Панас Мирний - Повія (сторінка 80)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11616
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12895

    - Сам Грицько й об­лю­бу­вав. Фе­дiр був за­тяв­ся: в од­ну шку­ру - не хо­чу! То ко­ли не хоч, ка­же Грицько, то знай, що ти ме­нi не син, а я то­бi не батько.

    - Так Фе­дiр та­ки же­нив­ся? - за­ду­му­ючись, про­мо­ви­ла Хрис­тя. - Що ж во­ни, жи­вуть гар­но?

    - Живуть, та й го­дi… Гор­пи­на на йо­му вер­хи їздить. Оце не­дав­но був на се­лi, за­хо­див i до йо­го. Те­пер вiн ок­ре­мим ха­зяїном жи­ве. "А що, - пи­таю, - доб­ре жо­на­то­му?" - "Та во­но б доб­ре, - од­ка­зує, - бу­ло, як­би жiн­ка не та­ка злю­ща та рев­ни­ва. Усе, знай, очi ви­би­ває Хрис­тею". - "Во­но, - ка­жу йо­му, - усi во­ни та­кi, ста­рi дiв­ки".

    - А що ж там ще но­во­го у се­лi? - пе­ре­би­ла Хрис­тя.

    - Що ж но­во­го? Ти­мо­фiй теж же­нив­ся.

    - На Ївзi? - вга­дує Хрис­тя.

    - Або Ївга йо­го на со­бi оже­ни­ла та че­рез тиж­день пiс­ля вiн­чан­ня i ди­ти­ну при­ве­ла.

    - Це мо­ло­да? - зди­ву­ва­ла­ся Мар'я.

    - А що ж, як мо­ло­да?

    - То во­на че­рез кож­ний тиж­день бу­де во­ди­ти? - ре­го­че Мар'я.

    - Та з ва­шим бра­том бу­ває…-

    - А на­ше дво­ри­ще як там? - зно­ву пе­ре­би­ла Хрис­тя.

    - Ваше дво­ри­ще цвi­те. Те­пер ти сво­го дво­ри­ща i не пiз­наєш!

    - Як са­ме? Хто ж там жи­ве?

    - Та й ста­рої ха­ти уже не­ма. Кар­по ви­бу­ду­вав но­ву, ве­ли­ку, на двi по­ло­ви­ни. Жи­да пус­тив шин­ку­ва­ти… Пер­ший на се­лi ши­нок… Ве­се­ло так! Хрис­тю та звiст­ка, на­че цур­кою, крут­ну­ла за сер­це.

    - Як ши­нок? Хто ж пус­тив ту­ди жи­да?

    - Хто? Кар­по! Кар­по те­пер на всю гу­бу пан! А до Одар­ки так без па­ли­цi й не пiдс­ту­пай: у пар­че­вих очiп­ках хо­де; на­ря­диться, на­пин­дю­читься, он яка па­нi!

    - Та чи прав­да сьому? - не йме вi­ри Хрис­тя.

    - Пiди, ко­ли хоч, по­ди­ви­ся… У ста­рiй, бач, ха­тi нiх­то не хо­тiв жи­ти: так Кар­по пiд ши­нок най­няв. Пiд ши­нок во­на, бач, бу­ла не пiд­хо­жа, то й на­ра­яв пе­ре­ро­би­ти. Те­пер та­кi ва­ви­ло­ни дви­нув - страсть! З од­но­го бо­ку крам­ни­ця - пря­ни­ки, ках­ве­ти; з дру­го­го - ши­нок. Пря­мi­сiнько з ули­цi за­хо­дять!.. У се­лi го­мо­нять: пiш­ла Кар­по­вi у ру­ку При­ти­чи­на ху­до­ба! Пiс­ля Грицька пер­шим гос­по­да­рем став. По­го­мо­ню­ють у ста­рос­ти ви­би­ра­ти, а то й в са­мi стар­ши­ни. Он те­пер який Кар­по: не ди­вись, що заб­ро­дивсь, аби ха­ляв не по­ка­ляв!

    I див­но, i чуд­но Хрис­тi все те. Чи дав­но во­на з се­ла, i от та­кi пе­ре­мi­ни скоїлись… Фе­дiр оже­нив­ся, Ти­мо­фiй оже­нив­ся, Кар­по так роз­ба­га­тiв… О, той Кар­по дав­но був со­бi на умi! Та яке вiн пра­во мав ха­ту руй­ну­ва­ти? Хоч би спи­тав­ся, хоч би на смiх був ска­зав; я ж йо­му при­по­ру­ча­ла як доб­ро­му. А вiн он що… жи­да пус­тив, ши­нок за­вiв… Пе­ку­ча зга­га ухо­пи­ла Хрис­тю за сер­це. Сви­рид ще ба­га­то де­чо­го роз­ка­зу­вав про се­ло, про се­лян, та во­на вже не слу­ха­ла нi­чо­го. Жид i ши­нок сто­яли у неї i в дум­цi, i пе­ред очи­ма.

    - Коли ти вже оже­ниш­ся? - спи­та­ла Мар'я Сви­ри­да, як той за­мовк.

    - Молодої чорт­ма!

    - А хi­ба дiв­чат ма­ло на се­лi або в го­ро­дi?

    - Якби хоч од­на з їх ски­да­ла­ся на те­бе, уже кат йо­го бе­ри! За­пет­лю­вав­ся б! - заг­рає Сви­рид.

    - Що я? Я - ста­ра ба­ба! - од­ка­зує Мар'я.

    - Стара, та ба­га­то мо­ло­до­го жа­ру маєш.

    - Був ко­лись, та стух­нув; те­пер тiльки по­пi­лець зос­тав­ся! - зiтх­нув­ши, од­ка­зує Мар'я.

    - Небiйсь, хоч i по­пi­лець, та га­ря­чий! - пiдс­ту­па­ючи до неї, ка­же Сви­рид. - Ди­вись, яке пле­че! - i, се про­мо­вив­ши, при­да­вив звер­ху ру­кою.

    - А щоб те­бе так кат опiк! - скрик­ну­ла Мар'я, ухо­пив­шись за пле­че.

    - Дошкулив? - ре­го­че Сви­рид.

    - Ще й ре­го­че, бi­сiв син! - скрик­ну­ла Мар'я i ки­ну­ла­ся з ку­ла­ка­ми на Сви­ри­да. Сви­рид наг­нув­ся, а во­на, на­че по боч­цi, бух­ко­тi­ла ку­ла­ка­ми по йо­го спи­нi, тiльки гу­ло.

    - Та бий дуж­че! Бий ще! - ре­го­че Сви­рид i, вип­ря­мив­шись, як ря­бець го­роб­ця, ухо­пив Мар'ю на обе­ре­мок i при­тис до се­бе… Який­сь га­ря­чий стру­мiнь при­лив до Мар'їно­го сер­ця i теп­лою те­чiєю роз­лив­ся по всьому тi­лу. Мар'я по­чу­ла, що в неї об­лич­чя за­па­ла­ло, шия й го­ло­ва за­го­рi­ли­ся, а сер­це, як пташ­ка у клiт­цi, за­ко­ло­ти­ло­ся. Сви­рид, як ма­лу ди­ти­ну, но­сив її по ха­тi i на увесь рот ре­го­тав­ся.

    - Що се ви за­ве­ли? - по­чув­ся го­лос па­нiї у роз­чи­не­нi з гор­ниць две­рi. Сви­рид ви­пус­тив Мар'ю i зос­тав­ся нi в сих нi в тих се­ред ха­ти.

    - Та се он вiн, бi­сiв син! - за­со­ро­мив­шись, про­мо­ви­ла Мар'я. - Прий­шов до Хрис­тi… з од­но­го се­ла з нею… при­нiс їй пок­ло­ни…

    - Та, не­бiй­сь, не Хрис­тi їх б'є, а то­бi! -вiд­ка­за­ла па­нi, за­чи­ня­ючи з" со­бою две­рi.

    - Бач, єре­пу­дiв! Я то­бi ка­за­ла: не гу­кай! - ко­ри­ла йо­го Мар'я.

    - А я знав, що їх там чорт поз­но­сив… Не­хай вам вся­чи­на: ще вло­па­еш­ся. Де моя шап­ка? Пi­ду.

    - Ти без шап­ки прий­шов, - ре­го­че Мар'я.

    - Хiба без шап­ки? Нi, мов у шап­цi. - I вiн оки­нув бист­рим оком ха­ту. Шап­ка ле­жа­ла на по­лу. Мар'я, як кiш­ка, стриб­ну­ла, вхо­пи­ла шап­ку i ки­ну­ла її на пiч до Хрис­тi.

    - Не да­вай! - гук­ну­ла во­на на ту. - Хай iде без шап­ки.

    - Я без шап­ки не пi­ду.

    - А що ж, тут зос­та­неш­ся?

    - Атож. Ти ме­не хоч на край­ок по­лу по­ло­жиш, аби бi­ля се­бе.

    - Зугарний! Ляг­ла б я з та­ким? - ще­бе­че Мар'я.

    - А чо­му ж? Хi­ба я у бо­га те­ля з'їв?

    - Може, й з'їв… А бо­дай те­бе! - ре­го­че Мар'я.

    - Бач: ме­нi на­ка­зув - не кри­чи, а са­ма на всю ха­ту ре­го­че… Хай вам! тi­ка­ти мер­щiй вiд грi­ха. Хрис­те! кинь ме­нi, будь лас­ка, шап­ку.

    Тiльки що Мар'я на­мi­ри­ла­ся крик­ну­ти: не ки­дай! як Хрис­тя уже й шпур­ну­ла.

    - А що, не ки­ну­ла? - зад­раж­нив Сви­рид Мар'ю, ти­ка­ючи на неї шап­кою. - Ти ду­маєш, усi та­кi, як ти? У ме­не Хрис­тя - он що! - i вiн цмок­нув свої два пальцi.

    - Уже ко­ли б на ме­не, я б не од­да­ла нi­за­що.

    - То ж ти… Про­ща­вай­те!

    - Iди к бi­су!

    - Ти хоч би про­ве­ла, - по­вер­нув­ся з сi­ней Сви­рид.

    - Собак боїшся?

    - Боюся.

    Мар'я вий­шла за Сви­ри­дом. Вид­ко, да­ле­ко во­на йо­го про­во­ди­ла, що не швид­ко вер­ну­ла­ся i вся змо­че­на, як хлющ.

    - Нехай йо­му, яке не­са­мо­ви­те над­во­рi! - трем­тя­чи й бе­ру­чись на пiч, мо­ви­ла во­на до Хрис­тi.

    Та мов­ча­ла. Пох­ню­пив­шись, си­дi­ла во­на у глу­хо­му кут­ку пiд ко­ми­ном i ду­ма­ла свою важ­ку дум­ку.

    - От уже й за­жу­ри­ла­ся! Чо­го? - спи­та­ла Мар'я. Хрис­тя по­ча­ла пла­ка­ти i на­рi­ка­ти на свою до­лю. Од­на бу­ла пам'ять вiд батька та ма­те­рi, та й ту доб­рi лю­ди зруй­ну­ва­ли!

    - А на­що ж ти так по­ки­ну­ла?

    - Я ж як на доб­рих ки­да­ла! - пла­ка­лась Хрис­тя.

    Розмова їх не в'яза­ла­ся. Хрис­тя мовч­ки си­дi­ла бi­ля ко­ми­на та, си­дя­чи, хи­та­ла­ся, а Мар'я ле­жа­ла бi­ля неї та ко­ли-не-ко­ли важ­ко зiт­ха­ла.

    На дру­гу нiч Мар'я як пiш­ла зве­чо­ра, то вер­ну­ла­ся геть за пiв­нiч. Хрис­тя чу­ла, як вiд неї нес­ло хме­лем. На тре­тю - чо­гось во­на не­пев­на бу­ла, чо­гось по­ло­ха­ла­ся, на­че ко­го до­жи­да­ла­ся. Уже й па­ни по­ля­га­ли спа­ти, а во­на все ниш­по­ри­ла. Хрис­тя поб­ра­ла­ся на пiч i швид­ко зас­ну­ла, її збу­див який­сь ше­лест у ха­тi; во­на по­ча­ла дос­лу­ха­ти­ся - щось шеп­та­ло­ся.

    - Мар'є! - обiз­ва­ла­ся Хрис­тя, пiд­вiв­ши го­ло­ву. Шеп­тан­ня за­мер­ло.

    - Мар'е! - уд­ру­ге гук­ну­ла во­на на всю ха­ту.

    - Чого? - обiз­ва­ла­ся та.

    - Щось у ха­тi шеп­че… Ти чу­ла?

    - Цить! - ти­хо од­ка­за­ла Мар'я. - Це - брат.

    - Який брат?

    - Здорова, зем­ляч­ко! - впiв­го­ло­са обiз­вав­ся хтось до неї…

    - Цить! - зно­ву за­си­ча­ла Мар'я.

Пошук на сайті: