по­цi­лун­ком; їй так лю­бо ко­жен раз стає вiд то­го!.. Тiльки не те­пер. Те­пер во­на знає, що йо­му ска­же. Вiд од­ної оду­ре­ної вер­тається, щоб дру­гу ду­ри­ти? К бi­су ж, ко­ли так! Он що во­на йо­му ска­же… А як вiн, об­ра­зив­шись, поч­не ри­ти на неї? Пi­дiб'є па­нiв, щоб її роз­щи­та­ли? Де во­на дi­неться про­ти зи­ми? Де знай­де прис­та­но­ви­ще та­ке дру­ге? Тут во­на вже при­вик­ла до всього, i до неї при­вик­ли; а на дру­го­му мiс­цi бог знає, що то бу­де… Що ж їй ро­би­ти те­пер? Що їй ка­за­ти з со­бою? Умер­ти? їй, мо­ло­дiй, ще ра­но вми­ра­ти; а й так жи­ти - кра­ще не жи­ти!.. I му­читься Хрис­тя своїми таємни­ми му­ка­ми, но­ситься з своїми са­мот­нi­ми дум­ка­ми; боїться їх по­ка­за­ти. Та й ко­му ти їх по­ка­жеш? Мар'ї?

    Мар'я са­ма, як у во­ду опу­ще­на, хо­де: по­жовк­ла, схуд­ла; бiльше мов­чить, а не то - гри­зеться. Все їй стає на за­ва­дi, все не по їй. То не приб­ра­но в кух­нi - i во­на га­ри­кає Хрис­тi; а роз­поч­не Хрис­тя при­би­ра­ти, во­на гу­кає:

    - Оця ще ме­нi че­пу­ру­ха!

    - Чого ви, тiт­ко, сер­ди­тесь? - спи­тає Хрис­тя.

    Мар'я мов­чить, со­пе. Цi­лий день не го­во­ре, а на ве­чiр - по­лiз­ла на пiч та вже вiд­тi­ля i не зла­зе. Хрис­тя оце ся­де за шит­во, а во­на во­ро­чається там, важ­ко зiт­хає, ко­гось ти­хенько лає; а як об­ля­жуть усi, не раз Хрис­тя чує її хли­пан­ня.

    - Хоч би свек­ру­ху, ско­рi­ше чор­тя­ка узяв! - раз, нудьгу­ючи, во­на ска­за­ла Хрис­тi.

    - То що б бу­ло?

    - Вернулася б до чо­ло­вi­ка. Так усе на­до­лу­жи­ло - не по­вi­риш! Хрис­тя про­мов­ча­ла; за­мовк­ла й Мар'я.

    Того ж та­ки ве­чо­ра Хрис­тя, по­дав­ши па­нам ве­че­ря­ти, пе­рес­ти­ла­ла у дру­гiй ха­тi пос­те­лю.

    - Мар'я до­ма? - спи­тав пак.

    - Дома, - од­ка­за­ла па­нi.

    - Навчив мос­каль, як до­ма си­дi­ти! Що ж во­на ро­бить?

    - Що ро­бить? Нi­чо­го. Спить або так ле­жить.

    - Я не знаю, на­що ми дер­жи­мо аж двi слу­ги, ко­ли й од­нiй нi­чо­го ро­би­ти? - по­мов­чав­ши, спи­тав пан.

    - А ко­ло пе­чi? - од­ка­за­ла па­нi.

    - Хiба од­на Хрис­тя не впра­виться? Ад­же ж як Мар'я бi­га­ла, то Хрис­тя впо­ав­ля­ла­ся… А во­но - лиш­ня ду­ша, - скiльки од­но­го хлi­ба з'їсть? Уп'ять же й пла­та їй, та ще й не ма­ла. Кра­ще Хрис­тi на­ки­ну­ти що…

    Христя як­раз сто­яла навп­ро­ти две­рей i ба­чи­ла, як па­нi, смик­нув­ши па­на за ру­кав, кив­ну­ла го­ло­вою на ту ха­ту, де бу­ла во­на. Пан за­мовк, пох­ню­пив­шись над та­рiл­кою, i не­за­ба­ром пе­ре­вiв роз­мо­ву на дру­ге.

    Христя уже бiльше не слу­ха­ла; пе­рес­лав­ши пос­те­лю, во­на мер­щiй утек­ла в кух­ню. З гли­бу ду­шi її, зо дна са­мо­го сер­ця пiд­нi­ма­ла­ся якась нес­тям­на ту­га, щось ураз­ли­ве та бо­лю­че прой­ма­ло її наск­рiзь. Як по­ля­га­ли спа­ти, во­на все роз­ка­за­ла Мар'i.

    - А ти ду­ма­ла, на­ми ду­же до­ро­жаться? - по­кiй­но спи­та­ла та. - Я дав­но то­бi ка­за­ла, що ми гар­нi, по­ки нуж­нi, а пе­рей­шла нуж­да, хоч з го­ло­ду зди­хай, нiх­то шмат­ка хлi­ба не ки­не! Оце знай та й учи­ся; не ду­же па­дай, не ду­же рук прик­ла­дай. Нас не бу­де - дру­гi бу­дуть. Доб­ре тiльки тим, хто сам нi­чо­го не ро­бить або за гро­шi чу­жу ро­бо­ту ку­пує, а ро­бiт­ни­кам - всю­ди од­на­ко­во. Та­ка вже на­ша до­ля, та­ке на­ше щас­тя прок­ля­те!.. Що ме­не роз­щи­та­ють, то я се дав­но ба­чи­ла. Як ще во­ни сього ра­нi­ше не зро­би­ли? Про ме­не - бай­ду­же: свiт не кли­ном зiй­шов­ся; не бу­де Га­ля - бу­де дру­гая… Не в їх тiльки ро­бо­та, i в дру­гих е, а ме­нi рук не по­зи­ча­ти… А от як ти зос­та­неш­ся од­на, то на­пи­най­ся! Во­ни зап­ря­жуть те­бе, зна­ти­меш!

    - Та ме­нi аби ро­ку до­бу­ти, та й не­хай їм!

    - Року! - зди­ву­ва­ла­ся Мар'я. - А ма­лий той рiк? їм тiльки то­го й тре­ба… Ро­ку до­бу­деш, а во­ни на­ки­нуть що-не­будь, то й зно­ву зос­та­неш­ся.

    - Нi, не зос­та­ну­ся, - рi­шу­че од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - А хоч i не зос­та­неш­ся, то це ж зи­му й вес­ну не пальцем пе­ре­ки­ва­ти… То­бою од­нiєю бу­дуть пра­ви­тись. От ти й знай!

    - Що ж ме­нi ро­би­ти? - без­на­дiй­но спи­та­ла Хрис­тя.

    - Як що? Ки­дай i ти ра­зом.

    - Як же я по­ки­ну?

    - Як? Так, як i всi. Те­бе най­ма­ли у гор­ни­цi, - до пе­чi й не ста­но­вись; то, мов, ку­хо­вар­чи­не дi­ло. А як до пе­чi, то я й не хо­чу.

    - Та ме­не прос­то най­ма­ли, не ка­за­ли до чо­го. Мар'я тiльки за­ре­го­та­ла­ся.

    - Чудна ти! - ска­за­ла во­на. - Го­дi! по­ра спа­ти, - до­да­ла, по­вер­ну­ла­ся й швид­ко зас­ну­ла.

Пошук на сайті: