Панас Мирний - Повія (сторінка 98)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11610
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12892
    Колiсник по­тяг­ся за ним, щось на хо­ду го­во­ря­чи. У ко­ри­до­рi вiн зос­та­но­вив Ло­ша­ко­ва.

    - Ваше пре­вос­хо­ди­тельство! - обiз­вав вiн зно­ву йо­го. - А мо­же б, ви тро­хи спо­чи­ли? Та то­дi вже i ве­чо­рок з на­ми про­ве­ли. Я вам хат­ку та­ку приб­рав - i му­ха там не за­му­тить спо­кою.

    Лошаков пос­то­яв, по­ду­мав.

    - Нет, - од­ка­зав вiн.

    - Ну, хоч по­ди­вiться. Ва­ше пре­вос­хо­ди­тельство! На од­ну хви­ли­ну. По­ди­виться ж мож­на, у грiх не впа­де­те. Тiльки по­ди­виться.

    I тро­хи пiд­пив­шо­го Ло­ша­ко­ва вiн узяв пiд ру­ку i по­вiв ко­ри­до­ром. Аж на са­мо­му кiн­цi, геть у глу­хо­му кут­ку вiн ткнув но­гою у две­рi й увiв Ло­ша­ко­ва у не­ве­лич­ку пиш­но на­ряд­ну ха­ту. Вiк­на її ви­хо­ди­ли як­раз у са­док, i ши­ро­ко­лис­тi клен­ки та пиш­нi ли­пи заг­ля­да­ли тро­хи не в роз­чи­не­нi шиб­ки. Ти­хий вi­те­рок хо­див по ха­тi, про­хо­ло­да зе­ле­ною тiн­ню ок­ри­ва­ла її. Не­ве­лич­ка ха­точ­ка роз­би­та бу­ла над­воє зе­ле­ним по­ло­гом. Ко­лiс­ник пiд­вiв Ло­ша­ко­ва i Зра­зу одк­рив по­лог. Звiд­ти, не­на­че ла­соч­ка, ви­пурх­ну­ла пиш­но роз­ряд­же­на Хрис­тя i ма­ла бу­ла прос­ко­чи­ти.

    - Стой! - гук­нув Ло­ша­ков, за­по­пав­ши її у свої обiй­ми.. Ко­лiс­ник зак­рив по­лог i на пальчи­ках вий­шов з ха­ти, за­чи­нив­ши за со­бою две­рi.

    Сонце бу­ло на вза­хо­дi. Йо­го яс­нi стя­ги, ро­зiс­лав­шись по зем­лi, об­ли­ва­ли її ро­же­вим сяй­вом. У ха­тi не си­дi­ло­ся. Тяг­ло у са­док, на свi­жу про­хо­ло­ду. Ко­лiс­ни­ко­вi гос­тi все один по од­но­му роз­хо­ди­ли­ся. Хто до­до­му спо­чи­ти, хто про­гу­ля­ти­ся. Зос­тав­ся тiльки Про­цен­ко та Ру­бець. З ни­ми, як з дав­нi­ми своїми знай­оми­ми, си­дiв Ко­лiс­ник i кру­жав. Про­цен­ко по­тя­гу­вав ста­ре сма­ко­ви­те вин­це, Ру­бець сма­ку­вав кру­тий та со­лод­кий чай, як звав Ко­лiс­ник пунш, а сам ха­зяїн тяг сiр­ка за хвiст. Про­цен­ко був, як стi­на, бi­лий i бо­же­вiльне роз­во­див по бо­ках очи­ма. Вiн то по­чи­нав зви­со­ка роз­мо­ву, то, зра­зу рву­чи її, пе­ре­во­див на жар­ти. Ру­бець, увесь у пля­мах, чер­во­них з бi­ли­ми, ма­хав ру­кою та хи­тав го­ло­вою. Ко­лiс­ник, чер­во­ний, як стиг­лий ка­вун або пе­че­ний рак, Знай, при­ши­вав квiт­ки то то­му, то дру­го­му, пе­ре­ки­да­ючи чар­ку за чар­кою. Вiн пив i за здо­ров'я гос­тей, i за здо­ров'я жi­нок їх i ма­лої дiт­во­ри. Здається, не бу­ло кiн­ця-краю тим здра­ви­цям, не бу­ло кiн­ця-краю ви­пи­ван­ню.

    - Ох-хо-хо, - якось нат­ра­пив­ши хви­ли­ну, ко­ли умовк Ко­лiс­ник, зiтх­нув Про­цен­ко. - Ось не­за­ба­ром i соб­ра­нiе.

    - Начхати на йо­го! - крик­нув Ко­лiс­ник. - Хо­че­те, я вам звiр­ка по­ка­жу?

    - Якого звiр­ка?

    - Самого як е за­морсько­го. Хо­дi­мо.

    I вiн, заб­рав­ши пiд ру­ки Про­цен­ка i Руб­ця, по­тяг їх за со­бою.

    Не са­ма ж я йду,

    А ве­дуть ме­не…

    Приспiвуючи, iшов Ко­лiс­ник ко­ри­до­ром. Ось вiн пхнув од­нi две­рi, кот­рi З грю­ком роз­чи­ни­ли­ся до п'ятки, да­лi дру­гi i од­ним ма­хом упх­нув Про­цен­ка i Руб­ця у не­ве­лич­ку ха­ти­ну. Сон­це, прок­рав­шись крiзь гус­ту лист­ву зо­ло­ти­ми вiх­тя­ми, розс­те­ли­ло­ся на стi­нах, по до­лiв­цi. Яс­на дов­га стя­га трi­па­ла­ся над пом'ятою кро­ват­тю, по­лог над кот­рою був вiд­ки­ну­тий. Пос­тiль зiм'ята, а на пос­те­лi в од­них со­роч­ках ле­жа­ли Ло­ша­ков i Хрис­тя. Вiн гост­ро ди­вив­ся на нез­най­омих, а во­на, при­гор­нув­шись до Ло­ша­ко­ва, лу­ка­во зо­ри­ла своїми яс­ни­ми очи­ма.

    - Что вам? Че­го вы? - гук­нув Ло­ша­ков, див­ля­чись, що увiй­шов­шi, мов уко­па­нi, сто­яли у по­ро­га.

    Вiд Ло­ша­ко­во­го кри­ку во­ни бу­ли по­да­ли­ся на­зад до две­рей. Две­рi за­чи­не­нi, i хтось їх при­дер­жу­вав. Про­цен­ко пос­ту­кав.

    - А що, ба­чи­ли? Вiд­чи­ня­ти две­рi? - ска­зав Ко­лiс­ник. Очi йо­го стрi­ли­ся З гост­рим пог­ля­дом Ло­ша­ко­ва.

    - Ох, ви­бач­те, ва­ше пре­вос­хо­ди­тельство! Це ми прий­шли по­ди­ви­ти­ся, чи вам доб­ре спа­ти. Це мої хо­ро­шi знай­омi, зем­ля­ки, не бiй­те­ся нi­чо­го, - до­да­вав вiн, ука­зу­ючи на Про­цен­ка i Руб­ця, кот­рi, мов зай­цi, мет­ну­ли­ся чим­дуж у роз­чи­не­нi две­рi. - Ви­бач­те, бо­га ра­ди! - ук­ло­нив­шись, ска­зав вiн, ви­хо­дя­чи i за­чи­ня­ючи за со­бою две­рi.

    - А шо, ба­чи­ли звi­ра?- спи­тав Ко­лiс­ник.

    - Ох! Кос­тян­тин Пет­ро­вич, Кос­тян­тин Пет­ро­вич! Грi­ха ти не боїшся, - ка­зав, хи­та­ючи го­ло­вою, Ру­бець.

    - Який там грiх, Ан­тон Пет­ро­вич. А ще i в вi­сiм­де­сят…

    - А то що за звi­рок з яс­ни­ми очи­ма? - пе­ре­бив йо­го Про­цен­ко.

    - Не пiз­на­ли? Ли­си­ця! нас­то­яща ли­си­ця! Ось пос­тiй­те, ви­ря­дить во­на вов­чи­ка-бра­ти­ка, са­ма прий­де сю­ди.

    - А Ло­ша­ков сей бi­до­вий! - од­но ди­вується Ру­бець. - Який за­мо­ло­ду був, i на ста­рос­тi лiт не по­ка­яв­ся. Жiн­ка… дi­ти… От i хо­ти ти доб­ра.

    - А ти, зем­ля­че, не кар­кай, як та во­ро­на. На­ша ха­та скраю: чув - не. чув, ба­чив - не ба­чив, - ос­те­рi­гав йо­го Ко­лiс­ник.

    - Та я не те. Я не то­го, - пра­ву­вав­ся Ру­бець. - А те, що то­бi, Кос­те, не ми­ну­ти пек­ла: на все ти пi­доб'єш, до всього приз­ве­деш.

    - Треба ж чимсь гор­ла­то­му па­но­вi пельку затк­ну­ти.

    - Ой i го­ло­ва ж твоя ли­ха! Не ми­ну­ти їй Си­бi­ру.

    - I там лю­ди! - од­ка­зав Ко­лiс­ник i, мах­нув­ши ру­кою, до­дав: - Да­вай кра­ще вип'ємо! Вип'ємо за здо­ров'я на­ших мо­ло­дих! Ура! - i, ви­пи­ва­ючи, вiн гу­ко­нув на всi ха­ти.

    - Та хто то та­ка? - до­пи­ту­вав­ся Про­цен­ко.

    - Ат, не­терп­ля­чий! Пi­дож­ди - сам по­ба­чиш. Своїми очи­ма узд­риш. О! Уже пан i поїхав! - скрик­нув вiн, див­ля­чись у вiк­но, проз кот­ре пром­чав­ся на зво­щи­ко­вi Ло­ша­ков.

    - Ага, знає кiш­ка, чиє са­ло з'їла. Уди­раєш? Не вте­чеш моїх рук! - пос­ва­рив­ся вiн йо­му ус­лiд ку­ла­ком. По­тiм по­вер­нув­ся, пос­то­яв, хи­та­ючись, i гук­нув на усi ха­ти: "До­ню-ю! до­неч­ко!"

    - Чого, па­па­ша? - од­гук­нув­ся чийсь зда­ле­ка тон­кий жi­но­чий го­ло­сок.

    - Ходи до ме­не! Хо­ди, моя ди­ти­но! - зно­ву гук­нув на всю ха­ту Ко­лiс­ник.

    - Чого, па­па­ша? - обiз­ва­лась на по­ро­зi у пиш­но­му на­род­но­му убо­рi мо­ло­да i хо­ро­ша дiв­чи­на i, за­ба­чив­ши чу­жих, по­ту­пи­лась, по­чер­во­нi­ла.

    - Бачив, Ан­то­не, Хрис­тю, що в те­бе ко­лись слу­жи­ла? Ба­чи­ли її? - по­вер­нув­шись до Про­цен­ка, спи­тав Ко­лiс­ник.

    I той, i дру­гий, ви­лу­пив­ши баньки, ди­ви­лись на врод­ли­ву дiв­чи­ну. А во­на тiльки ки­ну­ла на їх лу­ка­вий па­лю­чий пог­ляд, сплес­ну­ла у до­лош­ки, скрик­ну­ла: "О моя ма­тiн­ко!" - i чим­дуж вис­ко­чи­ла з ха­ти.

    На тре­тiй день по го­ро­ду хо­ди­ла чут­ка про обiд Ло­ша­ко­ву. Пе­ре­шiп­ту­ва­лись лю­ди, хто що їв, скiльки хто ви­пив. Ко­го з па­нiв п'яно­го до­до­му од­вез­ли, хто сам рач­ки пла­зу­вав, а зга­ду­ючи про Ло­ша­ко­ва, тiльки по­хи­ту­ва­ли го­ло­ва­ми. Не бi­со­вий Ко­лiс­ник - i та­ко­го па­на осiд­лав! От ти й знай!

    - Та то брех­ня! - не вi­ри­ли дру­гi. - Ло­ша­ков дав­но на йо­го зу­би гост­рить. Пос­той­те! Одк­риється соб­ра­нiє, вiн йо­го з кiст­ка­ми гли­то­не.

    Одкрилося i соб­ра­нiє, i не­до­вiр­ки своїми очи­ма по­ба­чи­ли, як Ло­ша­ков па­дав ко­ло Ко­лiс­ни­ка, ру­ку йо­му по­да­вав не згор­да, як пан, а по-при­ятельськiй за­го­во­рю­вав з ним, шут­ку­вав, хоч Ко­лiс­ник по-давньому був низько­пок­лон­ний i ввiч­ли­вий.

    Коли прий­шло­ся су­ди­ти про спра­ву уп­ра­ви i ко­ли дру­гi по­ча­ли бу­ли пот­рi­пу­ва­ти пот­ро­ху чле­нiв, Ло­ша­ков мов­чав. Ко­ли ж прис­та­ли до йо­го, вiн не­хо­тя якось од­ка­зав: "Ми хоч i не ба­чи­ли до­сi нi­яко­го ве­ли­ко­го дi­ла вiд їх, оже не вi­ри­ти своїм ви­бор­цям теж не варт". I цим сло­вом за­ку­вав усiм ро­ти.

    - А що, по­ку­ри­ли? - спи­тав­ся над ухо Ко­лiс­ник Руб­ця, уда­рив­ши йо­го по пле­чi.

    Той, ди­ву­ючись, по­ди­вив­ся на Ко­лiс­ни­ка, i, жа­ха­ючись, геть од­су­нув­ся, на­че од са­та­ни.

    

IV

    

Пошук на сайті: