Панас Мирний - Повія (сторінка 100)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11143
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12148
    - А це хто та­ка? Хто ця не­вi­до­ма? - що­раз по­чу­ва­ла­ся во­на, ко­ли пе­ре­хо­ди­ла повз ку­пу лю­дей.

    - Та це ж со­дер­жан­ка Ко­лiс­ни­ко­ва.

    - Оце во­на? О-вва-а! Та й важ­на, враг йо­го ма­те­рi!

    Мiж чи­ма­лою ку­пою па­ня­нок та мо­ло­деньких па­нiй­ок во­на зап­ри­мi­ти­ла Про­цен­ка. "Ану, приз­нає?" - по­ду­ма­ла i нап­ря­ми­ла­ся пря­мо на йо­го, Про­цен­ко iшов по­се­ре­ди­нi i щось ще­бе­тав, i ре­гiт мо­ло­дих па­ня­нок ве­се­ло роз­да­вав­ся навк­ру­ги i пi­до­хо­чу­вав йо­го до но­вих пе­ре­ка­зiв. Хрис­тя наб­ли­жа­ла­ся все ближ­че та ближ­че, уже скiльки цi­ка­вих очей з-пiд чор­них брiв ус­та­ви­ли­ся у неї. "Хто се?" - до­нес­ло­ся до неї таємне шеп­тан­ня. У ту хви­ли­ну Про­цен­ко гля­нув на неї. Здається, грiм би так не зля­кав йо­го бист­ро­го пог­ля­ду i не обiр­вав ве­се­лої роз­мо­ви, як та нес­по­дi­ва­на стрi­ча. Пог­ляд йо­го, як стрi­ла, про­бiг i зник­нув.

    - Ти змерз­ла? - обер­нув­ся вiн до бi­ля­вої па­нiй­ки, що йшла з ним пiд ру­ку.

    Панi та щось про­пи­ща­ла, во­ни роз­ми­ну­ли­ся. Хрис­тя прой­шла­ся ген впо­довж ули­цi i, по­вер­нув­ши на дру­гу, поп­лив­ла ти­хо до­до­му. Над­во­рi смер­ка­ло­ся, мо­роз дуж­чав, за­го­ря­ли­ся яс­нi зо­рi у тем­но-зе­ле­но­му не­бi, свi­ти­ли­ся лiх­тар­нi по ули­цях. Го­мiн пот­ро­ху сти­хав, по ули­цях но­си­ли­ся швид­кi скри­ки пос­пi­ша­ючих до­до­му. Хрис­тя iш­ла ти­хо, по­ва­гом, їй бу­ло до­сад­но. Бач, до­ма го­то­вий ру­ки ли­за­ти, а на ву­ли­цi стрi­не - од­вер­тається. Де ж пак: вiн з па­нян­ка­ми гу­ляє, а я що?.. Со­дер­жан­ка Ко­лiс­ни­ко­ва, та й го­дi… Вiд ту­ги у неї аж сер­це стис­ну­ло. Пох­ню­пив­ши го­ло­ву, во­на, на­че що за­гу­би­ла, сум­но пле­ла­ся до­до­му. Ко­ли се:

    - Здрастуйте! Гу­ляєте? - i пе­ред нею, на­че з-пiд зем­лi, ви­рiс Про­цен­ко. Во­на мов­ча­ла.

    - А Кос­тян­тин Пет­ро­вич до­ма? - по­пи­тав­ся зно­ву Про­цен­ко. Хрис­тя гнiв­но гля­ну­ла на йо­го.

    - Чого ви лi­зе­те до ме­не на са­мо­тi? Чо­го вам вiд ме­не тре­ба? - не­лас­ка­во обер­ну­ла­ся во­на до йо­го. - Хi­ба вам ма­ло бу­ло мо­го дi­воцько­го вi­ку?

    - Ви сер­ди­тесь, що я не поз­до­ров­кав­ся з ва­ми на ву­ли­цi? Там жiн­ка моя бу­ла. А з ва­ми я стрiв­ся так невз­на­чай, бо по­ки на­ду­мав­ся поз­до­ров­ка­тись - ми вже ро­зiй­шли­ся.

    - Та я од­но­го тiльки хо­чу зна­ти: на­вi­що я вам нуж­на?

    Проценко щось за­мо­лов про давнє, та­ке хо­ро­ше та так швид­ко ми­ну­ле.

    Христя ра­да бу­ла, що не­да­ле­ко се бу­ло квар­ти­ри. Во­на мер­щiй ско­чи­ла на рун­дук i з усiєї си­ли дьорну­ла за дзво­ник, їй вiд­чи­ня­ти ви­бiг сам Ко­лiс­ник.

    - Костянтину Пет­ро­ви­чу моє ша­ну­ван­ня! - лю­бенько за­мо­вив Про­цен­ко.

    - А, це ви?

    - Проводив ось їх, - ска­зав Про­цен­ко, ука­зу­ючи ру­кою на Хрис­тю, що не пiш­ла, а по­бiг­ла по схiд­цях на­го­ру. - А те­пер iду до­до­му. До зо­ба­чен­ня.

    - К бi­су! - ти­хо про­гув Ко­лiс­ник, за­ми­ка­ючи пе­ред ним две­рi.

    - Де се ти пiд­хо­пи­ла сього жев­жи­ка? - су­во­ро пос­пи­тав­ся вiн у Хрис­тi, увiй­шов­ши в ха­ту.

    - А я знаю, чо­го вiн ув'яз? - не мен­ше гнiв­но од­ка­за­ла та.

    Колiсник, стис­нув­ши бро­ви, по­ди­вив­ся у вид їй i про­гув:

    - Гляди лиш! не ду­же з жев­жи­ка­ми во­ди­ся, бо як раз та два - за­гур­чиш З ха­ти!

    Увесь ве­чiр Ко­лiс­ник був та­кий не­лас­ка­вий та не­го­вiр­кий. Хрис­тя теж мов­ча­ла. Чор­на кiш­ка про­бiг­ла по­мiж ни­ми i спо­лох­ну­ла той лад, який до­сi був до її, той щас­ний по­кiй, яко­го вже дав­но не ма­ла Хрис­тя. А їй най­бiльше усього ба­жа­ло­ся i ла­ду, i по­кою в жит­тi. Ко­ли во­на зду­ма­ла про своє прош­ле, що га­ня­ло її по всьому свi­тi, як той одiр­ва­ний лис­ток од гiл­ки, у неї на сер­цi по­хо­ло­ну­ло вiд тiї свар­ки Ко­лiс­ни­ко­вої.

    - Татусю! Ти сер­диш­ся на ме­не? Який ти сер­ди­тий! - пест­ли­во за­го­во­ри­ла во­на до йо­го, ко­ли по­ту­ши­ли свiт­ло.

    I во­на роз­ка­за­ла йо­му все, що їй слу­чи­ло­ся то­го дня. Як стрi­ла­ся з Про­цен­ком, як той не пок­ло­нив­ся їй i як зно­ву стрiв її бi­ля квар­ти­ри.

    - Гляди, не бре­ши! - лас­ка­во од­ка­зав Ко­лiс­ник, гор­ну­чи її до сво­го товс­то­го тi­ла.

    Пiсля то­го Хрис­тя да­ла со­бi за­рiк бiльше не йти на гу­лян­ки. Во­на си­дi­ла у ха­тi i до­жи­да­ла вес­ни, ко­ли зем­ля ук­вiт­чається квi­том, а де­ре­ва - лис­том.

    Того ро­ку вес­на, як на те, за­ба­ри­ла­ся. Уже й пас­ка не за го­ра­ми, а снiг i не поз­на­чається, i днi та­кi яс­нi та со­няч­нi, а мо­ро­зи бе­руть своє. Аж пiс­ля пас­ки пiш­ли до­щi та нас­та­ло теп­ло. Не­на­че по­ме­лом, за три днi зме­ло снiг, З зем­лi по­ка­за­ла­ся пер­ша зе­лень - про­лiс­ки, фi­алоч­ки. Тi пер­шi квi­ти ранньої вес­ни так ра­ду­ють сер­це, на­че п'яним трун­ком спов­ню­ють ду­шу. Пе­ре­ви­тi жур­бою дум­ки об­ля­га­ють го­ло­ву, за­но­сять ку­дись да­ле­ко, у тi ра­дiс­нi свi­та, у тi жа­да­нi сто­ро­ни, якi ма­лює тiльки од­на дум­ка i яких чо­ло­вi­ко­вi до­вi­ку не до­ве­деться ба­чи­ти.

    Задумувалася i Хрис­тя про свою поїздку в Ве­се­лий Кут. Ха­та їй зда­ва­лась та­кою тiс­ною та душ­ною, го­род - кур­ним та неп­ри­вiт­ним, їй хо­тi­ло­ся на прос­тiр, на безк­рає по­ле, над яким тiльки вi­тер грає та сон­це пе­ре­си­па зо­ло­ти-,i про­мiн­ням, на ши­ро­кi лу­ки, що вкри­ла тра­ва їх, на­че шов­ко­вим ки­ли­мом, у тем­нi ку­че­ря­вi гаї, у неп­ро­хiд­нi ще тем­нi­шi лi­си, що зда­ле­ка зда­ються та­ки­ми си­нi­ми. Там, на тiм прос­то­рi, се­ред польово­го чис­то­го по­вiт­ря, во­на по­гу­ля­ла б, як пташ­ка вiльна, пiд при­вiт­ною тiн­ню зе­ле­но­го гаю спо­чи­ла, на­би­ра­ючи сил на но­ву гу­лян­ку. А Мар'янiв­ка? Рiд­на ха­ти­на, де во­на ви­рос­та­ла… що з нею ста­ло­ся? А под­ру­ги, з яки­ми во­на дi­ли­ла i ра­дiсть i го­ре, де дi­ли­ся?.. У Хрис­тi дух за­хоп­лю­ва­ло у гру­дях, ко­ли во­на про те зга­ду­ва­ла… "Все, бо­же, пе­ре­не­су, пе­ре­терп­лю, тiльки пе­ре­не­си ме­не у той рай що­най­ско­рi­ше!" - мо­ли­ла­ся Хрис­тя i вста­ючи i ля­га­ючи.

    Днi ми­на­ли за дня­ми, спер­шу теп­лi та при­вiт­нi, а да­лi жар­кi та душ­нi.

    - Татусю! та ко­ли ж ми поїде­мо?

    - Скоро, ско­ро, - ка­зав той. З вес­ною у йо­го по­ча­ла­ся бi­га­ни­на по служ­бi, ко­ли не в кан­це­ля­рiї си­дить, то по по­вi­тах га­няє. Бу­ло так, що Хрис­тя са­ма, як на­вiс­на, по тиж­ню про­сид­жу­ва­ла у ха­тi.

    Прийшлося виїха­ти аж у маї. Ко­лiс­ни­ко­вi тре­ба бу­ло їха­ти у N по­вiт мiст­ки ла­го­ди­ти та греб­лi га­ти­ти. Сто­яла до­що­ва го­ди­на.

    - Хочеш, поїде­мо?

    - Хочу, хо­чу! - кри­ча­ла ра­да Хрис­тя. I на дру­гий день ран­ком во­ни зiб­ра­ли­ся. Яка бу­ла щас­ли­ва Хрис­тя, узд­рiв­ши пiс­ля скiлькох лiт безк­раї по­ля, пе­ре­пи­са­нi i впо­довж, i вшир дов­ги­ми ла­на­ми, не­ве­лич­кi ку­че­ря­вi гаї, се­ла, все оди­на­ко­вi се­ла, та­кi схо­жi з її Мар'янiв­кою, що во­на за кож­ним ра­зом все до­пи­ту­ва­ла­ся: чи се не во­на?

    - Ще дов­го до неї! На­до­лу­же тряс­ти­ся, по­ки до­бе­ре­мо­ся, - од­ка­зав Ко­лiс­ник.

    Тiльки дру­го­го дня пiд ве­чiр доб­ра­ли­ся во­ни до Мар'янiв­ки, та й то Хрис­тi не до­ве­ло­ся її по­ба­чи­ти. По­ки проїжджа­ли се­ло, Хрис­тя, зне­мiг­ши, спа­ла. Ген уже не­да­ле­ко вiд Ку­та во­на про­ки­ну­лась.

    - Ось то­бi i Кут за­раз, - ска­зав Ко­лiс­ник, ука­зу­ючи на ряд ха­ток, що, на­че по­ясом, опо­вив кру­ту го­ру.

    - А Мар'янiв­ка?

    - Чого ж ти спа­ла? Прос­па­ла, га­лоч­ко.

    - I не збу­дить ме­не? Гос­по­ди! - з жа­лем ви­мо­ви­ла Хрис­тя.

    - Побачиш ще. Не за го­ра­ми. Кра­ще по­лю­буй­ся Ку­том. - I вiн вка­зав ру­кою на го­ру.

Пошук на сайті: