Панас Мирний - Повія (сторінка 93)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11154
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12225
    Лакуза по­вiв не ду­же-то яс­но ос­вi­че­ним ко­ри­до­ром. Ла­ку­за бiг упе­ред, мов йо­го хто у шию гнав, а зза­ду Ко­лiс­ник, ве­ду­чи пiд ру­ку На­таш­ку, поск­ри­пу­вав на увесь ко­ри­дор своїми чо­бiтьми.

    Добiгши до од­них две­рей, ла­ку­за мет­ко одiмк­нув їх i скрив­ся; по­ти Ко­лiс­ник до­вiв На­таш­ку до вхо­ду, уже ла­ку­за, зас­вi­тив­ши свiт­ло, сто­яв на две­рях.

    - Це? - спи­тав Ко­лiс­ник.

    - Самый арис­ток­ра­ти­чес­кий, - вих­ва­ляв ла­ку­за, да­ючи до­ро­гу. Но­мер справ­дi був, як ка­зав ла­ку­за, "арис­ток­ра­ти­чес­кий". Ви­би­тий бла­кит­ни­ми шпа­ле­ра­ми, з важ­кою на две­рях бла­кит­ною портьєрою, з узор­ча­ти­ми на вiк­нах за­вi­са­ми, з дi­ро­чок кот­рих ви­хо­ди­ла теж бла­кит­на ма­те­рiя, з бла­кит­ною м'якою ме­бел­лю, вiн зда­вав­ся якимсь гнiз­деч­ком, зви­тим у бла­кит­нiй бла­кит­нос­тi не­ба. На стi­нi у зо­ло­тих ра­мах ви­сi­ло здо­ро­вен­не дзер­ка­ло, кот­ре, вiд­да­ючи у своєму чис­то­му склi го­лу­бi стi­ни ха­ти, здається, їх ще да­лi роз­во­ди­ло, шир­ша­ло ха­ту, з од­нiї ро­би­ло двi. Пiд дзер­ка­лом ди­ван, ко­ло йо­го стiл, кру­гом обс­тав­ле­ний м'яки­ми го­лу­би­ми крiс­ла­ми. Ко­лiс­ник грузько опус­тив­ся на од­но i по­чав об­див­ля­ти­ся ха­ту.

    - Гарно, ма­те­рi йо­го ку­ля! Гар­но! - ка­зав вiн, ус­мi­ха­ючись усiм своїм ши­ро­ким чер­во­ним ли­цем.

    - А спальня где? - спи­та­ла На­таш­ка.

    - Вот, - ука­зав ла­ку­за на дру­гу бла­кит­ну портьєру, що неп­ри­мiт­не скри­ва­ла вхiд у бо­ко­вiй стi­нi.

    - Посмотрим, - мов ве­ли­ка па­нi-ха­зяй­ка, од­ка­за­ла во­на i пiш­ла за портьєру. Ла­ку­за по­нiс за нею свiч­ку.

    - Ничего, хо­ро­шо, уют­но, - вер­та­ючись, ска­за­ла во­на Ко­лiс­ни­ко­вi. - Только, друг мой, еще так ра­но спать - не на­питься б нам чаю?

    - Самовар, - ско­ман­ду­вав Ко­лiс­ник, i ла­ку­за, як опе­че­ний, по­бiг з ха­ти, йо­го тiльки важ­кi ступ­нi глу­хо до­но­си­лись з ко­ри­до­ру.

    - Это я, па­па­ша, так, - пiд­хо­дя­чи до Ко­лiс­ни­ка i лас­ка­ючись до йо­го, ка­за­ла На­таш­ка, - что­бы не дать за­ме­тить ла­кею, что я не твоя же­на.

    - О, та ти лу­ка­ва! - про­мо­вив Ко­лiс­ник i, ущип­нув­ши злег­ка за її пух­ку рум'яну щiч­ку, пос­ва­рив­ся на неї пальчи­ком.

    - О, па­ла­ша! До­ро­гой па­па­ша! - зва­лив­шись на Ко­лiс­ни­ка i дав­ля­чи. йо­го на крiс­лi, ла­щи­лась На­таш­ка.

    - Iч, який чортьонок! Iч, який чортьонок! - гу­кав ра­дiс­но Ко­лiс­ник, пру­ча­ючись пiд На­таш­кою, а во­на то гу­ца­ла йо­го, то плес­ка­ла по круг­лих що­ках ру­ка­ми, то ха­па­ла за го­ло­ву i жар­ко i мiц­но при­гор­та­ла йо­го до сво­го ви­со­ко­го ло­на. Ко­лiс­ник чув, як у неї кров у жи­лах дзюр­ча­ла, як її три­вож­но сер­це би­ло­ся. У йо­го дух за­хоп­лю­ва­ло у гру­дях, очi гра­ли i го­рi­ли, мов свiч­ки.

    - Годi! Го­дi! Бо й чаю не дож­ду, - гу­кав Ко­лiс­ник, од­во­дя­чи її.

    - Ага, розд­раж­ни­ла? розд­раж­ни­ла! - плес­ка­ла, ра­да, у до­лош­ки На­таш­ка i пiш­ла вист­ри­бом по ха­тi.

    Колiсник, як вовк, зо­рив своїми очи­ма за лег­кою пос­ту­пом, за її та­ки­ми кра­си­ви­ми вик­ру­та­са­ми. Це во­на, зра­зу кру­то по­вер­нув­шись, упа­ла зно­ву дой­ого на гру­ди.

    - Папаша! Ми­ленький па­па­ша! - за­ми­ра­ючим го­ло­сом шеп­та­ла во­на. - От ко­ли б я бу­ла твоя доч­ка. Ти б лю­бив ме­не? Нi, не хо­чу доч­кою, а жiн­кою. Та­ка мо­ло­де­сенька, кра­си­ва, а ти та­кий об­ло­мiй… За мною роєм мо­ло­дiж в'ється, я гу­ляю всю­ди, а ти до­ма си­диш.

    - А дзуськи? - ска­зав Ко­лiс­ник, - оцього не хоч? - i пiд­нiс їй пiд са­мi­сiнький нiс здо­ро­вен­ну ду­лю.

    Вона з усiєї си­ли уда­ри­ла йо­го по ру­цi i, од­ки­нув­шись, зак­ри­ча­ла:

    - Понеси своїй пер­шiй!

    - Перша да­ле­ко, - од­ка­зав Ко­лiс­ник.

    - А твоя жiн­ка жи­ва?

    - Жива.

    - У… N? - i во­на наз­ва­ла мiс­то, де жив Ко­лiс­ник. Ко­лiс­ник, ди­ву­ючись, зирк­нув на неї.

    - Ти по­чiм знаєш? - спи­тав вiн.

    Вона зап­лес­ка­ла в до­лош­ки i, за­ре­го­тав­шись, про­мо­ви­ла:

    - Ти ду­маєш, я твоєї жiн­ки не знаю? Я все знаю. А Про­цен­ко­вi не од­рi­за­ла сьогод­нi?

    - Та ти й Про­цен­ка знаєш? - ще дуж­че зди­ву­вав­ся Ко­лiс­ник.

    - I Про­цен­ка, i Руб­ця, i Кни­ша. Усiх вас, чор­тiв, знаю, як своїх п'ять пальцiв.

    - Та по­чiм ти знаєш?

    Вона за­ли­ла­ся нес­тям­ним ре­го­том i зно­ву ки­ну­лась йо­го ду­ши­ти. Ко­лiс­ник пих­тiв, од­пи­хав­ся, а во­на, як на­вiс­на, то одс­ка­ку­ва­ла вiд йо­го, то, прис­ка­ку­ючи, гор­ну­ла­ся, мов вiр­на со­ба­ка, не ба­чив­ша дав­но сво­го ха­зяїна.

    Лакуза, не­су­чи са­мо­вар, спи­нив її. По­ти вiн ус­тав­ляв по­су­ду, по­ти веш­тав­ся у ха­тi, во­на бу­ла ти­ха, по­важ­но про­ход­жу­ва­ла­ся то впе­ред, то на­зад, мов справ­дi ве­ли­ка па­нi, i тiльки сти­ха ки­да­ла на Ко­лiс­ни­ка жар­тiв­ли­вi пог­ля­ди своїми чор­ни­ми очи­ма.

    Лакуза пi­шов. Во­на ки­ну­лась чай за­ва­рю­ва­ти, ста­ка­ни ми­ти, пе­ре­ти­ра­ти. Ро­же­вi пальчи­ки пух­кої не­ве­лич­кої руч­ки, мов ми­ше­ня­та, бi­га­ли i ми­го­тi­ли пе­ред Ко­лiс­ни­ко­ви­ми очи­ма.

    - Так по­чiм ти знаєш? Хто ти та­ка, звiд­ки, що все знаєш? - спи­тав­ся Ко­лiс­ник.

    Вона на­че не чу­ла йо­го пи­тан­ня. Од­ко­пи­лив­ши трош­ки губ­ки i ка­ча­ючи в по­лос­ка­тельниц! ста­кан, ти­хим то­неньким го­лос­ком за­тяг­ла ве­се­леньку пi­сеньку: "Ту-ля-ля! ту-ля-ля! ту-ля-ля!" - ви­во­ди­ла во­на, пiд­би­ра­ючись пiд бренькiт ста­ка­ну, i її то­ненький го­ло­сок зли­вав­ся з за­во­да­ми тон­ко­го скла.

    - Ти чу­ла? - спи­тав­ся зно­ву вiн.

    Вона гля­ну­ла на йо­го. Дов­го i прик­ро ди­ви­ла­ся у йо­го вит­рi­ще­нi очi i, од­вер­нув­шись, ти­хо зiтх­ну­ла. По­тiм ви­тер­ла ста­кан, прой­шла­ся по ха­тi i, пi­дiй­шов­ши до йо­го, з по­чер­во­нi­лим ли­цем, за­ди­ха­ючись, ска­за­ла:

    - Я ви­на хо­чу. Ви­на.

    - Та чо­му ж ти не ска­жеш?

    I вiн, ухо­пив­ши дзво­ник, нес­тям­но уда­рив. Ла­ку­за при­бiг.

    - Вина! - гук­нув Ко­лiс­ник.

    - Красного, - шеп­та­ла во­на, сто­ячи ко­ло йо­го. - Я люб­лю з чаєм пи­ти. Ко­лiс­ник при­ка­зав, до­дав­ши:

    - Та доб­ро­го, ста­ро­го. I ро­му доб­ро­го.

    - Я ду­ма­ла, що ти не да­си, од­ка­жеш, - лас­ка­во про­мо­ви­ла во­на, ко­ли ла­ку­за по­бiг.

    - Для те­бе? - скрик­нув Ко­лiс­ник. - Про­си, що хоч, що змо­жу, усього дам.

    - Добренький! - шеп­та­ла во­на, при­гор­нув­ши­ся до йо­го.

    - Ти ду­маєш, я ста­ну тяг­тись та ска­ред­ни­ча­ти так, як дру­гi там ска­ред­ни­ча­ють? Як же? Зи­ай­шла дур­ня. Один раз то­му, що батько в плах­тi!

    - От люб­лю пар­ня за зви­чай! - ве­се­ло за­ще­бе­та­ла во­на. - Що - гро­шi? По­ло­ва, на кот­ру ми здо­бу­ваємо пот­рiб­не для нас. Од­но­го тiльки на їх не до­бу­деш: чо­ло­вi­ка по ду­шi. Не май сто руб­лiв, а май сто дру­зiв! Так i я. Скiльки че­рез мої ру­ки пе­рей­шло уся­ко­го доб­ра? А де во­но? То­му да­ла, тiй ткну­ла. А в се­бе нi­чо­го не зос­та­ло­ся. Що бу­ло, все спли­ло. А от же жи­ву.

    - Ну, у ме­не не швид­ко спли­ве те, що маю, - пе­рер­вав її Ко­лiс­ник, - поз­до­ров, бо­же, дур­нiв па­нiв, що виб­ра­ли ме­не у чле­ни, я те­пер по­кiй­но мо­жу умер­ти. Хоч, мо­же, i не бу­ду бiльше членст­ву­ва­ти, та сiлькiсь: Ве­се­лий Кут у двi ти­ся­чi де­ся­тин хоч ко­го зас­по­коїть на­вi­ки. Не бу­ду членст­ву­ва­ти - бу­ду ха­зя­iну­ва­ти.

    - Ти ку­пив Ве­се­лий Кут?

    - Купив.

    - Це той, що не­да­ле­ко вiд Мар'янiв­ки?

    - Той. А ти по­чiм Мар'янiв­ку знаєш?

    Вона тiльки зiтх­ну­ла. Ла­кей при­нiс ви­но, ром, пос­та­вив i пi­шов. На­таш­ка на­ча­ла чай роз­ли­ва­ти.

    - Та по­чiм ти усе знаєш? Хi­ба з тих країв?

    - Багато бу­деш зна­ти - зос­та­рi­ешс'я, - од­ка­за­ла во­на, пiд­су­ва­ючи до йо­го ста­кан чаю на­по­ло­ви­ну з ро­мом.

    - Не по­мо­лод­шаю уже! Ех! Ко­ли б ме­нi лiт двад­цять на­зад, - зiтх­нув­ши, ска­зав вiн i сьорбнув чаю.

    - То що б бу­ло?

    - Що б? - пе­ре­вiв­ши дух, од­ка­зав Ко­лiс­ник. - Те, що оцей ста­кан за од­ним ра­зом до дна осу­шив, а те­пер то не­ве­лич­ки­ми ковт­ка­ми тре­ба ви­пи­ва­ти.

    - Горенько то­бi! - зас­мi­ялась во­на, сьорбнув­ши сво­го чаю.

Пошук на сайті: