Панас Мирний - Повія (сторінка 99)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11142
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12148
    Всього в се­ми верс­тах вiд Мар'янiв­ки при­мос­тив­ся Ве­се­лий Кут, не­ве­лич­ка сло­бо­да з ве­ли­ким панським дво­ром на го­рi, низ­кою людських ха­ток, кот­рi, мов сто­ро­жi, опо­ви­ли йо­го з од­но­го бо­ку, заг­ля­да­ючи в тем­нi во­ди чи­ма­ло­го став­ка. На дру­гий бiк з го­ри збi­гав гус­тий са­док i слав­ся всю­ди по до­ли­нi ген аж до буй­но­го лi­су. Сто­лiт­нi дуб'я, ви­со­ч ен­нi осо­ко­ри, ши­ро­ко­лис­тi клен­ки та тем­но-зе­ле­нi па­ху­чi ли­пи, мов за­ча­ро­ва­нi ли­ца­рi, сто­яли в тiм лi­сi, роз­пус­ка­ючи кру­гом се­бе ши­ро­чен­не гiл­ля, пок­ри­те гус­тою неп­рог­ляд­ною лист­вою. По­мiж ни­ми то там, то там тяг­ли­ся з зем­лi мо­ло­дi па­рос­тi, тон­кi та гнуч­кi, че­ка­ючи прос­то­ру та со­няч­но­го свi­ту, щоб i со­бi уб­ра­ти­ся у си­лу i буй­ну­ти нав­пе­рей­ми з своїми дi­да­ми. По ши­ро­ких по­ля­нах. ку­щi ка­ли­ни та орiш­ни­ку по­роз­пус­ка­ли тон­кi гiл­ки аж до­до­лу. Бе­рез­ка, хмiль ук­ри­ва­ли їх своїми дов­ги­ми ба­то­га­ми, прик­ро по­зи­ра­ючи уго­ру на сто­лiт­нiх ли­ца­рiв i шу­ка­ючи поб­ли­зу гiл­ки, щоб, стриб­нув­ши, под­ра­ти­ся по стов­бу­ру ген-ген до тiї ку­че­ря­вої шап­ки, на кот­рiй зве­ли гнiз­до ор­ли-кле­ко­ти.

    Буйний та чу­до­вий лiс! Кру­гом йо­го i по­верх йо­го хо­дить-вiється вi­тер по­во­лi, сон­це приг­рi­ває звер­ху, а все­ре­ди­нi - завж­ди ти­хо, завж­ди тiнь зе­ле­на та про­хо­ло­да тем­на. Там, у гу­ща­ви­нi мо­ло­до­го гiл­ля, цi­ла ор­да уся­кої пташ­нi За­ве­ла­ся: чи­жi, кро­пив'янки роз­си­па­ють своє цьомкан­ня, гор­ли­цi тур­ко­чуть жур­ли­ву пiс­ню, лi­со­вi кiш­ки пе­ре­гу­ку­ються, зо­зу­ля кує лi­та, го­роб­цi не­са­мо­ви­то жи­ру­ють, а со­лов'ї роз­ля­га­ються на увесь лiс за­лив­ним ще­бе­тан­ням. Зда­ле­ка чується - кле­ко­че орел, ло­по­тить своїм но­сом бу­шель, со­ва стог­не бо­же­вiльним ре­го­том, кря­че во­рон; а кiб­цi, мов ме­те­ли­ки, в'ються по­над гiл­лям, ви­пис­ку­ючи жа­лiб­но-го­лод­ну пiс­ню… Лiс го­мо­нить, мов жи­вий, на ти­ся­чу ла­дiв, на ти­ся­чу го­ло­сiв.

    Весела, чу­до­ва мiс­ци­на! Кра­щої i прик­лад­нi­шої наз­ви, як Ве­се­лий Кут, не мож­на бу­ло при­га­да­ти їй. Ко­лись кня­жеське гнiз­до, в кот­ро­му ви­го­ду­ва­лось i ви­ле­тi­ло в свiт чи­ма­ло но­вих кня­зiв, з крi­пацькою во­лею по­ча­ло осу­ва­ти­ся - пус­тi­ти. Ста­рий Ба­ра­тов, скле­пив­ши свої ус­та i очi, ки­нув йо­го на утi­ху мо­ло­дих си­нiв, кот­рi i сi­ли i па­ли у сто­ли­цях. Ти­хий прос­тiр i не­за­мут­на ти­ша, вид­но, не ду­же-то тяг­ли до се­бе мо­ло­дих ба­ра­ти­нят, i во­ни, по­хо­вав­ши батька, роз­ле­тi­ли­ся швид­ко ту­ди, звiд­ки зно­ву при­ли­ну­ли. Ве­се­лий Кут оси­ро­тiв. Без дог­ля­ду, без при­зо­ру по­чав пус­тi­ти та осу­ва­ти­ся. Ко­лись би­тi ка­ме­нем та ус­те­ле­нi пi­соч­ком сте­жеч­ки по­за­рос­та­ли спо­ри­шем; пе­ред па­ла­цом, де штуч­ни­ми круж­ка­ми розс­ти­ла­ли­ся ще штуч­нi­шi квiт­ки, по­рiс бур'ян та чор­но­биль, заг­ля­да­ючи у дзер­ка­ле­вi вiк­на па­ла­цу, з по­ло­ви­ни пе­ре­би­тi. Не­по­го­да, до­щi та вiт­ри буй­нi пош­пу­чу­ва­ли са­мий па­лац; оз­на­ка давньої роз­ко­шi та крi­пацько­го ли­ха, сто­яв вiн на го­рi та ля­кав дi­тей з сло­бо­ди своїм стра­шен­ним ви­дом. Уно­чi со­ви та си­чi пок­ри­ку­ва­ли у йо­му на всю око­ли­цю, а лю­ди ка­за­ли - то ку­цi, мiж ни­ми за­хо­ди­ли стра­шен­нi пе­ре­ка­зи про чор­то­ви­ну, вiдьом, вов­ку­ла­кiв та дру­гу не­чисть.

    Не зля­кав­ся всього то­го Ко­лiс­ник, ку­пу­ючи Ве­се­лий Кут у Ба­ра­то­вих. Прав­ду ка­жу­чи, йо­го ва­бив не роз­кiш­ний па­лац, а сто­лiт­нi ду­би в лi­сi, кот­рi вiн мав по­вер­ну­ти на земську пот­ре­бу i тим оку­пи­ти тi п'ятсот де­ся­тин по­ля, кот­рi навк­ру­ги об­ля­га­ли дво­ри­ще. "Маєток стое трид­цять ти­сяч, - ду­мав вiн. - Зем­ля там доб­ра, ро­дю­ча. Зем­ля те­пер в цi­нi - по п'ятде­сят кар­бо­ван­цiв де­ся­ти­ну не ку­пиш, а ко­ли й по п'ятде­сят, то са­ма зем­ля двад­цять п'ять ти­сяч. На лiс та дво­ри­ще п'ять ти­сяч зос­тається. З од­но­го па­ла­цу, ко­ли йо­го ро­зiб­ра­ти, цег­ли ти­сяч на три дiс­та­неш, а крiм же йо­го ха­та для уп­ра­ви­те­ля зов­сiм ще но­ва, кух­нi, ко­нюш­нi, теп­ли­цi, ко­мо­ри, i все те ка­мiн­не… Лiс iде за дур­ни­цю. А за йо­го, ко­ли тiльки з ро­зу­мом про­да­ва­ти, не двад­цять ви­бе­реш. Дiс­тається маєток в де­сять. Це по двад­цять руб­лiв де­ся­ти­на. Дiй йо­го чес­тi!" - крик­нув з ра­до­щiв Ко­лiс­ник i не по­бо­яв­ся зап­ла­ти­ти Ба­ра­то­ву за Ве­се­лий Кут земськi гро­шi. Вiн бо­яв­ся тiльки од­но­го, щоб не обп­лу­та­ли, бу­ва, во­ро­ги йо­го на земсько­му з'їздi. По­го­вiр про ту куп­лю все рiс та ши­рив­ся. Всi кри­ча­ли: он як з земськи­ми гро­ши­ма ши­ку­ють. Ко­лiс­ник не раз тяж­ко та важ­ко За­ду­му­вав­ся. Те­пер, ко­ли з'їзд ми­нув бла­го­по­луч­но, ко­ли, дя­ку­ючи обi­до­вi та Хрис­тi, Ло­ша­ков не за­мо­вив сло­ва про ту куп­лю, Ко­лiс­ник зно­ву ожив, на­че на бi­лий свiт на­ро­див­ся.

    - Моя пта­шеч­ко ка­на­роч­ко, - ла­щив­ся вiн до Хрис­тi. - Дiж­де­мо лi­та, я те­бе у та­ку сто­ро­ну за­ве­зу, у яку то­бi i не сни­ло­ся. При­га­дай тiльки: оце то­бi го­ра, на го­рi у гу­ща­ви­нi сад­ка ха­та, по один бiк пiд го­рою став, по дру­гий - лiс. Лiс - як бiр, прос­то­рий та буй­ний. Ув од­нiй льолi, а то i го­лi­сiнька бi­гай по йо­му - нiх­то те­бе не по­ба­че, хi­ба спi­ву­чi пташ­ки при­вi­та­ють те­бе.

    - А со­ло­вей­ки там е? - спи­та­ла­ся пест­ли­во Хрис­тя.

    - I со­ло­вей­ки, й зо­зу­лi, й чи­жi. Якої то пташ­нi не­має? Хрис­тя, як на­вiс­на, схо­пи­ла­ся з мiс­ця i, пле­щу­чи в до­лош­ки, за­бi­га­ла по всiх ха­тах.

    - Боже, бо­же! - гу­ка­ла во­на. - Прис­пи ме­не на всю осiнь i зи­му, щоб я i нез­чу­ла­ся, ко­ли вес­на нас­та­не. Щоб про­ки­ну­ла­ся я - а над­во­рi вес­на. Або по­вер­ни осiнь у вес­ну. А то ще дов­го так до­жи­да­ти. Гос­по­ди, як дов­го. Пi­дуть до­щi осiн­нi, розк­ва­сять усю зем­лю. Ту­ман опо­виє увесь свiт - ди­ха­ти нi­чим. Си­ди в ха­тi та скнiй. А там ще зи­ма: снiг, мо­ро­зи. I зно­ву си­ди в ха­тi, не по­ти­кай но­са над­вiр, бо вiд­мо­ро­зиш. I то­дi тiльки вес­на. О гос­по­ди, як дов­го!

    - Дурочко моя! Бiльше жда­ли - мен­ше зос­та­ло­ся.

    - Де ж той рай? Як вiн зветься? - по­пи­та­ла, зас­по­ко­ю­ючись, Хрис­тя.

    - Веселий Кут зо­веться.

    - Веселий Кут? Ве­се­лий Кут. Це бi­ля Мар'янiв­ки?

    - Вiн са­мий. Знаєш?

    - Чула про йо­го. Там па­лац е. У Мар'янiв­цi та­ко­го стра­хо­ви­ща на­го­во^ ри­ли про той па­лац.

    - Чого не наб­ре­шуть. Звiс­но, пус­тує дво­ри­ще. Без при­зо­ру ва­литься.

    - Ти ме­не i в Мар'янiв­ку по­ве­зеш?

    - Повезу, до­ню.

    - Яв церк­ву ту­ди поїду. У церк­вi зас­та­ну усiх своїх знай­омих. Во­ни не пiз­на­ють ме­не. А я кож­но­го пiз­наю. Ото бу­де ра­дiсть! А що, як твоя жiн­ка та приїде ту­ди i нак­риє ме­не з то­бою? Чо­го ти, ска­же, ся­ка-та­ка? Та й ост­ри­же мою го­ло­ву, оцi ку­че­рi шов­ко­вi?

    - I при­га­дуєш ти все та­ке не­людське. Не приїде во­на без мо­го доз­во­лу. Не пос­мiє. За­жи­ве­мо ми з то­бою там, як пер­шi лю­ди жи­ли. Знаєш, як Адам з Євою? Го­лi­сiнькi… - I в Ко­лiс­ни­ка, як угiль, за­го­рi­ли­ся очi.

    - О-о, ста­рi, ста­рi, з вас усе ли­хо встає! - лу­ка­во пос­ва­ри­ла­ся Хрис­тя.

    Колiсник при­тис її до се­бе i своїми товс­ти­ми гу­ба­ми смач­но цмок­нув в по­чер­во­нi­лу щiч­ку…

    Настала осiнь: до­щi, ту­ма­ни, ка­лю­ка не­ви­лаз­на. Хрис­тя за всю осiнь з ха­ти не ви­хо­ди­ла: си­дi­ла та вiд нудьги ви­ши­ва­ла со­роч­ки. На­ме­ре­жа­ла та на­цяцьку­ва­ла i со­бi, i Ко­лiс­ни­ко­вi. Та хоч би то­бi прий­шов хто, обiз­вав­ся жи­вим сло­вом. Якось раз за­бiг Про­цен­ко до Ко­лiс­ни­ка по дi­лу. Хрис­тя схо­ва­ла­ся. Во­ни дов­го об чо­мусь ба­ла­ка­ли. Про­цен­ко на­вiть аж га­ря­чив­ся.

    "Вiн, здається, ще бiльше пок­ра­щав", - ду­ма­ла Хрис­тя, див­ля­чись крiзь две­рi у щi­лин­ку.

    Увечерi до чаю вий­шла i Хрис­тя, сам Ко­лiс­ник пок­ли­кав. Чай пи­ли куп­но. За чаєм Про­цен­ко розб­ре­хав­ся - все та­кi смiш­нi поб­ре­хеньки ви­га­ду­вав: Хрис­тя так ре­го­та­ла­ся, а Ко­лiс­ник тiльки по­ну­ро пог­ля­дав на неї.

    - Ти щось ду­же сьогод­нi ре­го­та­ла­ся, - ска­зав вiн їй, ко­ли пi­шов Про­цен­ко.

    - А що?

    - Нiчого. Чи не за­хо­тi­ло­ся ста­ро­го за­мi­ни­ти мо­ло­дим? То гля­ди!

    Христя нi­чо­го на те не од­ка­за­ла, тiльки да­ла со­бi сло­во бiльше не ви­хо­ди­ти нi­ко­ли, ко­ли Про­цен­ко бу­де. Так во­на i ро­би­ла.

    Раз Ко­лiс­ник сам кли­кав, та во­на не вий­шла, ска­за­ла - не­ду­жа. Ко­лiс­ник ра­дiв. "Вид­но, мо­лод­чи­ки да­ли­ся уз­на­ки", - ду­мав вiн.

    Христя дiж­да­ла не­дi­лi, уб­ра­ла­ся як­най­кра­ще i пiш­ла. Там на ули­цях лю­ду-на­ро­ду, як чер­ва, та так i в'ється, так i снує.

    Христя на­дi­ла чор­ну сук­ню, ото­ро­че­ну си­вим смуш­ком, си­ву сму­ше­ву ша­поч­ку. Мо­роз за­рум'янив i без то­го свi­же її ли­це, ви­да­вив, на­че ма­ляр ви­вiв, круг­лi вик­рас­ки на пух­ких що­ках. Та­ка Хрис­тя хо­ро­ша, пиш­на та свi­жа, на­че чер­во­на ягiд­ка се­ред бi­ло­го квi­ту. Хто не йде - за­див­ляється на неї.

Пошук на сайті: