Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Поїхав Дмитренко ні з чим.

На другий день летіла од предводителя до губернатора бумага.

Через день привезла стахвета од губернатора при-каз: "устранить гласного Варениченка по неблагона-дежности".

Упала ця вістка, як грім, на Чіпчину голову… "Це гірше крадіжки, розбою! – думає він.- І назви цьому немає… Там – пройшов, узяв – і нема… видно, чого нема!.. А тут – усе є… і добро зосталося, і сам зостався… То що з того, що зостався?.. Коли твою честь украдено… душу твою обезславлено… Та ні! не буде сьоі'о… Ми ще поміряємось… Ще побачимо – чий батько старше… Не той тепер вік… часи тепер не ті… не ті люди!.."

Запрягає Чіпка коней, їде в Гетьманське. Не пога-ня – жене коней; не везуть вони – мчать – та прямісінько до Пороха в двір.

Перемінився Порох з того часу, як його бачив Чіпка: постарів, захирів, опав. Колись кругле обличчя розтяглеся удовж, осунулось; щоки пообвисали; очі помутніли; руді вуси посивіли; сам згорбився, труситься… Оже пізнав він Чіпку; пізнав і його Чіпка. Привітались, як давні приятелі. Почула Галька чужого чоловіка, увійшла в хату, подивилась на Чіпку і вийшла мовчки. На ній – лиця було не знать, так вона схудла, аж почорніла…

Перше всього послав Чіпка за горілкою: побігла чорномаза дівчинка, Гальчина дочка. Порох зрадів горілці і випив підряд аж три чарки. Тоді Чіпка похваливсь йому своєю пригодою. Не втаїв нічого: розказав, як Дмитренко намовляв перед виборами людей у Пісках; розказав, як крутив усом на виборах; розказав, як пани намовлялись не пустити мужиків в земство, які були вибори… Сказано: нічого не втаїв гострий язик ображеного Чіпки.

Гаряча мова розпалила кров Порохову; засвітив огонь у його старих очах – і він написав Чіпці жалобу. Хоч тряслася рука старого писаки, хоч бризкало перо, одначе з-під його отрута на папері зосталася… Вилив Порох у жалобі всю свою злість, що накипала довгі роки: обсипав, оцерклював старий ябеда панів Польських так, що аж сам трясся, читаючи Чіпці жалобу.

Чіпка заплатив йому добре, подякував, одвіз жалобу на пошту, а сам поїхав у Піски.

Минув тиждень. Ні чутки, ні вістки!

Був великий бенкет у предводителя. Настягалось гостей сила. До самого білого світу пили, гуляли, у карти грали; один перед одним новиною хвалилися; раділи, що "хама" з управи вижили…

Світом задзеленчав дзвоник повз будинок Польського – і на хвилину сполохнув веселе гульбище. Дехто навіть зазирнув у вікно, та з освіченої хати нічого не побачив; тільки чуть було, як застугоніли колеса, проминаючи будинок… Незабаром принесли з станції бумагу до предводи геля.

– Приїхав чиновник од губернатора,- сказав хтось; розпитавшись поштаря.

Як блискавиця шморгнула в хаті – і перелякала все гульбище. Усе затихло, немов замерло… Якісь перелякані погляди у недавно веселих очах без тямку блукали по хаті; кожен дивився на другого і мовчки переводив погляд на третього, четвертого… Предводи-тель вийшов у кабінет до себе, а по хаті пройшов тихий, задавлений гомін, наче вітрець повійнув лист-вою… по всіх кутках зашепотіли.

Через хвилин п'ять поштар пішов назад, а в хату увійшов предводитель.

– Оце так!..- скрикнув він, перевівши дух.- Зараз подаю в одставку…

У хаті все затихло: така настала тиша, що чутно було, як крізь спертий дух виривалось кожне слово у предводителя.

– Що це? Слідствіе… надо мною… над нами слід-ствіє наряжають… І після цього щоб я служив?.. Зараз же в одставку… зараз! –

– Що, що таке, Петро Васильович? – питають його, обступивши з усіх боків.- Щось уже є… уже якась ябеда!..

– Как же, как же,- задріботав він, мотнувши головою.- Наші вибори не признані… слідствіє наряже-но… І після цього служить?.. Не хочу, не хочу! – залементував він і заходив по хаті.

Шавкун з одного кінця зали протовпився на другий – як стіна блідий, задуманий…

– Так… так… це він… він та Порох,- зашепотав він, підступаючи до Чижика.- Він три дні… ні, мабуть, буде з тиждень, як водився з Порохом…

– А вже не хто, як не Порох! – обізвався Чижик до товариша.- От стара ябеда!! Не здихаємось ніяк… уївся та й уївся…

Шавкун одійшов трохи. Надія заграла у його хитрих очах.

– Знаєте що? – зашавкотів він.- Може, ще діло поправимо… Треба дізнатись, хто писав жалобу… Коли справді Порох:,-тоді нічого й казати… Ябедник писав! Хто повірить ябедникові?..

– А справді,- загуло кругом.- Треба довідатись… Петру Васильовичу треба поїхати до чиновника, розпитатись…

– Кому? до кого? – бришка предводитель.- Щоб я їздив? Не буде сього!

– Просимо, Петро Васильович!.. просимо, проси-мо-о!! – загукали кругом.

– Не поїду… виберіть кого другого… Я ні за що не поїду… Надо мною слідствіє?!

– Просимо… просимо!.. просимо!! – ще дужче загукали.

Насилу ублагали. Уже зовсім розвиднилось. Гості подякували хазяїну, попрощалися, порозходились…

Годин через три будинок Польського знову кишів ' панством. Сюди зібралися знову всі, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу і про що та жалоба. Предводительського синка не було: він поїхав до чиновника. Незабаром вернувся з жалобою. Подав Шав-кунові до рук.

– Читайте!

В хаті затихло. Шавкуна кругом обступили. Шав-.кун розвернув бумагу, одкашлявся, як дяк на криласі, глянув:

– Так, так… і рука Порохова…- сказав наче сам до себе і став читати.

Кожного кидало то в огонь, то в холод од тії ябеди. Усяк – аж голову схилив, слухав,- як слухає винуватий школяр правдиві вичити про свої вчинки.

Шавкун скінчив.

– Клевета! ябеда!!-загукали кругом.- Жалійтесь, Петро Васильович! це – обида… Хіба можна так виражатись: "организованная шайка", "сонмище кріпосників?.." Хіба можна?..

– І як губернатор прийняв таку ябеду?! – хтось гірко вимовив…

– Підіть же! – каже другий, здвигнувши плечима.

– Зто давление администрации… вмешательство в земские делаї – гукнув хтось з кутка.

– Так… так." вмішательство. Нада міністру писать… – Еге ж, еге… Міністру! міністру!.. От ліца всєго дворянства. Ми всє вас просім, Петро Васильович!.. просимо! просім!!.

– Харашо, харашо,- одмовляе він, оддувшись, як індик.

Шавкун з Чижиком переглянулись – і іскорки сміху заблищали у хитрих очах.

– Ось постійте… не гарячіться так! – каже Шавкун.- Чого нам до того міністра лізти? Нам треба спершу це діло забити, позбутись його…

– Шавкунова рада взяла своє. Шавкуна послухали – і змовились, як в один голос казати чиновникові про вибори.

У дванадцять годин приїхав чиновник до Польського удвох з справником і прийнявся за діло… О шостій годині сідали гості за довгий стіл обідати. На покуті. сидів чиновник; по праву руку Польський; по ліву – Кряжов… Здавалося-то сиділо три давніх приятелі, котрі, не бачившись цілі довгі роки, на превелику радість зустрілися… За столом на покуті ішла весела розмова, сміхи та жарти… На однім крилі й на другім розмова ішла тихше; а все ж на веселих обличчях гостей можна було помітити, що покутня радість крайком зачепила й їх… Навіть на захирілих судових пиках Шавкуна й Чижика, що сиділи поруч у кінці столу, навпроти покутя,- видна була якась веселість-Багатий на смачні страви, розкішний на дорогі трунки обід кінчався. Моторні лакеї розносили високі кришталеві чарки з пінистим шипучим вином. Перший підвівся чиновник, уставив в ліве око стекольце, підняв вгору чарку, подякував панові Польському за добру учту, нагадав, що адміністрація вкупі і в "союзе с привилегированньїм сословием" повинна "зорко следить" за "революционнмми злементами", що обох їх "интереси общие", що вони повинні піддержувать го&sshy;диhy;сударственньїй строй",- берегти його од "напора безумньїх социалистических идей", котрі тепер злочинці розсівають всюди… І красна, і вчена була та річ: гетьманські панки ще зроду не чули такого гарячого слова! На заключку воно зичило панові Польському здоров'я, а "привилегированному сословию" радило злить його "интересн" з "интересами администрации", од лиця которої чиновник примовлявсь випити за "общее народнеє благо"… Випили за "благо"… Лакеї знову поспішили поналивати чарки. Підвівся Польський – і тільки й видумав, що просив випити за здоров'я "дорогого гостя"… Випили й за "дорогого гостя". Лакеї знов наповнили чарки. Підвівся Кряжов – і розпустив свого довгого язика про той розбрат, який пішов між двох "сословий"; похвалив адміністрацію, що вона стереже "интересн имущих классов", що вона піддержує оконо-мическое развитие странн" – помагає строїти залізниці, помагає заводити "банки", обороняє "отечественную промышленность покровительственною системою",-просто сказати: "создает народное благо"… За таку велику послугу Кряжов прохав випити – за адміністрацію. Випили й за адміністрацію… Чиновник подякував від "легкого серця" і примовивсь випити за "дворянское сословие".

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: