Панас Мирний - Повія (сторінка 83)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11610
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12892
    Сумна та не­ве­се­ла сi­ла во­на на ла­вi край сто­лу i пiд­пер­ла­ся ру­кою пiд що­ку. Не­ве­лич­ка сте­жеч­ка свi­ту про­би­ва­ла­ся з гор­ниць крiзь две­рi i дов­гою смуж­кою сла­ла­ся на чор­нiй до­лiв­цi. Хрис­тя ди­ви­ла­ся на ту сте­жеч­ку, а нудьга та до­са­да, як об­ценька­ми, да­ви­ли її сер­це… Там, за две­ри­ма, на сто­лi зос­тав­ся її не­до­пи­тий чай; той чай, що во­на упер­ше зро­ду на­мi­ря­ла­ся ви­пи­ти ра­зом з ним, пе­ре­ки­да­ючись лю­бою роз­мо­вою. "От i на­пи­ла­ся! от i по­ба­ла­ка­ла! I при­не­се йо­го ли­ха та не­щас­ли­ва го­ди­на! I чо­го? Бi­со­ва п'яни­ця! об­рид­ло по шин­ках ти­ня­тись, та да­вай ще по лю­дях!" - ла­ялась Хрис­тя про се­бе, а сльози, на­че хто їх ви­дав­лю­вав, так i зас­но­ву­ва­ли очi, так i зас­ти­ла­ли свiт… от-от бриз­нуть!.. Ко­ли се…

    - Христе! - до­нiс­ся до неї го­лос Про­цен­кiв. Двi сльози, на­че двi ква­со­ли­ни, ви­ко­ти­ли­ся з її очей, за­лос­ко­та­ли, про­бi­га­ючи на лич­ку, i грузько упа­ли до­до­лу.

    - Христе! - гук­нув уд­ру­ге Про­цен­ко.

    - Чого?.. - Хрис­тя мер­щiй утер­ла­ся.

    - Чого ти там си­диш? Iди хоч чаю нам на­лий. Хрис­тя, пох­ню­пив­шись, увiй­шла у ха­ту, мовч­ки пi­дiй­шла до сто­лу, на­ли­ла чаю i по­вер­ну­ла на­зад.

    - Куди ж ти? Хi­ба чаю не хоч? - спи­тав­ся Про­цен­ко.

    - Та во­на чо­гось пла­че! - зирк­нув­ши на неї, мо­вив Довб­ня.

    - Плаче? Чо­го?

    Тривожний пог­ляд Про­цен­кiв стрiв­ся з її зап­ла­ка­ни­ми очи­ма… Хрис­тя мер­щiй утек­ла у кух­ню.

    - I чо­го? - ди­ву­вав­ся Про­цен­ко. - Лю­бi­сiнька-ми­лi­сiнька бу­ла… Чай на­ли­ва­ла, ще смi­яла­ся; а тут зра­зу - на то­бi та цить! - хва­лив­ся вiн Довб­нi.

    - Глядiть ли­шень, чи не я її об­ра­зив? - до­га­дав­ся Довб­ня.

    - Як? чим?

    - Та… кла­ду оде­жу та й ка­жу: гля­ди лиш, щоб мос­ка­лi не вкра­ли. А во­на ме­нi: якi? - Мо­же, ка­жу, до те­бе хо­дять.

    - Так то­го? - ки­нув­ся Про­цен­ко у кух­ню.

    - Еге-е-е ж, - хли­па­ючи, од­ка­за­ла Хрис­тя. - Хi­ба я з мос­ка­ля­ми зна­юся? Хi­ба я во­дю­ся з ни­ми, що во­ни ме­нi ни­ми очi ви­би­ва­ють, - роз­по­ро­ща­ла­ся Хрис­тя.

    - Дурочка ж ти! Я ж пи­тав­ся тiльки, - утi­ша Довб­ня.

    - Дурочка! А на­що ж та­ке ка­за­ти?

    - Ну, вiн не бу­де уд­ру­ге. Го­дi, пе­рес­тань. Умий­ся хо­лод­ною во­дою та йди бi­ля чаю по­ряд­ку­ва­ти, - ка­же Про­цен­ко, до­са­ду­ючи в ду­шi на Довб­ню.

    - Я, їй-бо­гу, не ду­мав її об­ра­зи­ти, - по­чав вип­рав­ля­ти­ся Довб­ня. - Так, нав­ман­ня ска­зав, а во­на бач… Бабй­о! Ота­кi во­ни всi. Ота­ка й Ма­ри­на… Ви Зна­ете, чо­го я до вас прий­шов?

    - А чо­го?

    - Женюся! - гра­ючи очи­ма, од­ка­зав Довб­ня.

    - Боже по­мо­жи! На ко­му?

    - Прийшов про­ха­ти на ве­сiл­ля. Прий­де­те?

    - А чо­му ж? На ко­му ж же­ни­тесь?

    - Та на Ма­ри­нi ж! Про­цен­ко тiльки очi вит­рi­щив.

    - Як на Ма­ри­нi? Ма­ри­на ж на се­лi.

    - Була на се­лi, а те­пер ту­та.

    - Як? яким по­би­том?

    - Шкода ста­ло гас­пидської дiв­ки. Отак про­па­де десь, ду­маю. Так я й ви­пи­сав.

    - Коли ж ве­сiл­ля?

    - А от пiс­ля свят. Як во­да одс­вя­титься, так i ве­сiл­ля.

    - Дивно!.. - за­га­дав­шись, про­мо­вив Про­цен­ко.

    - Дивуєтесь? Усi ди­ву­ються, ко­му не ска­жу, "Про­пав, - ка­жуть, - чо­ло­вiк! Отак учив­ся-учивсь, на до­ро­гу вий­шов, жи­ти 6 та бо­га хва­ли­ти, нiт же, пi­шов та й уто­пив­ся…" Чуд­нi лю­ди! - глу­хо про­мо­вив Довб­ня, з усiєї си­ли по­тяг ци­гар­ку й за­пив чи­ма­лим ковт­ком чаю; не швид­ко вiн ви­пус­тив цi­лий обе­ре­мок ди­му i, на­че хма­рою, пок­рив­ся ним.

    - Я ска­зав: чуд­нi? - по­чу­ло­ся з тiї хма­ри. - Нi, лу­ка­вi! под­лi! - за­гу­кав да­лi Довб­ня. - Во­ни зна­ють, що зна­чить чес­но ду­ма­ти, жи­ти - не лу­ка­ви­ти?.. На­ро­би­ли яки­хось пе­ре­го­ро­док, по­ме­жу­ва­ли лю­дей та й ду­шаться у тих тiс­них су­точ­ках; мо­ро­чать свою го­ло­ву, нi­ве­чать сер­це; з най­ми­лi­ши­ми ба­жан­ня­ми кри­ються-хо­ва­ються; не жи­вуть - му­чаться, скнi­ють та й зо­вуть оце жит­тям! Пi­ди тiльки про­ти їх, зро­би що та­ке, що не в'яжеться з їх на­вi­же­ни­ми зви­ча­ями, так i за­гу­ка­ють: не мож­на! не го­диться! А чо­му не мож­на? чо­го не го­диться? То­му, що нiх­то ще до­сi сього не ро­бив, то­го, що у їх гур­тi не прий­ня­то… Брех­ня! плю­ва­ти на все! Все мож­на, все го­диться, що тiльки дає щас­тя чо­ло­вi­ко­вi, все, що йо­го ро­бить кра­щим, ста­но­вить ви­ще! Он що зна­чить чес­но ду­ма­ти, чес­но жи­ти, не лу­ка­ви­ти з со­бою! А во­ни: про­пав! Та хоч би й про­пав, - сер­ди­то гу­кав Довб­ня, - ко­му яке дi­ло? Во­ни го­но­би­ли мої най­кра­щi дум­ки? Во­ни пiд­дер­жу­ва­ли мої чес­нi за­мi­ри? Под­лi!.. Во­ни не ба­чи­ли, як я ду­шею бо­лiв, як моє сер­це роз­ри­ва­ло­ся, як я хи­тав­ся-хи­ляв­ся. Во­ни пiд­дер­жа­ли ме­не, щоб я не впав? Нi? То яке ж ви маєте пра­во су­ди­ти ме­не - доб­ре я роб­лю чи по­га­но я роб­лю? Ще б ви ма­ли пра­во, як­би я про­ти гро­мадської ко­рис­тi йшов, з ва­ших ки­шень гро­шi ви­тя­гав, ду­шi за­но­жу­вав… А то ви - са­мi со­бi, я - сам со­бi. Я ба­жаю не вам, а со­бi гнiз­до звес­ти, щоб бу­ло де го­ло­ву притк­ну­ти пiд час ли­хої го­ди­ни… Ви ка­же­те: бе­ри бла­го­род­ну зад­ля сього, стри­жи­ся у по­пи. Плю­ва­ти ме­нi й на ва­ших бла­го­род­них, i на ва­ших по­пiв, що ви­со­ку Хрис­то­ву на­уку по­вер­ну­ли у ре­мес­ло!.. Плю­ва­ти хо­тiв, плюю й бу­ду плю­ва­ти! За­ве­ду своє щас­тя, як сам знаю, а не як вам хо­четься! - гу­кав Довб­ня, все бiльше та бiльше роз­па­лю­ючись.

    Проценко ус­мiх­нув­ся.

    - Та пос­тiй­те, - ска­зав вiн Довб­нi. - З ким ви воюєте? Зо мною, чи що?

    - З ва­ми? Нi, я знаю, що ви стоїте ви­ще вiд тих пе­ре­ку­пок, що на кож­но­му пе­рех­рес­тi го­то­вi за­су­ди­ти чо­ло­вi­ка. Як­би ви бу­ли та­кий, то я б не ска­зав сього, що до­сi го­во­рив.

    - То чо­го ж ви гу­каєте? Чо­го ви сер­ди­тесь?

    - Та до­сад­но, ма­те­рi йо­го бiс! Усiм дi­ло до ме­не, усiм я у зу­би заст­ряв… "Ви же­ни­тесь на Ма­ри­нi? Ви же­ни­тесь на прос­тiй дiв­цi?" А хоч би й же­нив­ся? Ну то що? Ко­му-не­будь я став впо­пе­рек до­ро­ги? Ко­му-не­будь пе­ре­чу бра­ти пан­ноч­ку?.. Пi­шов сьогод­нi до по­па… до от­ця Ми­ко­лая… Ба! кла­няється вам по­падька. "Як по­ба­чи­те, - ка­же, - ска­жiть: що за знак, що од­цу­рав­ся, не хо­де?"

    - Та так, то не­ду­житься, то нi­ко­ли, - од­ка­зав Про­цен­ко, мор­ща­чись.

    - Та для ме­не все од­но! - мах­нув ру­кою Довб­ня. - Я ду­мав, що во­но справ­дi що путнє… так по­падька - кук­ла, та й го­дi!

    Проценко мав був щось ска­за­ти. Довб­ня ру­кою зос­та­но­вив йо­го.

    - Постiйте! Я все до­ка­жу вам. При­ход­жу сьогод­нi до йо­го, щоб узяв­ся по­вiн­ча­ти. З ним ми не­дов­го вов­ту­зи­ли­ся, тiльки по-то­ва­риськи за­ло­мив двад­цять п'ять руб­лiв за вiн­чан­ня.. Чи двад­цять п'ять, то й двад­цять п'ять, ду­маю. Кат йо­го бе­ри! I йо­му тре­ба з чо­гось жи­ти. А тут i во­на встря­ла. "То ви же­ни­тесь?" - "Же­ню­ся", - ка­жу. "На ко­му?" - "Та так, - од­ка­зую, - дiв­ку од­ну бе­ру". - "Яку дiв­ку? Прос­ту дiв­ку?" - "Прос­ту", - ка­жу. "Як? ви на прос­тiй? ви на му­жич­цi же­ни­тесь?" - "На прос­тiй, на му­жич­цi…" - ве­ду да­лi. Див­лю­ся - нiс за­ко­пи­лив­ся, скри­вив­ся, не­мов пiд йо­го що гид­ке пiд­нес­ли. По­ди­вив­ся я на неї, по­ди­вив­ся та й ка­жу: "Ку­кол­ка ви, ку­кол­ка! А вам теп­ло у ва­шо­му гнiз­деч­ку жи­веться?.." За­тiм i во­на. "А все ж, - ка­же, - не про­мi­няю я сво­го жит­тя на жит­тя му­жи­че". - "Ну й жи­вiть же ви пос­воєму. Чо­го ж ви не даєте дру­го­му жи­ти по-своєму?" - "Та я нi­чо­го, - ка­же. - Тiльки, - ка­же, - ви учи­лись, ви при­вик­ли до дру­гих зви­чаїв, а во­на?.. Во­на… все-та­ки му­жич­ка…" Я тiльки мах­нув ру­кою: гор­ба­то­го мо­ги­ла вип­ра­вить! слi­по­ро­дий - нi­ко­ли не по­ба­че свi­ту!.. i от з то­го ча­су за цi­лий день не прий­ду у се­бе, - пох­ню­пив­шись, скiн­чив Довб­ня.

    - I варт? Ви ж знаєте, що во­на гу­бернська ба­риш­ня. Ну, i плюй­те!

    - Плювати?! -скрик­нув Довб­ня. - Ко­ли 6 же во­на од­на, а то всi, всi та­кi! А ме­нi ж тре­ба з ни­ми жи­ти, з ни­ми по­во­ди­тись. Не ка­торж­нi ж ми, прос­ти гос­по­ди, щоб за­пер­ти­ся у чо­тирьох стi­нах та й си­дi­ти. Тре­ба ж i до лю­дей ча­сом пi­ти i їх до се­бе заз­ва­ти. Як же з ни­ми жи­ти пiс­ля сього, ска­жiть, по­жа­лус­та? Во­ни то­бою гор­ду­ва­ти­муть, над то­бою нас­мi­ха­ти­ся бу­дуть, во­ни - що i нiг­тя з мi­зин­ця пальця на моїй но­зi не сто­ять! Не те страш­но, що я сам не зу­мiю за­лу­чи­ти до се­бе щас­тя, а те, що во­ни пер­шi ста­нуть нав­пе­рей­ми шля­ху тво­го, от­ру­ять йо­го, - упав­шим го­ло­сом мо­вив Довб­ня. - А все-та­ки оже­ню­ся! Ма­те­рi їх ду­ля! - гук­нув вiн, мах­нув­ши ру­кою. - Да­вай­те лиш чаю.

    - Христе, чаю! - гук­нув Про­цен­ко.

Пошук на сайті: