Панас Мирний - Повія (сторінка 92)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11152
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12225
    Ляскучi го­ло­си дiв­чат зли­ва­ли­ся з ох­рип­ши­ми за­во­да­ми п'янюг, що бi­ля ро­ялю сто­яли i з-за спин роз­ряд­же­них пта­шок да­ва­ли оз­на­ку, що й во­ни ту­та, що й во­ни, не ма­ючи та­ла­ну або спор­тив­ши го­ло­си, пе­рей­шли з те­ат­ральних по­мос­тiв тi­ши­ти п'яне ку­пецт­во та кра­марст­во своїми за­во­да­ми. Мар­шо­ва прой­шла i скiн­чи­ла­ся кри­ка­ми "ура-ура!". Слу­ха­чi на­дi­ли­ли спi­ва­чок цi­лим за­бо­ем ляс­кан­ня в до­лош­ки, грю­ку но­га­ми, кри­ка­ми "бра­во!". У спi­ва­чок заг­ра­ли очi, зас­мi­ялись ус­та, i, пе­ре­шiп­ту­ючись та пе­ре­мор­гу­ючись од­на з од­ною, во­ни зра­зу опус­ти­ли­ся на не­ве­лич­кi дзиг­ли­ки, що сто­яли по­за­ду їх. Зос­та­лась од­на се­ред­ня. Ро­яль дав акорд i стих. Во­на од­ним пог­ля­дом оки­ну­ла мо­ре го­лiв, що сто­яли ко­ло неї, i, ус­мi­ха­ючись, по­ча­ла… "Прач­ку". Дзвiн­ким го­ло­сом во­на по­ча­ла вис­пi­ву­ва­ти про три­над­ця­ти­лiт­ню мо­ло­де­сеньку прач­ку, як ту клик­ну­ли до су­да­ри­на-ба­ри­на сти­ра­ти со­роч­ку, од­на з та­ких пi­сень, кот­ру спi­ва­ють по­вiї для п'яних "гос­под" або ще п'янi­ших куп­цiв, ку­пецьких син­кiв. До спi­ву спi­ву­ха до­да­ва­ла ви­ра­зи ру­ка­ми, ста­ном, го­ло­вою. Слу­ха­чi сто­яли i млi­ли. Здається, во­ни по­нi­мi­ли, за­бу­ли про все на свi­тi, ок­рiм од­ної не­людської по­хо­тi, кот­ра так гра­ла i свi­ти­ла їх очи­ма i кот­ру так ви­го­ло­шу­ва­ла спi­ву­ха. Нi­мий ок­лик од­ни­ми очи­ма не за­ба­рив­ся пе­рей­ти в нес­тям­ну бу­рю кри­ку, ко­ли спi­вач­ка по­ча­ла по­ка­зу­ва­ти, як во­на сти­ра­ла со­роч­ку. Од­ки­нув­ши го­ло­ву на­зад i пус­ка­ючи бi­си­ки очи­ма, во­на злег­ка пiд­ня­ла пла­хiт­тя сво­го ку­цо­го плат­тя i, вер­тя­чи пе­ре­дом, пе­ре­ти­ра­ла ру­ка­ми. Без вся­ко­го со­ро­му по­ча­ла во­на по­ка­зу­ва­ти пе­ред усi­ма, як… сти­ра­ти. Слу­ха­чi не ви­дер­жа­ли, крик нес­тям­ний, крик ра­дос­тi до слiз, по­хо­тi до за­бут­тя, що це дiється се­ред лю­дей, зняв­ся i ло­мив своїм гу­ком осе­лю вок­за­лу, хви­ля­ми пе­ре­ли­вав­ся З од­но­го бо­ку на дру­гий, грюк i стук сот­нi нiг, плес­кан­ня в до­лош­ки при­вi­та­ли спi­вач­ку, кот­ра, кла­ня­ючись на усi сто­ро­ни, опус­ти­ла­ся на свiй дзиг­лик. Мо­ло­дi па­нiй­ки ре­го­та­лись, пан­ноч­ки для ви­ду по­опус­ка­ли очi у зем­лю, а па­ни­чi i па­ни од­но гу­ка­ли: "Бiс! бiс!" Хтось крик­нув: "Бу­ке­та!" - i цi­лi пуч­ки квi­ток по­ле­тi­ли пiд но­ги спi­вач­цi. Дру­гi, про­тов­пив­шись, са­мi пiд­но­си­ли до рук. Та, кла­ня­ючись, бра­ла i, лу­ка­во дя­ку­ючи очи­ма, ню­ха­ла. Хтось гук­нув: "Шам­пансько­го!" Прис­луж­ник пiд­нiс на пiд­но­сi ви­но i по­дав до рук мо­ло­до­му па­ни­че­вi, той з ком­па­нiєю поп­лiв­ся до спi­вач­ки, i по­ча­ли ви­пи­ва­ти за її здо­ров'я. Во­на са­ма тро­хи хлес­ну­ла з од­но­го бо­ка­лу, за­те зо всi­ма при­яз­но цо­ка­лась.

    А що ж на­шi зем­ля­ки? Книш ре­го­тав­ся i злег­ка штов­хав пiд бiк Руб­ця, кот­рий, чер­во­нi­ючи, од­ма­ху­вав­ся ру­ка­ми.

    Проценко ви­тя­гу­вав шию i, знай, во­див па­лю­чи­ми очи­ма за спi­вач­кою, мов во­на бу­ла маг­нi­том i тяг­ла йо­го за со­бою; Ко­лiс­ник вер­тiв­ся, як опа­ре­ний, i, трi­па­ючи се­бе по жи­во­ту, по бо­ках, гу­кав: "Ох, не ви­дер­жу! їй-бо­гу, не ви­дер­жу!"

    Вiн та­ки i не ви­дер­жав. Дож­дав­шись, ко­ли на­род ро­зiй­шов­ся ко­ло йо­го, вiн стриб­нув з ос­ло­на i, як бу­ря, пом­чав­ся до ку­пи, що кру­гом обс­ту­пи­ла спi­вач­ку.

    - Наташа! - обiз­вав вiн її, про­тов­пив­шись до неї.

    - Чево, па­па­ша? - при­яз­но ус­мi­ха­ючись, лу­ка­во спи­та­ла­ся во­на.

    - Можно вас про­сить по­ужи­нать со мною?

    - С удо­вольстви­ем! - од­ка­за­ла На­та­ша, по­да­ючи Ко­лiс­ни­ко­вi свою пух­ку бi­лу руч­ку. Усi тiльки очi вит­рi­щи­ли, див­ля­чись, як Ко­лiс­ник, узявн­ги На­та­шу за ру­ку, по­вiв її че­рез увесь вок­зал у тi таємнi хат­нi за­ка­пел­ки, кот­рi при­мос­ти­ли­ся обiк йо­го.

    - Человек! кар­ту! - гук­нув Ко­лiс­ник, шар­ка­ючи но­га­ми i об­ки­да­ючи кру­гом пог­ля­дом усю вок­за­лiю. З тим сло­вом вiн скрив­ся за товс­тою портьєрою.

    По вок­за­лу пi­шов ти­хий го­мiн. Отак на­шi! Де не взяв­ся си­венький го­лу­бок та й зос­та­вив на бо­бах на­ших го­роб­чи­кiв.

    - От ти й знай ста­ро­го. Ста­рий, та мет­кий!

    - А вже сей Ко­лiс­ник. Ку­ди не ткни­ся, всю­ди вiн уст­ря­не i завж­ди йо­го верх i за­тич­ка.

    - Iще б! Дур­нi земськi гро­шi ку­ди дi­ва­ти? Он де на­шi мос­ти та га­тi роз­ла­зяться.

    - Ходiмо вiд­сi­ля. Тут ди­ха­ти нi­чим, - пох­му­рий мо­вив Про­цен­ко до Кни­ша i Руб­ця i, ско­чив­ши з ос­ло­на, нап­ря­мив­ся до своєї за­ка­пел­ки.

    Тi пiш­ли за ним, роз­мов­ля­ючи за Ко­лiс­ни­ка, шо який-то вiн смi­лий та вдат­ний. Про­цен­ко мов­чав, ков­та­ючи чай з чер­во­ним ви­ном. Вiн нi­як у йо­го не до­хо­див сма­ку i все, знай, пiд­ли­вав та пiд­ли­вав ви­на у не­до­пи­тий ста­кан. Неш­вид­ко во­ни одс­та­ви­лись вiд чаю, i ко­ли вий­шли про­хо­ди­ти­ся, то Ру­бець i Книш бу­ли як стиг­лi ка­ву­ни чер­во­нi, а Про­цен­ко блi­дий-блi­дий, аж сi­рий. Плу­та­ючи но­га­ми, вiн, як та тiнь, сно­ви­гав за своїми зем­ля­ка­ми.

    - А он i Ко­лiс­ник! - ска­зав Книш, уг­ля­дiв­ши йо­го че­рез роз­чи­не­не вiк­но у не­ве­лич­ко­му за­ка­пе­лоч­цi.

    Вони си­дi­ли на м'яко­му ди­ва­нi ко­ло не­ве­лич­ко­го сто­ли­ка, на кот­ро­му бу­ло нас­тав­ле­но чи­ма­ло страв, пля­шок. Вiн, об­хо­пив­ши її стан ру­кою, схи­лив­ся на її пух­ке пле­че своєю п'яною го­ло­вою i, здається, дрi­мав, i во­на му­си­ла плес­ка­ти йо­го по пов­нiй що­цi ру­кою i, знай, ви­гу­ку­ва­ла: "Па­па­ша! па­па­ша! па­па­шеч­ка!"

    Проценко пер­ший пор­вав­ся до вiк­на, за ним i дру­гi.

    - Здрастуйте, мам­зель! - смi­ло при­вi­тав­ся вiн до неї че­рез вiк­но.

    - Здрастуйте, мосьє! - од­ка­за­ла та, прик­ро зво­дя­чи на йо­го свiй па­лю­чий пог­ляд.

    - Мы, ка­жет­ся, зна­ко­мы. Я где-то ви­дел вас?

    - Спросите у Епис­ти­мии Ива­нов­ны! Она вам все рас­ска­жет! - од­ру­ба­ла та i, встав­ши, пiд са­мим но­сом спус­ти­ла што­ру над роз­чи­не­ним вiк­ном.

    Проценко, мов гро­мом при­би­тий, сто­яв i тру­сив­ся. У го­ло­вi в йо­го гу­ло, у ву­хах дзво­ни­ло, сер­це, як не вис­ко­чить, би­лось. Вiн не знав, чи йо­му ки­ну­ти­ся у вiк­но i од­ним ма­хом роз­ме­та­ти го­ло­ву цiй дур­нiй по­вiї. Вiн був справ­дi пор­вав­ся, та Книш пос­пi­шив ухо­пи­ти­ся за ру­ку i геть од­вес­ти вiд вiк­на.

    - Сволочь ка­кая-ни­будь! Дрянь и сме­ет так от­ве­чать! - гу­кав лю­тий Про­цен­ко.

    А з-за што­ри до­нiс­ся до йо­го дзвiн­кий ок­лик дзвiн­ко­го го­ло­су: "Па­па­ша! па­па­ша! по­едем к те­бе!"

    Папаша шось бурк­нув, а од­вiт­ний по­цi­лу­нок пе­рер­вав йо­го бур­чан­ня. Не­за­ба­ром пiс­ля то­го усi ба­чи­ли, як п'яний Ко­лiс­ник, узяв­ши пiд ру­ку На­та­шу, по­вiв її че­рез вок­зал, са­дом, пря­мо до ви­хо­ду i, гук­нув­ши на зво­щи­ка, пом­чав­ся з нею геть-геть ули­цею.

    - Та ко­го во­на наз­ва­ла? - до­пи­ту­вав­ся Ру­бець у Про­цен­ка, що пiс­ля то­го на­че опльова­ний хо­див по сад­ку. - Ме­нi по­чу­ло­ся, на­че iм'я моєї жiн­ки.

    - А так зду­ру пер­ше збрiв­ше на ум мен­ня, - од­ка­зав Книш. - Хi­ба цi по­вiї за­ду­му­ються над чим?

    Проценко мов­чав, iду­чи схи­лив­шись ко­ло їх. Вiн не­дов­го пiс­ля то­го зос­та­вав­ся у сад­ку, клик­нув ла­ку­зу, розп­ла­тив­ся, поп­ро­щав­ся з Кни­шем i Руб­цем i пi­шов з сад­ка. Щоб тро­хи вих­ме­ли­тись, вiн не взяв зво­щи­ка i пi­шов пiш­ки. Iду­чи ули­ця­ми, дум­ка йо­го, як вiн не од­га­няв її, знай, вер­тi­ла­ся ко­ло то­го слу­чаю з арф'янкою, не да­ва­ла йо­му по­кою, бу­ди­ла не­зiр­ва­не зло у сер­цi. "Що за мен­ня вик­рик­ну­ла во­на то­дi? Пис­ти­ни Iва­нiв­ни? Яка Пис­ти­на Iва­нiв­на?" Ок­ро­ме Руб­це­вої жiн­ки, вiн не знав нi­ко­го з своїх знай­омих. Що Руб­це­ва жiн­ка з ним заг­ра­ва­ла, вiн пам'ятає. Та по­чiм же цiй по­вiї звiс­но? Хi­ба Ко­лiс­ник ус­пiв усе роз­ка­за­ти?

    I вiн, дiй­шов­ши до своєї квар­ти­ри, з усiєї си­ли по­тяг за руч­ку дзвiн­ка, кот­рий не­са­мо­ви­то задз­во­нив, аж на усю ули­цю лу­на роз­да­ла­ся…

    

II

    

    - Номер! - гук­нув Ко­лiс­ник на всю швей­царську пер­шої i роз­кiш­нi­шої гос­ти­ни­цi у мiс­тi, увiв­ши пiд ру­ку На­таш­ку, зак­ри­ту чор­ною гус­тою ву­ал­лю, -гак що i ли­це її не бу­ло вид­но.

    - Сiмейний?

    - А вже сi­мей­ний. Бач, не сам, - кри­чить Ко­лiс­ник.

    - Пять с пол­ти­ною, - ки­да­ючи лу­ка­вий пог­ляд на На­таш­ку, од­ка­зав Ко­лiс­ни­ко­вi.

    - Веди, а не зап­ро­шуєш!

    - Да я так. Я, ви­ди­те, ко­му как угод­но. Мо­жет, до­ро­гой бу­дет - есть и по­де­шев­ле, - оп­рав­ду­вав­ся ла­ку­за, вис­ту­па­ючи упе­ред.

    - Веди! - гу­ка Ко­лiс­ник.

Пошук на сайті: