Панас Мирний - Повія (сторінка 94)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11248
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12351
    - Авжеж, го­ре, та ще й ти та­ко­го кру­то­го пiдп­ра­ви­ла.

    - Їв ме­не не кра­ще.

    - Що там у те­бе? Сви­ня­чий на­пи­ток.

    - А на по­куш­туй! - i во­на ткну­ла йо­му ло­жеч­ку до ро­та. Вiн ви­пив, поц­мо­кав.

    - А що, доб­ре? - гра­ючи очи­ма, спи­та­ла во­на.

    - Як є сви­ня­чий. По­куш­туй ось кра­ще мо­го.

    Вона наб­ра­ла ло­жеч­ку i, ви­пив­ши, ух­ва­ти­ла­ся за ли­це ру­ка­ми.

    - Моя ма­тiн­ко! - скрик­ну­ла неш­вид­ко. - Огонь ог­нем!

    - Ага, ухо­пи­ла ши­лом па­то­ки? - смiється вiн, по­мi­шу­ючи ло­жеч­кою чай. Во­на мер­щiй при­па­ла до сво­го. Чай, на­по­ло­ви­ну з ви­ном, мов цi­лю­ща во­да, га­сив ту стра­шен­ну пе­чiю, що пiд­ня­ла­ся i в ро­тi, i в гру­дях вiд од­нiєї ло­жеч­ки ро­му. Во­на швид­ко сьорба­ла йо­го, не да­ючи спо­чив­ку, а то зра­зу ухо­пи­ла ста­кан i ви­хи­ли­ла до дна.

    - Отак тре­ба пи­ти? - спи­та­ла, пе­ре­ки­нув­ши ста­кан.

    - Молодець! - ска­зав вiн, див­ля­чись, як її ли­це де­да­лi чер­во­нi­ло, на­ли­ва­ло­ся крас­кою, бi­лi пух­кi що­ки мов за­ре­вом по­же­жi зай­ня­ли­ся, очi заг­ра­ли, зас­вi­ти­ли. - Охул­ки на ру­ку не даєш!

    - Я ще бу­ду пи­ти, - хвас­та­ючи, ска­за­ла во­на. I зно­ву на­ли­ла чаю, зно­ву пiд­си­па­ла у йо­го бiльше, нiж пер­ший раз, ви­на. Сьорба­ючи по ло­жеч­цi, во­на з хви­ли­ни на хви­ли­ну все бiльше та бiльше чер­во­нi­ла, здається, ви­но, роз­ло­жив­шись по жи­лах, пiш­ло по­за тон­кою шку­роч­кою i звiд­ти виг­ля­да­ло та­ким при­вiт­ним мо­ло­дим рум'янцем. У неї не тiльки ли­це, шия, ру­ки го­рi­ли - вся во­на па­шi­ла, очi так i свi­ти­ли, так i си­па­ли жа­ром, язик розм'як, ще бiльше по­чав по­вер­та­тись, мов за­чi­па­ли­ся за гу­би один в один бi­лi зу­би.

    Вiн ди­вив­ся та смi­яв­ся, як хмiль роз­би­рав її.

    - Ану, прой­ди­ся по од­нiй дош­цi, - ска­зав вiн.

    - Ти ду­маєш, не прой­ду­ся? Нi? Так ось же то­бi! - i, вхо­пив­ши свiч­ку, во­на пос­та­ви­ла її до­лi. По­тiм, пiд­няв­ши ще ви­ще своє ко­рот­ке плат­тя, по­ча­ла про­хо­ди­ти.

    - Дивися ж! - че­рез пле­че зирк­нув­ши, скрик­ну­ла во­на. Вiн по­ба­чив її круг­лi, мов ви­то­че­нi, но­ги, її бi­лi­шi снi­гу лит­ки. У йо­го дух за­хо­пи­ло у гру­дях, у очах за­жев­рi­ли хи­жi огоньки. А во­на дрiб­ненько-дрiб­ненько за­бi­га­ла по ха­тi. Пе­ред ним усе пок­ри­ло­ся мо­ро­ком, усе по­тем­нi­ло, од­нi тiльки бi­лi­ли та виб­лис­ку­ва­ли її но­ги. Вiн си­дiв, вит­рi­щив­ши очi, як то­ii пень, ти­хо, не­по­во­рух­но, а во­на, лег­ка та ско­ра, знай, кру­ти­ла­ся ко­ло йо­го. Це пiд­бiг­ла до йо­го i, на­че пiд­ко­ше­на, упа­ла пря­мо йо­му на ру­ки. Ли­це її поб­лiд­ло, очi зак­ри­лись, од­нi на вис­ках си­ненькi жи­ли наб­ряк­ли, би­ли­ся, ки­да­лись. Вiн си­лив­ся її пiд­вес­ти, та во­на, як чи­ма­лий шма­ток зем­лi, бу­ла важ­ка.

    - А що, лиз­ну­ла скля­но­го бо­га? - пи­тав­ся вiн, на­хи­ля­ючись над її ли­це, заг­ля­да­ючи у зак­ри­тi очi. - Ду­роч­ка!

    I вiн бе­реж­но пiд­няв її, узяв за стан i по­во­лiк на ди­ван. Як вальок гли­ни, упа­ла во­на на йо­го, i тiльки з розк­ри­тих уст вир­ва­ло­ся важ­ке га­ря­че Зiт­хан­ня.

    Довго му­су­вав­ся вiн, по­ти по­ло­жив так, щоб їй бу­ло зруч­но ле­жа­ти. Мов батько або стар­ший брат, хо­див вiн бi­ля неї, ви­нiс i по­душ­ку з спальнi, пiд­су­нув пiд го­ло­ву i сам сiв ко­ло неї. На­че квiт­ка бi­лої лi­леї, за­ви­та у чор­ну хуст­ку, ле­жа­ла во­на блi­да-блi­да, за­тяг­не­на у чор­не плат­тя. На бi­ло­му ло­бi бли­ща­ли крап­лi хо­лод­но­го по­ту, ви­со­кi гру­ди хо­до­ром хо­ди­ли, - так хо­дять во­ни, ко­ли чо­ло­вi­ко­вi не стає чим ди­ха­ти: то пiд­нi­муться ви­со­ко уго­ру, пос­то­ять, по­хи­та­ються i з ти­хим гур­ко­том опус­ка­ються на­низ.

    Довго во­на ле­жа­ла не­по­во­рух­но, це, зiтх­нув­ши, одк­ри­ла очi-i страш­но по­ве­ла ни­ми.

    - Ох! Зак­ру­ти­ла­ся я, - про­мо­ви­ла'i зно­ву зак­ри­ла очi.

    - Закрутилася? На­пи­ла­ся! На чор­та бу­ло стiльки пи­ти? - ко­рив вiн її. Во­на тiльки хи­та­ла го­ло­вою.

    - Що я пи­ла? - не швид­ко во­на зно­ву за­го­во­ри­ла, по­вер­та­ючи до йо­го уже по­чер­во­нi­ле ли­це, на очах ще тiльки свi­ти­ла­ся якась уто­ма. - Хi­ба стiльки ме­нi при­хо­ди­ло­ся ви­пи­ва­ти? У ме­не так завж­ди бу­ває, ко­ли я пок­ру­чу­ся не в мi­ру. Один лi­кар ка­зав ме­нi, що я ко­лись i вмру вiд цього.

    - Знають во­ни, твої лi­ка­рi! - бурк­нув вiн, прий­ма­ючись за свiй не­до­пи­тий ста­кан.

    - Авжеж, по­вин­нi зна­ти. На щось во­ни та вчи­ли­ся.

    - На те, щоб лю­дей ду­ри­ти.

    Вона на хви­ли­ну за­мовк­ла, за­ду­ма­лась, а по­тiм зно­ву по­ча­ла:

    - Хто тiльки їх не ду­рить?

    - Кого? - спи­тав­ся вiн.

    - Людей. Ти ду­риш ме­не, той то­го, той дру­го­го. Хто ко­го змо­же i зу­мiє об­ду­ри­ти, за­раз i об­ду­рить. А ко­му, ко­му дос­тається - на­шо­му бра­то­вi най­гiр­ше.

    - Та й ваш брат ча­сом як пiй­має у свої руч­ки, то ви­мо­тає всi киш­ки.

    - Є та­кi, е. Тiльки хi­ба во­ни та­ки­ми ро­ди­лись? То ж ви са­мi їх та­ки­ми по­ро­би­ли. Ко­ли об­ду­ри­те, ко­ли ви­ки­не­те чо­ло­вi­ка на шлях i го­ло­го, i бо­со­го. Що йо­му ро­би­ти? Про­ха­ти ми­лос­ти­нi - стид­но, крас­ти - грiх.

    - А ро­би­ти? - спи­тав­ся Ко­лiс­ник.

    - Робити? А ко­ли ви очi чо­ло­вi­ко­вi зав'яза­ли так, що йо­му не тiльки ро­би­ти - свiт не ми­лий.

    - Не вiр.

    - He вiр? Як ти не по­вi­риш, ко­ли сер­це рветься та б'ється за ним, ко­ли кож­не сло­во йо­го щи­рою прав­дою здається?

    - Казаному кiн­ця не­має.

    - То-то й ли­хо, що ка­за­но­му не­ма кiн­ця. А ко­ли б що ти ска­зав, то й свя­то, то­дi б i не так важ­ко лю­дям бу­ло жи­ти. А то отак як про­ма­нi­жи­те ви на­шо­го бра­та не раз та не два - не то чу­жо­му, своєму не по­вi­ре. Що най­кра­що­го мае у со­бi, i те за­хо­ває на са­мий спiд. Та то­дi вже i пiш­ла на всi чо­ти­ри сто­ро­ни кру­ти­тись. Ти ду­маєш, доб­ро нас же­не на та­ке жит­тя? Со­лод­ко ме­нi вер­тiться пе­ред тим, на ко­го б я уд­ру­ге i плю­ну­ти не схо­тi­ла, не то ди­ви­тись? А дру­гий ще, за­лив­ши очi, i ве­ре­ду­ва­ти поч­не: го­ла йо­му по­ка­жи­ся… По­не­во­лi i со­бi заллєш очi i то­дi вже на­че збо­же­во­лiєш. Ох! Ко­ли б ти знав, як час­то нам бу­ває гiр­ко! Ко­ли б у той час бу­ла пiд бо­ком гли­бо­ка рiч­ка, так би i ки­ну­ла­ся в її хо­лод­ну та тем­ну во­ду. Що ми? Хi­ба ми лю­ди? Об­лич­чя но­си­мо людське, та й го­дi, а ду­шу i сер­це в хме­лi по­то­пи­ли, в ка­лю­цi не­ви­лаз­нiй за­топ­та­ли. Знаєш що? Ти, ка­жеш, ку­пив Ве­се­лий Кут. Вiзьми ме­не до се­бе. Вiзьми ме­не у йо­го. Як батька, те­бе бу­ду по­чи­та­ти, як до бо­га, бу­ду мо­ли­ти­ся. Мо­же, я там, по­жив­ши, до чо­го i при­вик­ну. Вiзьми! - i, схо­пив­ши йо­го товс­ту чер­во­ну ру­ку, во­на при­ве­ла до пал­ких уст i жар­ко по­ча­ла цi­лу­ва­ти.

    - Хто ж ти та­ка, - ди­ву­ючись, спи­тав вiн, - що знаєш усе i Ве­се­лий Кут Знаєш? I всiх го­ро­дян?

    Вона по­ди­ви­лась на йо­го, пiд­ве­ла­ся i мер­щiй по­ча­ла розс­тi­ба­ти своє плат­тя. Гап­лич­ки аж лу­ща­ли, так во­на швид­ко те ро­би­ла. Розс­теб­нув­шись, во­на ви­тяг­ла з не­ве­лич­кої ки­ше­нi, при­ши­тої на бо­цi пiд плат­тям, па­пi­рець i по­да­ла йо­му. То був паш­порт крi­пач­ки з Мар'янiв­ки Хрис­ти­ни Пи­ли­пiв­ни При­ти­кiв­ни.

    - Так ти Хрис­ти­на? - спи­тав вiн, про­чи­тав­ши i по­вер­нув­шись до неї. Во­на вже ле­жа­ла, з-пiд розс­теб­не­но­го плат­тя, крiзь тон­ку со­роч­ку, ви­зи­ра­ло її ви­со­ке ло­но, па­зу­ха тро­хи ро­зiй­шла­ся, i крiзь ту не­ве­лич­ку про­рiш­ку бi­лi­ло тi­ло. Во­на мов­ча­ла, мов не її вiн пи­тав­ся, тiльки ди­ви­ла­ся прик­ро на йо­го. Те ви­со­ке ло­но, прик­рий пог­ляд чор­них па­ла­ючих очей, на­че кип'ятком, об­да­вав йо­го.

    - Чого ж ти На­таш­кою звеш­ся? - спи­тав­ся вiн, зно­ву заг­ля­да­ючи у паш­порт.

    - Така у нас по­ве­ден­цiя - усiм нам дру­гi мен­ня да­ють.

    - Христя… Хрис­ти­на?.. - твер­див вiн, див­ля­чись у па­пiр i щось при­га­ду­ючи.

    - Пам'ятаєш Заг­ни­бi­ду? - спи­та­ла во­на.

    - Так ти та? Та са­ма Хрис­тя, що у Заг­ни­бi­ди слу­жи­ла? Що, ка­жуть, Заг­ни­бi­ди­ху за­да­ви­ла?

    - Як то лег­ко так ка­за­ти, - тро­хи не з пла­чем од­ка­за­ла во­на.

    - Та я знаю, що то брех­ня. Ти по­тiм слу­жи­ла у Руб­ця. Хо­ди­ла по го­ро­ду чут­ка, що ви з ха­зяй­кою не по­ми­ри­лись за Про­цен­ка. Хрис­тя тiльки важ­ко зiтх­ну­ла.

Пошук на сайті: