Панас Мирний - Повія (сторінка 91)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11152
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12225

    Тiльки що мав був Ру­бець пос­пи­та­ти у Кни­ша, хто та­кий, як на по­ро­зi ха­ла­буд­ки по­явив­ся Про­цен­ко, ве­ду­чи за ру­ку здо­ро­вен­но­го си­то­го чо­ло­вi­ка з чер­во­ним, як жар, ли­цем, блис­ку­чи­ми очи­ма i чор­ни­ми уса­ми. Ру­бець зра­зу пiз­нав Ко­лiс­ни­ка. Той i го­лос, дзвiн­кий та гу­дю­чий, та­кий i на зрiст ви­со­кий та бра­вий. Тiльки на­ряд­же­ний iнак­ше. То бу­ло у дов­гiй су­кон­нiй кап­та­ни­нi, а те­пер у ко­рот­ко­по­ло­му сер­ту­ку, шта­ни не си­нi ки­таєвi в чо­бо­тях, а ря­бi якiсь на ви­пуск, чо­бiт­ки не­ве­лич­кi, скри­пу­чi, со­роч­ка бу­ла з во­рот­нич­ка­ми, на шиї зо­ло­тий лан­цюг вiд дзи­га­рiв те­лi­пається, на ру­ках зо­ло­тi перс­нi до­ро­ги­ми ка­мiн­ця­ми гра­ють.

    - Антон Пет­ро­вич! Сли­хом сли­ха­ти, в вi­чi ви­да­ти! Скiльки лiт, скiльки зим!-гу­кав Ко­лiс­ник, прис­ка­ку­ючи до Руб­ця, i по­лiз цi­лу­ва­ти­ся.

    - Бач, де во­ни при­мос­ти­ли­ся! Зiб­ра­лись утрьох зем­ля­ки со­бi та й… чай­ок по­пи­ва­ють. Доб­ре. От доб­ре. Вип'ю i я з ва­ми ча­роч­ку ром­ку.

    - Костянтин Пет­ро­вич! А мо­же, чай­ку? - по­пи­тав Про­цен­ко.

    - Нi. Чай су­шить. Я от сього ди­ва. Се по на­шiй час­тi. А то i в земст­вi ка­жуть, що я му­жик. Так уже му­жи­ком i бу­ду. Будьмо здо­ро­вi. - I вiн зра­зу пе­ре­хи­лив чар­ку.

    - Ну, як же ви по­жи­ва­ете? - за­пи­тав вiн у Руб­ця. - Чув, служ­бу пе­ре­мi­ни­ли, по земст­ву пiш­ли. По-моєму. Доб­ре, їй-бо­гу, доб­ре. Кло­пiт­на тiльки служ­ба. Нi­ко­ли i на мiс­цi не по­си­диш, га­ня­ють те­бе, як со­ло­но­го зай­ця. Ту­ди мiс­ток бi­жи строїти, ту­ди греб­лю га­ти­ти. Страх дi­ла! I в го­ро­дi по­кiй­но не по­си­диш. Во­но як па­ни - всю­ди па­ни. Он i мої то­ва­ри­шi - виб­ра­ли со­бi панське дi­ло - си­дять та пи­шуть, а ти, Ко­лiс­ни­че, ко­ти­ся. Ку­ди стрi­ло, ту­ди й брi­ло! Оце пе­ред соб­ра­нiєм тiльки й спо­чи­неш. А там - гай­да! З по­воз­ки i не зла­зиш.

    - Одначе вам, Кос­тян­тин Пет­ро­вич, по­воз­ка у прок iде, iч, як роз­доб­рi­ли, - ус­мiх­нув­ся Книш.

    - Та га­разд, що я та­кий удав­ся. А будь я су­хий, не мо­гу­чий? Ка­лю­ка, дощ, ли­ха го­ди­на, а ти мчиш­ся. Дi­ло не стоїть. Ох! I за­був по­пи­та­ти­ся, - по­вер­нув­ся вiн до Про­цен­ка. - Ба­чи­ли ди­во?

    - Яке ди­во? - спи­тав­ся той, прис­мок­ту­ючи хо­лод­ний чай.

    - Як яке ди­во? - скрик­нув Ко­лiс­ник. - Арф'янок! Ну й Штем­берг! От вра­жий жид! От арф'янки - так так! Пов­ног­ру­дi - от! Ку­ценькi плат­тяч­ка - так! нiж­ки - та­кi, по­за­тя­гу­ва­нi у бла­кит­нi чу­лоч­ки. А лич­ка - од­но ро­жа, дру­ге лi­лiя. Зро­ду-вi­ку не ба­чив кра­що­го нi­чо­го. А най­па­че од­на - На­таш­ка. Як там у каз­ках ка­жуть: на ло­бi мi­сяць, на по­ти­ли­цi звiз­да?

    - Ну, вже й пi­шов роз­пи­су­ва­ти! - зно­ву увер­нув Книш.

    - Е, це вже по йо­го час­тi! - до­дав i Про­цен­ко.

    - Не вi­ри­те? От по­ба­чи­те. Не­за­ба­ром поч­нуть спi­ва­ти. По­ба­чи­те.

    Книш i Про­цен­ко по­ча­ли ре­го­та­ти­ся, який Ко­лiс­ник охо­чий до дiв­чат.

    - Було ко­лись - кож­на ру­ба ста­но­вись! А те­пер що? Нiк­чем­ний став. От так ще по­ба­зi­ка­ти, по­лю­бу­ва­ти­ся, а до дi­ла - нi к бi­су! - од­ма­гав­ся Ко­лiс­ник, на­ли­ва­ючи зно­ву чар­ку ро­му.

    У сад­ку тим ча­сом на­род за­шу­мiв, всi пус­ти­ли­ся до вок­за­лу. Хтось гук­нув: "За­раз бу­дуть спi­ва­ти! За­раз!"

    - О-о, хо­дi­мо, хо­дi­мо! - за­ме­ту­шив­ся Ко­лiс­ник.

    - Ну, чо­го йо­го? - умi­шав­ся Ру­бець. - Хай уже iдуть мо­лод­шi. А нам, ста­рим…

    - Хiба i ста­ро­го кров не грiє? Хо­дi­мо. - i, по­ки­дав­ши не­до­пит­ки, усi ки­ну­лись чим­дуж до вок­за­лу. Ко­лiс­ник iшов упе­ред i тяг за ру­ку Руб­ця, кот­рий нi­як не пос­пi­шав за швид­ким i верт­ля­вим своїм зем­ля­ком. Про­цен­ко i Книш чим­чи­ку­ва­ли з бо­кiв. Ко­ло вок­за­лу бу­ла та­ка дав­ка i тiс­но­та, що страх; не­на­че бджо­ли об­лi­пи­ли не­ве­лич­кi вiч­ка своїх ули­кiв, так на­ро­ду на­би­ло­ся ко­ло кож­но­го вхо­ду. Ту­ди не по од­но­му всту­па­ли, а, мов ла­та­ми одiв­шись, цi­лою ку­пою су­ну­ли. По­су­ну­лись за дру­ги­ми i на­шi i зра­зу мет­ну­ли­ся од­би­ра­ти най­вид­нi­шо­го мiс­ця. Як­раз нап­ро­ти две­рей по­мо­ще­на бу­ла ви­со­ченька при­мост­ка, на кот­рiй спе­ре­ду ряд­ком уже сто­яли арф'янки i прик­ро по­зи­ра­ли то в той, то в дру­гий бiк; у де­якої неп­ри­мiт­на ус­мiш­ка про­бi­га­ла на ус­тах, гра­ла на блис­ку­чих очах. З усiх сто­рiн тiльки й чу­ло­ся ди­ву­ван­ня.

    - Он, ото На­таш­ка. Се­ред­ня. Ди­вiться. Ди­вiться-бо! - крик­нув Ко­лiс­ник, упи­ра­ючи очi на се­ред­ню дiв­чи­ну. Не­ви­со­ко­го рос­ту, круг­ло­ли­ця, чор­ня­ва, на­ряд­же­на у чор­не ок­са­мит­не плат­тя, кот­ре так iш­ло­ся до її бi­ло­го, як снiг, тi­ла, во­на, на­че лi­лiя се­ред пуч­ка квi­ток, ви­дi­ля­ла­ся се­ред своїх то­ва­ри­шок.

    - У-у-у! - за­гув Про­цен­ко. - Вот скульптур­ность форм, вот мяг­кость и теп­ло­та очер­та­ний! - зди­ву­вав­шись, ка­же вiн Ко­лiс­ни­ко­вi.

    - Ага. Не я ка­зав? Не я ка­зав? А що, неп­рав­да? На ло­бi мi­сяць, на по­ти­ли­цi зо­рi! Ко­зир - не дiв­ка!

    - Постойте, пос­той­те. Во­на на­га­дує щось ме­нi знай­оме, - зно­ву по­чав Про­цен­ко. - Я десь ко­гось на неї схо­жу ба­чив. О-о, дай, бо­же, пам'ять. Де я ба­чив та­ку?

    - Нiгде! Нiг­де в ми­рi, хi­ба, мо­же, ко­ли прис­ни­ла­ся та­ка! - ска­зав Ко­лiс­ник.

    - I я десь ба­чив та­ку, та чорт йо­го знає, не при­га­даєш де, - до­дав Ру­бець, упи­ва­ючись очи­ма в ли­це дiв­цi. Та сто­яла i спо­кiй­но пе­ре­во­ди­ла свiй гар­ний па­лю­чий пог­ляд по лю­дях. Ось во­на стрi­лась очи­ма з Про­цен­ком. Ти­хе неп­ри­мiт­не ди­ву­ван­ня, схо­же на страх, заб­ли­ща­ло у її бе­зод­нiх зрач­ках, пос­тать ко­лих­ну­ла­ся, во­на пох­ню­пи­лась i зра­зу пе­ре­ве­ла очi у дру­гу сто­ро­ну.

    - Їй-богу, я десь ба­чив! - гук­нув Про­цен­ко.

    - Ат, ка­же­те. Нiг­де не ба­чи­ли! - од­но своє Ко­лiс­ник.

    Кругом їх на­би­ло­ся на­ро­ду - по­вер­ну­ти­ся нi­як, а жа­ра - ди­ха­ти важ­ко.

    - Знаете шо? Хо­дi­мо ми по­пiд ту стi­ну. Там на ос­лон­чи­ку пос­та­но­ви­мо­ся - не так бу­де жар­ко i все вид­но, - ска­зав Ко­лiс­ник i нап­ря­мив­ся. Дру­гi за ним.

    Насилу проб­ра­ли­ся i тiльки що пос­та­но­ви­лись, як роз­дав­ся за­бiй на ро­ялю - оз­на­ка, що не­за­ба­ром поч­неться пiс­ня. На­род, що до­сi пе­ре­го­во­рю­вав­ся, Зра­зу за­мер-за­тих, чут­но бу­ло, як му­ха лi­та­ла. Се­ред тiї ти­шi ви­раз­но бри­нi­ли тон­кi го­лос­ни­ки ро­ялю. Аж ось зра­зу по­над го­ло­ва­ми гря­ну­ла мар­шо­ва:

    Мы друж­но на вра­гов,

    На бой, друзья, спе­шим…

Пошук на сайті: