Панас Мирний - Повія (сторінка 90)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11609
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12891
    - За что это? - i Про­цен­ко на за­каб­лу­ках хит­нув­ся.

    - Как же! Тя­ну­ла, тя­ну­ла в сад с со­бой, ни за что не пош­ла! - стрiльнув­ши очи­ма, про­ще­бе­та­ла та i не­за­ба­ром скри­ла­ся.

    - Так ви вже жо­на­тi? - зди­ву­вав­ся Ру­бець.

    - З пiв­ро­ку, як оже­нив­ся.

    - Я й не знав. Поз­до­ров­ляю! А що ж ви са­мi?.. Хi­ба жiн­ка не­ду­жа?

    - Та так… Во­на бiльше до­ма на­сид­жує.

    Рубець мав був щось ска­за­ти, та тут са­ме при­бiг прис­луж­ник.

    - Готово-с! - мо­вив вiн, зос­та­нов­лю­ючись пе­ред Про­цен­ком i хват­ко пе­ре­ки­да­ючи со­бi сал­фет­ку на пле­че.

    - Где? - спи­тав­ся Про­цен­ко.

    - Пожалуите-с! - i, ро­эпи­ха­ючи на­род ру­ка­ми, вiн по­бiг упе­ред геть вiд, вок­за­лу.

    - Ты же ку­да? - гук­нув на йо­го Про­цен­ко.

    - Там-с! - од­ка­зав прис­луж­ник, ука­зу­ючи ру­кою на цi­лу стi­ну ака­цiї, що геть чор­нi­ла зда­лi.

    - На кой черт та­кую глушь выб­рал? - спи­тав­ся су­во­ро Про­цен­ко.

    - Здесь все за­ня­ты-с! Про­цен­ко ос­та­но­вив­ся.

    - Та хо­дi­мо. Там мен­ше очей бу­де за­зи­ра­ти, - ска­зав Книш, i всi ру­ши­ли­за прис­луж­ни­ком.

    На кiн­цi ши­ро­кої до­рож­ки, у за­хист­ку мiж гу­щи­ною ака­цiй, чор­нi­ла не­ве­лич­ка ха­ла­буд­ка, до кот­рої прис­луж­ник до­вiв­ши ска­зав: "Здесь-с".

    Посеред ха­ла­буд­ки сто­яв стiл, нак­ри­тий бi­лою, як снiг, прос­ти­нею, на сто­лi го­рi­ли двi свiч­ки у скля­них за­по­нах, кру­гом сто­лу з бо­кiв зе­ле­нi­ли ос­лон­чи­ки.

    - I як тут за­тиш­но, - ска­зав Ру­бець, сi­да­ючи i роз­див­ля­ючись кру­гом ха­ла­буд­ку.

    - Так ти ще нi­чо­го i не на­го­то­вив? - крив­ля­чись, спи­тав Про­цен­ко,

    - Что при­ка­же­те-с?

    - Черт бы те­бя поб­рал! Хо­тя бы чаю дал! - ви­ла­яв­ся з до­са­ди.

    - Сколько при­ка­же­те-с? - од­но свое прис­луж­ник.

    - Воно по ста­ро­му б зви­чаю, - умi­шав­ся Ру­бець.

    - П'ють го­рi­лоч­ку до чаю, - до­ка­зав Книш, ус­мi­ха­ючись. - Я сам та­кої дум­ки.

    - Як хо­че­те. Чо­го ж ми пот­ре­буємо? - пи­та Про­цен­ко. По­ча­ла­ся ра­да. Книш за­хо­тiв бит­кiв у сме­та­нi, Про­цен­ко - пе­ре­пiл­ки,. а Ру­бець здав­ся на їх: хай чо­го хо­тять, то­го й да­ють, аби ско­рi­ше.

    - Графин вод­ки! бу­тыл­ку крас­но­го! бит­ков, пе­ре­пел­ки, а третье, что есть у вас луч­шее?

    Прислужник зат­рi­щав, на­зи­ва­ючи кож­ну стра­ву.

    - Давай ме­нi кот­ле­тiв, то са­ме по моїх зу­бах, - рi­шив Ру­бець.

    - Отбивных, по­жарс­ких, руб­ле­ных? - зно­ву зат­рi­щав прис­луж­ник. Ру­бець, не зна­ючи, яких йо­му бра­ти, тiльки ди­вив­ся.

    - Пожарских! - крик­нув Про­цен­ко.

    - Хорошо-с, - i прис­луж­ник мав був бiг­ти.

    - Постой! При­не­си по­ка гра­фин вод­ки, се­лед­ку, там, мо­жет, есть у вас хо­ро­ший ба­лык, ик­ра, то и это­го.

    Поти прис­луж­ник бi­гав десь, щи­ру­ючи, як би ско­рi­ше по­да­ти те, за­ка­за­ти дру­ге, тут по­ча­ла­ся зви­чай­на бе­сi­да. Про­цен­ко роз­пи­ту­вав про го­род, про жiн­ку Руб­це­ву, про дi­тей. Ру­бець роз­ка­зу­вав неш­вид­ко, з при­мов­ка­ми, з при­каз­ка­ми, як завж­ди роз­ка­зу­ють по­вi­то­вi по­лу­пан­ки, i тим вик­ли­кав не­умис­ну ус­мiш­ку то у Про­цен­ка, то у Кни­ша. Рiч за­тяг­ла­ся б на­дов­го, ко­ли б прис­луж­ник не при­нiс го­рiл­ки i за­кус­ки. Ко­ли ж з чис­то­го, як сльоза, скла гра­фив заг­рав си­зеньки­ми сму­жеч­ка­ми свi­ту, що па­дав вiд свi­чок на йо­го, при­яз­но заб­ряж­ча­ли ча­роч­ки, хи­та­ючись на своїх ви­со­ких пiдс­тав­ках, то­дi зра­зу за­бу­ло­ся про все, про що не­дав­неч­ко го­во­ри­лось; очi са­мi со­бою упа­ли на гра­фин i за­лю­бу­ва­ли­ся ти­ми неп­ри­мiт­ни­ми го­лоч­ка­ми, яки­ми гра­ла бi­ла го­рiл­ка, ру­ка тяг­ла­ся до чар­ки, ко­ти­лась слин­ка, гля­дя­чи на шма­точ­ки жов­то­га­ря­чо­го ба­ли­ка, чор­но­го кав'яра, срiб­но-блис­ку­чо­го осе­лед­ця.

    - Будьмо! - при­вi­тав­ся пер­ший Про­цен­ко, бе­ру­чи в ру­ку чи­ма­лу чар­ку з го­рiл­кою. За ним ви­пив Книш, да­лi Ру­бець. Заївши по­пе­ре­ду, при­ло­жи­лись по дру­гiй.

    - Ви, здається, сього зiл­ля не вжи­ва­ли? - спи­тав­ся Ру­бець, див­ля­чись, як Про­цен­ко чис­то хо­дить ко­ло по­су­ди.

    - Не вжи­вав, не вжи­вав. Мо­ло­дий ще то­дi був.

    - Ви то­дi бiльше по час­тi жi­но­чiй, - за­ре­го­тав­ся Книш.

    - Случалося, та й там нес­мi­ло. Дур­ний був! Те­пер би от i вип­рак­ти­ку­вав­ся, так жiн­ка пе­ре­чить, - приз­на­вав­ся Про­цен­ко.

    - Ай до­сi ще вас зга­ду­ють па­нян­ки та мо­ло­дi па­нiй­ки, - до­дає Ру­бець.

    - Згадують? - пе­респ­ро­сив Про­цен­ко. - Щас­ли­ва по­ра! Ех, да­вай­те ж за їх хоч вип'ємо.

    Тiльки що на­лив чар­ки, як прис­луж­ник при­но­се i стра­ву. Злiз з пе­чi. во­на так при­яз­но пах­ла, лос­ко­та­ла в ро­тi, бу­ди­ла ще бiльший смак.

    - А ви­но? - спи­тав Про­цен­ко.

    - Сейчас, - за­ме­тав­ся прис­луж­ник.

    - А пос­ле ви­на чай. Слы­шишь? И бу­тыл­ку ро­му хо­ро­ше­го.

    - Слушаюсь, - i по­бiг.

    - Так вип'ємо за здо­ров'я тих, ко­го ко­лись ми лю­би­ли i хто нас лю­бив! - пiд­нi­ма­ючи чар­ку, мо­вив Про­цен­ко, зiтх­нув­ши.

    Книш цок­нув­ся. Цок­нув­ся i Ру­бець. Ви­пи­ли. Пiс­ля чет­вер­тої за­го­рi­ли на­вiть очi, i крас­ка вис­ту­пи­ла i на злi­но­ва­но­му Руб­це­во­му об­лич­чi.

    - Чого в мо­ло­дi го­ди не слу­чається? - скло­нив­шись, мо­вив вiн. - Я пам'ятаю, як у свою крi­пач­ку, дiв­чи­на та­ка бу­ла, так улю­бив­ся, що за­ду­му­вав же­ни­тись, так по­кiй­ник па­но­тець як дав доб­ро­го про­чу­ха­на, то й лю­бов прой­шла.

    - А я? я? - гук­нув Про­цен­ко. - Це ж на ва­ших очах. Пам'ятаєте Хрис­тю? Я ж за­ду­му­вав був з нею граж­данським бра­ком за­жи­ти. Мо­же, ко­ли б за­жив, то по­тiм i же­нив­ся б. А те­пер… де во­на? Що во­на?

    - Отак i про­па­ла. Ще як роз­щи­тав я її, то чут­но бу­ло, що во­на в го­ро­дi про­жи­ва­ла в Довб­нi. Довб­ни­на ж жiн­ка та­ка по­вiя, як i во­на, та ще й зак­ля­та. На пер­ших по­рах ото i при­ют у се­бе да­ла. Так Довб­ня, по­ба­чив­ши, що по­каз­нi­ша вiд жiн­ки, по­чав був мос­титься. То Довб­ни­ха по­мi­ти­ла i прог­на­ла з дво­ру. По­тiм, ка­жуть, i в по­кiй­ни­ка ко­пи­та­на з тиж­день про­жи­ва­ла: той та­ки, як воєнний, лю­бив пе­ре­би­ра­ти. А по­тiм, ли­бонь, ко­пи­тан жи­дам її пе­ре­дав, та пiс­ля то­го i слух об їй про­пав. Так не знать де й дi­ла­ся. А шко­да, доб­ра бу­ла ро­бiт­ни­ця, доб­ра, грiх сло­ва ска­за­ти! - по­жа­лiв Ру­бець.

    - Да, она бы­ла да­ро­ви­тая. Очень да­ро­ви­тая, - по­ду­мав­ши, мо­вив Про­цен­ко. - Ку­да да­ро­ви­тее этой по­падьки. Как ее? На­та­лия… На­та­лия… взбал­мош­ное су­щест­во!

    - Царство не­бес­не їй! - по­вi­дав Ру­бець. - От­руїла­ся. I пiп пi­шов у чен­цi. Во­ни та­ки чуд­нi обоє бу­ли.

    - Взбалмошное су­щест­во! - од­но мо­вив Про­цен­ко.

    - Тодi у го­ро­дi всi ка­за­ли, що че­рез вас, - до­дав Книш.

    - Может быть. Мо­жет. Чем же я ви­но­ват? Вольно че­ло­ве­ку дурь в го­ло­ву за­ко­ло­тить. Веч­ной люб­ви же­ла­ла… Глу­пая! Как буд­то мо­жет быть веч­ная лю­бовь?

    I Книш, i Ру­бець за­ре­го­та­ли­ся, а Про­цен­ко, за­со­вав­шись i за­чу­хав­ши по­ти­ли­цю, ска­зав:

    - Уже ме­нi сi ба­би! Ну, ба­би… Прис­луж­ник при­нiс чай, ви­но i ром.

    - Ах, это хо­ро­шо! - мо­вив Про­цен­ко i при­су­нув до се­бе ста­кан. Прий­ня­лись за чай. Книш i Ру­бець пiд­ли­ли ро­му для про­хо­ло­ди, а Про­цен­ко ждав, по­ти прос­тиг­не. Вiн час­то схоп­лю­вав­ся з мiс­ця, за­чи­нав хо­ди­ти по ха­ла­буд­цi, ви­хо­див у са­док, зно­ву ухо­див. Лап­неться за ста­кан - га­ря­чий, зно­ву пi­де, а че­рез хви­ли­ну вер­тається. Вид­но, що йо­го то га­ня­ло: або ж го­рiл­ка ма­ру­ди­ла, або роз­мо­ва про дав­не не да­ва­ла спо­кою. Мо­ло­де ли­це йо­го по­чер­во­нi­ло, очi по­туск­нi­ли, вiн час­то ски­дав своє пенс­не, про­ти­рав i зно­ву чiп­ляв на нiс.

    - Григорiй Пет­ро­вич! Здрзстуй­те! - хтось го­лос­но i жир­но при­вi­тав­ся до йо­го, ко­ли вiн зно­ву вий­шов був про­хо­ди­тись. - Ви са­мi? Що ви тут сно­ви­гаєте?

    - Нет, я с ком­па­ни­ей. Ах, кста­ти. Ви ба­жаєте зем­ля­ка ба­чить?

    - Аякже! тем­ля­ки та щоб не ба­жав. Хто вiн? Де вiн? - за­мо­вив той же го­лос, так знай­омий Руб­це­вi, а про­те нез­вiс­но чий.

Пошук на сайті: