Панас Мирний - Повія (сторінка 89)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11152
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12225
    - Господа! Про­шу вас не скан­дальни­чать! - по­вер­нув­ся вiн до тих, хто був у ха­ла­бу­дi.

    - Проваливай!.. Штем­бер­га-а!..

    - Господа! Про­шу не кри­чать!

    - А-а… Фе­дор Гав­ри­ло­вич! На­ше вам! Про­сим по­кор­но: за­хо­ди­те… Вьiпьем, брат! - пiдс­ко­чив­ши до прис­та­ва, за­гу­кав ви­со­чен­но­го рос­ту бо­ро­да­тий куп­чи­на i од­ним ма­хом пом­чав за ру­ку прис­та­ва у ха­ла­бу­ду.

    Лящання в ха­ла­бу­дi стих­ло; чув­ся тiльки не­яс­ний го­мiн та по­оди­но­кi ви­гу­ки: "Выпьем! на­ли­вай, брат!"

    Народ по­чав роз­хо­ди­тись; прис­луж­ни­ки, що цi­лою зграєю ки­ну­ли­ся до ха­ла­бу­ди, як звiд­ти роз­дав­ся нес­тям­ний ви­гук, со­бi по­ча­ли од­хо­ди­ти. Один тiльки су­хенький та не ду­же че­пур­но на­ряд­же­ний па­нок сто­яв про­ти ха­ла­бу­ди i ди­вив­ся на п'яне гульби­ще. Йо­го ви­со­ка пос­тать зiг­ну­ла­ся, спи­на ду­гою уго­ру виг­ну­ла­ся, а гру­ди­на обо­дом до спи­ни при­па­ла; рiд­кi ру­ду­ва­тi ба­ки, на­че гич­ка, ви­сi­ли ко­ло за­па­лих щок, по кра­ях во­ни вже по­за­сi­ва­ли­ся сi­ди­ною; за­па­лi очi су­во­ро виб­лис­ку­ва­ли з-пiд нас­тов­бур­че­них брiв. Зло­жив­ши ру­ки за спи­ну i об­пер­шись на ви­со­кий i товс­тий з па­ру­си­ни зон­тик, вiн сто­яв про­ти ха­ла­бу­ди, на­че до­жи­дав­ся ко­гось. Че­рез скiльки ча­су з ха­ла­бу­ди вий­шов, на­че рак чер­во­ний, прис­тав.

    - Федiр Гав­ри­ло­вич! - ки­нув­ся до йо­го па­нок. Той став, ви­ря­чив­ши на пан­ка зди­во­ва­нi очi.

    - Здається, не по­ми­лив­ся? Iмєю честь з Фе­до­ром Гав­ри­ло­ви­чеш Кни­шем. ба­ла­ка­ти? - за­мо­вив па­нок.

    - Ваш по­кор­ный слу­га, - бряз­нув­ши шпо­рою i ук­ло­ня­ючись по-воєнно­му, од­ка­зав прис­тав.

    - Не пiз­наєте?.. Так, так… - ус­мi­хав­ся па­нок.

    - Извините, по­жа­лус­та… не уз­наю…

    - А пам'ятаєте, як ви сек­ре­та­рю­ва­ли у по­лi­цiї? Чи зга­дується вам, як ви, ко­пи­тан та я умiс­тi пу­леч­ку би­ли?.. Дав­но то бу­ло! Пев­не, вже i за­бу­ли Ан­то­на Пет­ро­ви­ча Руб­ця?

    - Антон Пет­ро­вич! -гук­нув зди­во­ва­ний прис­тав, по­да­ючи обид­вi ру­ки Руб­це­вi. - Бо­же мiй! Та й пос­та­рi­ли ж ви, та пе­ре­мi­ни­ли­ся як, нi­за­що пiз­на­ти не мож­на! - за­мо­вив по-своєму Книш.

    - Час своє бе­ре! - глу­хим го­ло­сом од­ка­зав Ру­бець. - А от ви по­мо­ло­дi­ли. Та як вам до ла­ду оця фор­ма прис­та­ла! - хва­лив Ру­бець, об­див­ля­ючись Кни­ша.

    - Як ба­чи­те, пе­ре­мi­нив служ­бу… Жiн­ка при­ка­за­ла дов­го жи­ти.

    - Чули, чу­ли… - пе­ре­бив Ру­бець.

    - Так я мах­нув на все, та оце як ба­чи­те… у час­нi пi­шов.

    - I про це чу­ли… Важ­ка служ­ба! Кло­пот­на служ­ба! Пе­ред усi­ма на ви­ду.

    - Та це б ще нi­чо­го, та тiльки нi­ко­ли пос­па­ти.

    - Так, так. Уп'ять же й оце, - i Ру­бець хит­нув го­ло­вою на ха­ла­бу­ду, де зно­ву пiд­няв­ся нес­тям­ний га­лас. - Дру­гим гульня, ра­дiсть… а ти гля­ди, ди­вись та при­дер­жуй, щоб не ду­же-то й за­гу­лю­ва­лись.

    - Це на­шi куп­чи­ки за­гу­ля­ли. Що з ни­ми по­ро­биш? Зна­ко­мий усе на­род. У моїй час­тi жи­вуть.

    - Так, так… Ко­му гульня, а ко­му служ­ба!

    - Ну, а ви ж як? Все на ста­ро­му мiс­цi? Чо­го оце i до нас за­вi­та­ли? - за­пи­тав­ся Книш.

    - Та ви ж чу­ли, що ко­пи­тан умер? - пе­ре­пи­тав Ру­бець. - Не чу­ли? Умер, сер­деш­ний: царст­во йо­му не­бес­не!.. Отож на йо­го мiс­це ме­не об­щест­во i обiб­ра­ло.

    - Так ви вже по земст­ву слу­жи­те? - зди­ву­вав­ся Книш.

    - Пенсiйну не­ве­лич­ку вис­лу­жив… В одс­тав­ку вий­шов. А все-та­ки зло­жив­ши ру­ки не хо­четься си­дi­ти. При­вик­не, ба­чи­те, со­ба­ка за во­зом… Отак i я. Заг­ну­ло­ся ще об­щест­ву пос­лу­жи­ти… Спа­си­бi доб­рим лю­дям, не обiй­шли: виб­ра­ли за­мiс­то ко­пи­та­на. По­ма­леньку жи­вем з ста­рою, - глу­хо по­вi­дав Ру­бець.

    - То це ви сю­ди на ви­бо­ри приїха­ли?

    - На якi там ви­бо­ри! Неп­ре­мiн­но­го хi­ба? Гос­подь з ним! Бiльше ж, ма­буть, п'ятсот руб­лiв, нiж двiс­тi со­рок?

    - То по своїм дi­лам? - зно­ву до­пи­тується Книш, не вто­ро­пав­ши, чо­го се Ру­бець у гу­бер­нiю заб­рав­ся.

    - Та нi! От не­до­гад­ли­вi!.. Пiс­ля ви­бо­рiв земський з'їзд… Ме­не, ба­чи­те, виб­ра­ли гу­бернським глас­ним.

    - Так он як? - зди­ву­вав­ся Книш. - Поз­до­ров­ляю!

    - Спасибi! Хоч во­но i нi з чим поз­до­ров­ля­ти: кло­по­ту та здерж­кiв бiльше; а все ж, ба­чи­те, по­чот… Вже як виб­ра­ли, то тре­ба хоч раз i на з'їздi по­бу­ва­ти… пос­лу­ха­ти, як ро­зум­нi лю­ди у гу­бер­нiї ба­ла­ка­ють… Ми i в се­бе кож­не соб­ра­нiє чуємо ре­чi… Та то свої, уже знай­омi; а тут з усiєї гу­бер­нiї… Ди­ва бiльше… звiс­но, i го­мо­ну бу­де не ма­ло… Чи бу­де тiльки з то­го го­мо­ну прок? - при­хи­лив­шись до Кни­ша, мо­вив Ру­бець. Книш сти­ха ус­мi­хав­ся.

    - А оце зняв­ся на ва­шi гу­бернськi ди­ва на­ди­ви­ти­ся, - по­чав да­лi Ру­бець. - За­па­ку­вав се­миг­ри­ве­ни­ка… Дум­ка: мо­же, ко­го стрi­ну з дав­нiх знай­омих?.. I га­разд, шо оце вас зузд­рiв. Ска­жiть ме­нi: чи не зна­ете, бу­ва, Гри­го­рiя Пет­ро­ви­ча Про­цен­ка? Де вiн i що з ним?.. Мо­ло­дим ще то­дi па­ни­чем був… У ме­не на квар­ти­рi сто­яв.

    - Знаю, знаю. Вiн теж по земст­ву слу­жить: бух­гал­те­рує у гу­бернськiй уп­ра­вi, - од­ка­зав Книш.

    - Хотiлося б ме­нi з ним по­ба­чи­тись.

    - Вiн тут у са­ду був. Я йо­го ба­чив… Та от i вiн, - ука­зав Книш на ви­со­ко­го у бо­ро­дi па­на, че­пур­но зо­дяг­не­но­го, що ви­хо­див з вок­за­лу. - Гри­го­рiй Пет­ро­вич! - гук­нув на йо­го Книш.

    Проценко по­важ­но, роз­хи­ту­ючись, пi­дiй­шов до Кни­ша, поз­до­ров­кав­ся i, зов­сiм не при­мi­ча­ючи Руб­ця, що сто­яв ту­та ж, спи­тав­ся у Кни­ша:

    - Что но­во­го?

    - Пiзнаєте зем­ля­ка? - пе­ре­пи­тав йо­го Книш, ука­зу­ючи го­ло­вою на зiг­ну­ту пос­тать Руб­це­ву.

    Проценко, зад­рав­ши зви­со­ка го­ло­ву уго­ру, ди­вив­ся крiзь пенс­не на Руб­ця. Той со­бi, ус­мi­ха­ючись, ди­вив­ся на Про­цен­ка.

    - Не пiз­наєте? - глу­хо ви­мо­вив Ру­бець. - Дав­ня рiч…

    - А… Ан­тон Пет­ро­вич, здається? - спи­тав­ся Про­цен­ко.

    - Вiн i е, - ус­мi­ха­ючись, од­ка­зав Ру­бець.

    - Боже ж мiй! Скiльки лiт, скiльки зим не ба­чи­ли­ся? Здрас­туй­те! - i вiн при­яз­но по­дав йо­му ру­ку.

    Почалося роз­пи­ту­ван­ня, як жи­веться-мо­жеться, чо­го ее Ан­тон Пет­ро­вич приїхав у гу­бер­нiю.

    Проценко на­че зра­дiв, а бiльше зди­ву­вав­ся, як Ру­бець ска­зав, чо­го вiн приїхав.

    - Так i ви до нас на з'їзд? Ра­дiс­но, ра­дiс­но своїх ба­чи­ти! - за­то­рох­тiв Про­цен­ко по-своєму, од­ки­да­ючи геть свою пи­ху i свiй зви­чай згор­да дер­жа­ти­ся. - А зна­ете що, Ан­тон Пет­ро­вич? Ви ме­не ко­лись як го­ду­ва­ли… Пис­ти­на Iва­нiв­на яким смач­ним бор­щем кор­ми­ла - не їси, бу­ло, а п'єш! Тут та­ко­го нi за якi гро­шi не до­бу­деш. Поз­вольте ж ме­нi те­пер на­пи­ти­ся з ва­ми чай­ку уку­пi; мо­же, i поїмо чо­го!..

    Рубець мав був щось ка­за­ти.

    - Нi, нi, не од­ка­зуй­тесь… грiх вам бу­де. От ви, я, Фе­дiр Гав­ри­ло­вич… Утрьох ви­бе­ре­мо за­тиш­не мiс­теч­ко та лю­бо-ми­ло зга­даємо ста­ро­ви­ну…

    - Человек! - гук­нув згор­да Про­цен­ко на прис­луж­ни­ка. Той, на­че з во­ди вир­нув, так i уро­див­ся пе­ред ним.

    - У вок­за­лi? - спи­тав­ся Про­цен­ко то­ва­рист­ва.

    - Краще, як при­мос­ти­мо­ся де у за­хист­ку, - од­мо­вив Книш.

    - Отбери луч­шую и уют­ную бе­сед­ку!.. При­бор чаю… жи­во! - ско­ман­ду­вав Про­цен­ко.

    Прислужник тiльки хвос­ти­ком мелькнув i зра­зу скрив­ся.

    - Скорий! - зди­ву­вав­ся Ру­бець. - У нас та­ких швид­ких не­має!

    - Та то тiльки вiн бi­га­ти ско­рий. А от по­ба­чи­те, ко­ли вiн прий­де ска­за­ти, що го­то­во… Наж­де­мо­ся! - мо­вив Книш.

    - Та хоч бi­га швид­ко! - ка­же Ру­бець.

    Поки Ру­бець з Кни­шем ве­ли роз­мо­ву про швид­ко­го прис­луж­ни­ка, Про­цен­ко сто­яв, по­вер­нув­шись ли­цем до вок­за­лу, i гор­до ози­рав крiзь свое пенс­не про­хо­жих.

    - Мосье Про­цен­ко! Ска­жи­те ва­шей суп­ру­ге, что я на нее сер­ди­та, - обiз­ва­ла­ся до йо­го мо­ло­денька па­нi чи па­нян­ка, за кот­рою цi­ла мет­ка офi­це­рiв бряз­ка­ла ост­ро­га­ми та то­рох­тi­ла шаб­ля­ми.

Пошук на сайті: