Панас Мирний - Повія (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11616
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12895
    Одарка, мо­ло­да й ве­се­ла мо­ло­ди­ця, слу­ха­ючи тi не­ра­дiс­нi ре­чi, за­су­му­ва­ла, по­хи­ли­ла­ся, їй зда­ва­ло­ся - то са­мо ли­хо глу­хо бу­бо­нить свої жа­ло­щi, то вже не жи­лець сього свi­ту скар­житься на гiр­ке жит­тя. Ще, мо­же, тро­хи пос­кар­житься, ще тро­хи по­го­мо­нить та й зам­ре-за­кос­те­нiє з гiр­ки­ми до­ко­ра­ми на вус­тах!.. "Ота­ке на­ше жит­тя, ота­ка на­ша до­ля!" - гли­бо­ко зiт­ха­ючи, ду­має во­на… А Хрис­тя ще ниж­че схи­ли­ла­ся, ще дуж­че приг­ну­ла­ся до своєї ро­бо­ти. Од­на Прiська не пе­рес­тає, не вга­ває…

    - Яке на­ше жит­тя, Одар­ко, щоб йо­го жал­ку­ва­ти? Од­нi гiр­кi сльози, людськi до­ко­ри, нуж­да та злид­нi… Он, свя­то йде: дру­гi - ра­дi то­му праз­ни­ко­вi, гульнi та спо­чин­ку; а нам чо­го ра­дi­ти? чим йо­го стрi­ча­ти, як про­во­ди­ти?.. Нi уз­ва­ру, нi ри­би, ра­ди ба­га­то­го ве­чо­ра, не­має; ков­ба­си - роз­го­вi­ти­ся - нi за що ку­пи­ти. Ду­ма­ла, Грицько вiд­дасть хоч кар­бо­ван­ця; ка­же - не­має; а знаю, що е… Що ж йо­го ро­би­ти?.. Но­вi чо­бо­ти Хрис­тi ку­пив ста­рий: ра­дiє ди­ти­на об­нов­цi… а те­пер при­хо­диться тi чо­бо­ти про­да­ти або зас­та­ви­ти… От то­бi й ра­дiсть!

    I Прiська зап­ла­ка­ла. Пiд плач ма­те­рi Хрис­тя со­бi по­ча­ла схли­пу­ва­ти.

    - Ось не плач­те, ось слу­хай­те, що я вам ска­жу, - по­ча­ла Одар­ка. - Якої вам ри­би тре­ба? Со­ло­ної? Оце завт­ра або пiс­ля­завт­ра поїде Кар­по у мiс­то; я йо­му дам своїх гро­шей, ска­жу - ви да­ли. Хай ку­пить. А ви вiд­дас­те.

    - Одарко, го­луб­ко моя! - за­мо­ли­ла Прiська. - Сам гос­подь то­бi зап­ла­те тим доб­ром, що ти для нас ро­биш!

    - Та стiй­те, не пе­ре­би­вай­те, - по­ча­ла зно­ву Одар­ка. - На скiльки вам ри­би? На се­миг­ри­ве­ни­ка чи на ко­пу?

    - Та й на ко­пу бу­де.

    - Ну, на ко­пу. А уз­вар у ме­не е. Чи ква­со­лi, чи го­ро­ху тре­ба бу­де - бе­рiть, скiльки схо­че­те: у нас все рiв­но нiх­то йо­го не їсть, а вам, мо­же, для пи­ро­гiв здасться. Не­хай Хрис­тя iде за мною, бо ме­нi по­ра, - до­сi ди­ти­на про­ки­ну­лась, - та й вiзьме, скiльки там тре­ба.

    Христя тро­хи не мо­ли­ла­ся на Одар­ку, iду­чи слi­дом за нею.

    - Спасибi вам, тiт­ко, ве­ли­ке спа­си­бi! Ви ме­не мов на свiт на­ро­ди­ли: те­пер ма­ти не про­да­дуть чо­бiт… А то, по­ду­май­те-та­ки, свя­то iде, ста­рi чо­бо­ти зов­сiм роз­топ­та­ли­ся, а но­вi ду­ма­ють про­да­ти. Та­ка ме­не до­са­да взя­ла, та­кi сльози об­ня­ли, як ма­ти ска­за­ла: "Скинь та по­ло­жи: по­ки но­вi - бiльше да­дуть за них…" Так моє сер­це й за­ко­ло­ти­ло­ся… Дру­гi ра­ди свят усе но­ве справ­ля­ють, а ме­нi чо­бо­ти ку­пи­ли, та й тi од­би­ра­ють! - ще­бе­та­ла Хрис­тя.

    Одарка пiз­на­ла у то­му ве­се­ло­му го­мо­нi Хрис­тi свою дi­во­чу по­ру, свої мо­ло­дi лi­та. Так i во­на ко­лись ра­дi­ла кож­нiй но­ви­нi. А те­пер?.. "Ма­на, - ду­ма­ло­ся їй, - все то ма­на… Все то ми­неться-за­бу­деться, як жит­тя гля­не у вi­чi своїм су­во­рим оком… Де та i ра­дiсть дi­неться, де i ве­се­лi дум­ки по­дi­нуться?.. А по­ду­маєш - щас­ли­вi лi­та: i ли­хо не­до­куч­ли­ве, i сльози на який-не­будь час…" I Одар­ка ра­дi­ла, слу­ха­ючи Хрис­ти­не ще­бе­тан­ня.

    Не мен­ше ра­дi­ла й Прiська, си­дя­чи са­ма со­бi в ха­тi… З сер­ця не­на­че хто ка­мiнь зняв, сльози вга­му­ва­ли­ся… Дум­ки ле­генькi та­кi плу­та­ються в го­ло­вi… "Ска­за­но, як доб­ра лю­ди­на знай­деться… ска­за­но-то…" - шеп­че са­ма со­бi Прiська.

    

IV

    

    Заступало свя­то; нас­тав ба­га­тий ве­чiр. Поз­до­ров, бо­же, Одар­ки Здо­ри­хи, Прiська стрi­чає йо­го не­аби­як: i стра­ви уво­лю, i пи­ро­гiв, ще й осьмуш­ку го­рiл­ки ку­пи­ла. Всього пот­ро­ху є, та нi­ко­му їсти, нi­ко­му пи­ти, нi­ко­му при­вiт да­ти. Ку­са­ючи пи­ро­га, Прiська зга­дує Пи­ли­па - i пла­че… Де вже та їжа пi­де на ду­шу, як сльози за­ли­ва­ють очi?.. 3а Прiською пла­че i Хрис­тя. Бiльше сльоза­ми, нiж стра­вою, по­ве­че­ря­ли обид­вi - i не­ве­се­лi по­ля­га­ли спа­ти.

    Настало рiзд­во. По­ки до церк­ви зби­ра­лись-на­ряд­жа­лись, по­ки у церк­вi сто­яли-мо­ли­лись, во­но i свя­то зда­ва­ло­ся. День ви­пав по­го­жий, со­няч­ний; свiт ллється з не­ба, вiд­би­вається на прик­ри­тiй снi­гом зем­лi; аж очам бо­ля­че ди­ви­ти­ся - та­ко­го йо­го ба­га­то. I не хо­лод­но ду­же: є мо­ро­зець, та не цуп­кий… У дво­рах, по ву­ли­цях, ко­ло церк­ви, як му­ра­ви, на­ро­ду, та все приб­ра­нi у праз­ни­ко­ву оде­жу, все ви­бi­ле­нi, ви­ми­тi… Свя­то чується i на лю­дях, i в по­вiт­рi, Зог­рi­то­му со­няч­ним свi­том; ди­шеться якось лег­ше, на сер­цi за­ти­ха­ють му­ки; на ду­шi - ра­дiсть, спо­кiй. Ра­дi­ють за дру­ги­ми Прiська i Хрис­тя. Прiська бiльше у церк­вi стоїть, мо­литься; а Хрис­тя з дiв­ча­та­ми кру­титься по цвин­та­рю, ще­бе­че. Во­на так дав­но ба­чи­ла­ся з ни­ми: пiс­ля Ми­ко­ли не ви­хо­ди­ла нi на дос­вiт­ки, нi до ко­го на поп­ря­хи; як кряч­ка та, про­си­дi­ла тро­хи не три тиж­нi ко­ло ма­те­рi. Дiв­ча­та об­див­ля­ються її, хва­лять стьожки, на­мис­то, сер­ги; лю­бу­ються чо­бiтьми; роз­ка­зу­ють, що без неї лу­чи­лось на дос­вiт­ках: як чор­на Ївга по­ла­яла­ся з Ти­мо­фiєм та й до во­рож­ки хо­ди­ла, щоб по­ми­ри­ла; як Фе­дiр щод­ня на дос­вiт­ках до­пи­ту­вав­ся, чи не ба­чив хто де її, Хрис­тi?

    - Вiн та­ки те­бе щи­ро лю­бить, хоч батько йо­го за це й лае, - ска­за­ла Гор­пи­на Педькiв­на, под­ру­га Хрис­тi, ви­со­ка, бi­ля­ва дiв­ка, пер­ша ре­го­ту­ха на се­лi.

    - А ме­нi про те й бай­ду­же, - од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - От, зга­дай чор­та, а вiн i ро­ги вис­та­вить! - скрик­ну­ла Гор­пи­на, за­ре­го­тав­шись.

    Христя озир­ну­ла­ся. Пря­мо до їх гур­ту iшов па­ру­бок, ви­со­кий, бi­ля­вий, у синьому сук­ня­но­му кап­та­нi, пiд­пе­ре­за­но­му доб­рим ка­ла­май­ко­вим по­ясом, у си­вiй з ре­ше­ти­лiвських смуш­кiв шап­цi. То був Фе­дiр Суп­ру­нен­ко.

    - Здоровi! З праз­ни­ком! - при­вi­тав­ся вiн, пiд­хо­дя­чи до гур­ту.

    - Здоровi! - од­ка­за­ли дру­гi дiв­ча­та, а Хрис­тя змов­ча­ла. По­ки йшло вi­тан­ня, во­на пос­то­яла тро­хи, да­лi одiй­шла, а по­тiм i зов­сiм пiш­ла в церк­ву. Фе­дiр, по­ну­ро пос­лу­хав­ши дi­во­чо­го ре­гот­ли­во­го ше­по­тан­ня i нi­ко­му сло­ва не ска­зав­ши, ти­хо по­хи­лив по­за церк­вою. Дi­во­чий ве­се­лий ре­гiт геть про­вiв йо­го; Фе­дiр не ози­рав­ся, не дос­лу­хав­ся…

    - Отак обiй­ди хлоп­ця та й во­ди йо­го за со­бою! - ска­за­ла ни­зенька та­ран­ку­ва­та Пе­до­ря.

    - Вiльно ж йо­му, як на­вi­же­но­му, са­мо­му у вi­чi лiз­ти! - од­ка­за­ла Гор­пи­на. - Хрис­тя вiд йо­го по­ли рi­же та тi­кає, а вiн, як реп'ях той, уче­пив­ся.

    - Що ви тут про ме­не ме­ле­те? - обiз­ва­ла­ся Хрис­тя, вер­та­ючись зно­ву до гур­ту.

    - Та то Пе­до­ря за­ви­дує то­бi, що Фе­дiр, бач, не за нею ув'язав­ся, - Зас­мi­яла­ся Гор­пи­на.

    - Вiн, здається, не­за­ба­ром бу­де за всi­ма, як той цу­цик, - од­ка­за­ла по­ну­ро Хрис­тя.

    - Дрiк та­кий на­па­де!.. - жар­тує Гор­пи­на. - От ко­ли б та на всiх хлоп­цiв ра­зом.

    - То що б бу­ло? - хтось обiз­вав­ся.

    - Може б, на­ша чор­на Ївга ско­рiш за­мiж вий­шла, - при­га­дує Гор­пи­на. - А то прий­шла до церк­ви бо­гу мо­ли­ти­ся та по­ба­чи­ла Ти­мо­фiя… Вiн од неї тi­кає, по по­яс снi­гом рi­жеться, а во­на за ним - нав­пе­рей­ми. Зас­ту­ка­ла у су­точ­ках, мiж де­ре­вом та ог­ра­дою, та й до­сi там стир­чать.

    - Богу мо­ляться?.. - хтось ска­зав. I нес­тям­ний ре­гiт при­вi­тав угад­чи­цю.

    - Та цитьте, не ре­го­чiть… ще ба­тюш­ка у церк­вi по­чує, - хтось при­дер­жує.

    - Та ба­тюш­ка - то нi­чо­го. А як ста­рий дяк по­чує, - ка­же Гор­пи­на, - та зас­та­ве за со­бою спi­ва­ти - ото бу­де ли­хо!

    Дiвчата аж за бо­ки бе­руться та ре­го­чуть вiд ку­мед­них Гор­пи­ни­них ви­га­док, а та i не пе­рес­тає - ме­ле. Хрис­тя i со­бi за дру­ги­ми смiється. Як йо­го не ре­го­та­ти, ко­ли Гор­пи­на, здається, i ка­мен­но­го розс­мi­шить.

    Час ве­се­ло i швид­ко йде. Нез­чу­ла­ся Хрис­тя, ко­ли i з церк­ви вий­шли, як ма­ти, сiп­нув­ши її за ру­кав, - по­ра до­до­му! - ска­за­ла.

    - Гляди ж, Хрис­те, - гук­ну­ла Гор­пи­на, - я за то­бою за­бi­жу: пi­де­мо ко­ля­ду­ва­ти.

    Вернулися Прiська i Хрис­тя до­до­му - кра­ще б не вер­та­ли­ся!.. Хрис­тi ще вчу­вається ре­гiт дi­во­чий, ве­се­лi їх ви­гад­ки, при­по­вiст­ки… а тут у ха­тi ти­хо, аж сум­но; ма­ти та­ка по­ну­ра. Сi­ли роз­гов­ля­тись, а Прiська - за сльози.

Пошук на сайті: