Панас Мирний - Повія (сторінка 85)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11604
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12877
    А Хрис­тя дав­но вже стоїть ко­ло ку­хон­них две­рей i жде не дiж­деться, щоб па­нi пiш­ла у свої ха­ти, щоб їй як-не­будь вис­ко­чи­ти. "Оце до­ле­жа­лась! Оце дос­лу­жи­лась! оце так!" - ду­має Хрис­тя, а сер­це її, не­на­че пташ­ка, б'ється­ко­ло­титься, як не вис­ко­чить з гру­дей.

    - Та де це во­на, справ­дi? - гук­ну­ла вже з сер­цем па­нi i по­ча­ла пе­ре­ки­да­ти оде­жу на по­лу… Гля­ну­ла i пiд пiл, гля­ну­ла i пiд пiч - не­має.

    - Тепер же я знаю, де во­на! - до­га­да­ла­ся па­нi i, вся тi­па­ючись i мi­ня­ючись на ли­цi, мер­щiй нап­ря­ми­ла­ся за пiч, бу­цiм у гор­ни­цi.

    "О-о, пiш­ла-та­ки", - по­ду­ма­ла Хрис­тя i сти­ха вiд­чи­ня две­рi i ще тих­ше ви­хо­дить.

    Не встиг­ла во­на при­чи­ни­ти две­рей за со­бою, як з-за пе­чi по­ка­за­ла­ся па­нi. Об­лич­чя її бi­лi­ше вiд со­роч­ки, тiльки очi, мов двi роз­ду­тi уг­ли­ни, го­рять-па­ла­ють.

    - Де ти бу­ла? - гук­ну­ла во­на не своїм го­ло­сом. Хрис­тя пох­ню­пи­лась, мов­ча­ла.

    - Де ти бу­ла, пи­таю? - ще дуж­че крик­ну­ла во­на i пох­ли­ну­ла­ся. - Безс­тид­ни-це! сра-мот­ни-це! - по­ча­ла да­лi на­роз­тяг. - До па­ни­чiв хо­ди­ти?.. Оце­то та ти­ха, оце-то та смир­на, не­дот­ро­га… Не зай­май­те ме­не, я са­ма прий­ду! - зно­ву зад­рi­бо­та­ла па­нi.

    Христя, мов нi­ма, пох­ню­пив­шись, сто­яла. Сер­це її все дуж­че та дуж­че би­ло­ся, лай­ка па­нi все бiльше та бiльше йо­го пiд­ки­да­ла. А па­нi од­но га­нить:

    - То-то я при­мi­чаю, що вiн та­кий го­лiн­ний до гос­тей був, до­ма нi­ко­ли не по­ба­чиш, а то з до­му i не ви­во­ло­чиш… Го­ло­ва бо­лить, не­ду­житься… Он во­но чо­го го­ло­ва бо­лить! он чо­го не­ду­житься!.. А ти? а ти?.. под­ла! под­ла!.. - аж си­чить па­нi бi­ля Хрис­тi.

    Христя пiд­ня­ла го­ло­ву, розп­ра­ви­ла­ся. Об­лич­чя її, мов стi­на, бi­ле, ус­та трем­тять.

    - Чого ж я под­ла? - спи­та­ла во­на.

    - Ще не под­ла? ще не под­ла? - по­рос­ну­ла па­нi на всю кух­ню. - До па­ни­чiв хо­ди­ти?!

    - А ви? а ви? - ти­хо, мов су­ха тра­ва за­ше­лес­тi­ла, спи­та­ла Хрис­тя. Па­нi, на­че опе­че­на, ки­ну­лась.

    - Що я? Ну, що я?.. го­во­ри! го­во­ри!

    - Ви ж са­мi да­ва­ли йо­му ру­ку цi­лу­ва­ти, - ска­за­ла Хрис­тя.

    - Шкури-и-ще! - не своїм го­ло­сом скрик­ну­ла па­нi, ви­со­ко пiд­нi­ма­ючи уго­ру ру­ку… Нес­тям­ний вiд­ляск роз­дав­ся по ха­тi, а за ним рi­зу­чий крик… То Хрис­тя скрик­ну­ла, ухо­пив­шись за що­ку, що зра­зу, на­че кар­ма­зин, у неї за­го­рi­ла­ся вiд па­нi­ево­го при­вi­ту.

    - Докажи, шкур-р-о, до­ка­жи, суч­ко! - гук­ну­ла па­нi, ухо­пив­ши Хрис­тю за ко­си.

    Христя, на­че снiп, по­ва­ли­ла­ся до­до­лу.

    - Що тут та­ке? - ус­ка­ку­ючи у кух­ню, спи­тав­ся пан.

    - Вон!.. вон! - гу­ка­ла па­нi, штов­ха­ючи но­гою у бо­ки Хрис­тi.

    - Та гос­подь з то­бою! Що се ти ро­биш? Оха­ни­ся!.. - ки­нув­ся пан до па­нiї i на­си­лу одiр­вав її вiд Хрис­тi.

    - Вона… во­на… - пру­ча­ючись у ру­ках у па­на, гу­ка­ла па­нi. - По­гань! смiт­тя! До па­ни­чiв хо­де… Та смiв… По­мi­ша­ла, бач, ви­ле­жа­ти­ся на па­ни­че­вих по­душ­ках… Та­ке… ка­за­ти… - I, зак­ри­ва­ючи ли­це ру­ка­ми, Пис­ти­на Iва­нiв­на за­го­ло­си­ла. Дiт­во­ра, по­чув­ши ма­те­рин плач, со­бi пiд­ня­ла ре­ви­ще… Збив­ся та­кий гвалт, го­мiн!

    А що ж Про­цен­ко?

    Проценко ле­жав у се­бе на пос­те­лi i чув усе те; чув, як Пис­ти­на Iва­нiв­на ла­яла Хрис­тю, як да­ла їй стра­шен­но­го ля­са. Йо­го не­на­че хто но­жем у сер­це уда­рив, так во­но зра­зу за­бо­лi­ло, i вiн був ско­чив з пос­те­лi. Теп­лi йо­го но­ги черк­ну­лись хо­лод­но­го до­лу. "От iще не­жить че­рез прок­ля­тих бу­де!" - сер­ди­то вiн мо­вив сам до се­бе, поб­рав­ся зно­ву на пос­те­лю, за­гор­нув­ся в одi­яло, зак­рив го­ло­ву по­душ­кою i усил­ко­ву­вав­ся зас­ну­ти.

    До са­мо­го бi­ло­го свi­ту не вти­ха­ла ко­лот­не­ча. Пис­ти­на Iва­нiв­на то за­ми­ра­ла, то ожи­ва­ла i стра­шен­но гу­ка­ла на всi ха­ти. А Хрис­тя, як усi вий­шли з кух­нi, пiд­ве­ла­ся, злiз­ла на пiл i, уст­ро­мив­ши го­ло­ву в по­душ­ку, не­утiш­но пла­ка­ла.

    Свiтом пан пi­шов на ба­зар сам, та не­дов­го i хо­див. Швид­ко звер­нув­ся, ве­ду­чи за со­бою якусь чор­ну мо­ло­ди­цю.

    - Годi то­бi ви­ле­жу­ва­тись, - гук­нув вiн Хрис­тi. - На твою пла­ту та йди вiд нас. Ме­нi та­ких, як ти, не тре­ба. - I, щось ки­нув­ши на Хрис­тю, вiн одiй­шов.

    - А ти ди­вись, щоб во­на на­шої оде­жi не за­нес­ла, - про­мо­вив вiн до мо­ло­ди­цi. - Ото, що на їй, - на­ше. Хай у своє одя­гається та йде.

    Христя пiд­ве­ла­ся, ко­ли пан скрив­ся у гор­ни­цi. Двi зе­ле­них бу­маж­ки ле­жа­ли бi­ля неї. Во­на їх ухо­пи­ла у ру­ку, зда­ви­ла, як тiльки мож­на мiц­нi­ше зда­ви­ти, i скрик­ну­ла:

    - Куди ж те­пер пi­ду я? Де дi­ну­ся?

    - На ву­ли­цю, уже ж не ку­ди! - гуг­ня­вим го­ло­сом мо­ви­ла їй мо­ло­ди­ця. Хрис­тя гля­ну­ла на неї, прик­ро по­ди­ви­ла­ся, i сльози у неї зра­зу ви­сох­ли. Щось чу­же та не­рiд­не черк­ну­ло­ся її уха, щось гiр­ке та хо­лод­не об­ня­ло усю ду­шу, не­ви­раз­на до­са­да уче­пи­ла­ся за сер­це. Во­на по­чу­ла, що жа­лю до неї нi вiд ко­го їй до­жи­да­ти. Як ту­ма та, ус­та­ла во­на, пе­ре­одяг­ла­ся i, по­то­чу­ючись, на­че п'яна, пiш­ла з ха­ти.

    Пистина Iва­нiв­на за­не­ду­жа­ла. Так у вiв­то­рок гос­тей у їх i не бу­ло: де­ко­му пос­ла­ли ска­за­ти, дру­гi по­чу­ли - не прий­шли. Про­цен­ко на­жив стра­шен­ний не­жить i цi­ли­ми дня­ми не ви­хо­див з ха­ти. Ту­ди йо­му но­си­ли i чай, i обiд, аж по­ки не скiн­чив­ся мi­сяць i вiн не пе­рей­шов на дру­гу ква­ти­рю.

    

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

    

ПО ВСIХ УСЮДАХ

    

I

    

    Минуло п'ять лiт. Сто­яла пер­ша осiн­ня до­ба з су­хи­ми по­ко­рот­ку­ва­ти­ми дня­ми. Сон­це вже не ко­титься го­рою, як лi­том, не стоїть над са­мою го­ло­вою i не при­ще па­лом, а бе­реться ни­зом, по­над го­рою, при­вiт­но свi­те та приг­рi­ває пiс­ля дов­гої хо­лод­ної но­чi та ущип­ли­во­го ро­же­во­го ран­ку. Прой­шли жни­ва; скiн­чи­ла­ся i во­зо­ви­ця; хi­ба де в сте­пу, да­ле­ко вiд людської осе­лi, ще бов­ва­нi­ють не­до­во­же­нi ко­пи, а то всю­ди - тiльки чор­нiє нив'я по­ора­ною рiл­лею та жов­тi­ють ла­ни зби­тою стер­нею… Пус­то се­ред сте­пу, та сум­но и се­ред лi­су: вiт­ри-су­хо­вiї об­го­ли­ли йо­го ряс­нi вi­ти, а ран­нi за­мо­роз­ки по­жов­ти­ли та по­чер­во­ни­ли лист зе­ле­ний; пташ­ки ще­бет­ли­вi од­ле­тi­ли у ви­рiй. Жит­тя утi­ка­ло з сте­пiв та лi­сiв; хо­ва­ло­ся по людських осе­лях та по теп­лих кра­ях. По се­лах вiд бi­ло­го свi­ту i до тем­ної но­чi, знай, гу­па­ли не­угав­но цi­пи, до­во­дя­чи до ро­зу­му те доб­ро, яким за лi­то на­дi­ли­ла зем­ля-ма­ти. За го­дин­ки пос­пi­ша­ли лю­ди з ро­бо­тою, щоб бу­ло що i са­мо­му ку­са­ти i ви­вез­ти лишнє на про­даж. По го­ро­дах теж бу­ла не­ма­ла кло­пот­не­ча: ма­за­лись, бi­ли­лись, че­пу­ри­лись та при­би­ра­ли­ся, зби­ра­ючись уже на зи­му.

    Найбiльше при­па­ла до то­го гу­бер­нiя. Та й не див­но: во­на не­дав­неч­ко вiд­бу­ла свою мi­сяч­ну яр­мар­ку, за­ку­ри­ла­ся та за­мур­за­ла­ся, яр­мар­ко­вим ду­хом тхну­ла. Тре­ба бу­ло по­чис­ти­тись та по­бi­ли­ти­ся, бо де­за­ба­ром жда­ли­ся дво­рянськi ви­бо­ри, а ра­зом з ни­ми i гу­бернський земський з'їзд. Усю­ди ро­бо­та ки­пi­ла, а по гос­ти­ни­цях та по заїжджих дво­рах во­на й не вга­ва­ла. Вiд ран­ку й до ран­ку - стук, грюк, хлю­па­ни­на; ме­туть, бi­лять, ми­ють, крас­кою кри­ють… Тре­ба як ли­чить стрi­ну­ти до­ро­гих гос­тей! Це то­бi не яр­мар­ко­ве ку­пецт­во та кра­марст­во, що в од­ну ха­ту по п'ять душ вла­зить; спить - де не впа­де; їсть - що не да­си; од­но­го чаю ви­пи­ває вiд­ра­ми… А це то­бi дво­рянст­во, та ще са­ме спин­ко­ве, - чис­те чо­ло з дво­рянсько­го ро­ду, що змал­ку звик­ло ши­ро­ко жи­ти, со­лод­ко їсти, пиш­но по­во­ди­тись.

    Заради то­го наїзду i жид, що дер­жав у орен­дi не­ве­лич­кий са­док на глав­нiй ули­цi, хва­лив­ся, що до жи­дiвської му­зи­ки най­няв ще й пол­ко­ву, та до то­го ще й арф'янок ви­пи­сав. Тiльки не та­ких, якi бу­ли на яр­мар­ку… "То - смiт­тя, кот­ре ви­мi­та­ли з ве­ли­ких го­ро­дiв; гай­во­рон­ня, що злi­та­ло­ся, за­чув­ши па­даль! А на цих гля­неш - пальчи­ки об­ли­жеш, пос­лу­хаєш - їсти не схо­чеш! Що то За мо­ло­дi та врод­ли­вi! що за пов­ног­ру­дi та яс­но­окi! Не гур­том ох­рип­лим го­ло­сом пiс­ню гу­дуть; не "в'юшки" або "Моск­ви" за­ти­на­ють; а як за­ве­де од­на яку-не­будь, то не то що го­ло­сом ви­во­де, а ще й очи­ма го­во­ре, ру­ка­ми роз­ка­зує, на со­бi по­ка­зує!.. А на­реш­тi усi як пiд­хоп­лять, то на­че у ве­ли­кi дзво­ни задз­во­нять, мо­ро­зом по­за спи­ною так i по­сип­ле!.. У Хар­ко­вi в гос­ти­ни­цi як спi­ва­ли, то й до­лiв­ку в гос­ти­ни­цi про­ва­ли­ли - та­ка си­ла на­ро­ду наб­ра­ла­ся їх ди­ви­ти­ся!" - вих­ва­ляв­ся жид.

Пошук на сайті: