Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Обід скінчився. Повставали з-за столу, подякували хазяїнові і розтеклися скрізь по будинку. Гомін, галасі Одні дивувалися красномовству чиновника, другі підхвалювали Кряжова, а третім найбільше подобалась "скромность" речі "предводительського синка"…

Тільки один Шавкун з Чижиком дивувались усій отій "комедії" і, стоячи у кутку, радились нишком: як би їм здихатись Пороха.

Програвши в карти далеко за північ, чиновник став прощатись. Перед рундуком стояв уже трояк самих кращих поштових коней. Невелике чиновниче збіжжя зложене було у невеличкий чемодан і положено у ногах поштаря. Адміністратор сів; поштар махнув на коней батогом; задзеленчав голосний дзвоник – і тільки курява встала…

– Поїхав! – в один голос сказало кілька душ.

– Хороший чоловік…

– Чудесний… хоч і молодий… А розумний – не кат його взяв! –

Та ще б! Правовід, та не розумний… Ну, звісно: благородне дитя…

– А коли б воно нам не нашкодило,- увернув хтось неймовірний.

– Хто? він? – оступивсь Кряжов.- Ніколи! Ш зроду-віку… Ми його знаємо, як облуплену овечку… Він у нас у банці – по уха застряві В довгу – як в шовку!.. Він у мене ось тут сидить! – Кряжов стулив міцно кулак і показав поверх голови.

– Ну, коли так, то безпечної – у один голос зарі-шили Шавкун і Чижик.

Горе, кажуть, об горе чіпляється.

Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці. Стріва його мати, хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.

– Чим? – пита Чіпка.

– Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький, милісінький, а привезли – ледве дише.

– Гм… А що у вас чувати доброго?

– Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доброго… Он, розказують, на Красногорку напали розбишаки… Чоловіка з двадцять наїхало,- та сторожі одбили… Кажуть, така бійка була, господи!

Чіпку подрав мороз поза шкурою… "Так… такі – думає він.- Оце ж воно йому й ікнулося!.."

Порозпрягав він коней, підложив сіна. Ходить по двору – не хочеться і в хату. Сонце саме заходило. Піднялась вечірня шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жінки свиней кликали… Все то хазяйські клопоти. Чіпці – байдуже до всього тогої Він навіть не дослухається… У його тепер свої клопоти, не обберешся їх…

Ходить він по двору – нудно; увійде у хату – хатні померки ще дужче розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним, наче страшний килим, страшні пригоди життя… Ось і Максим лежить – перебитий, переламаний… Ось висовуються давні, знайомі друзі;

Лушня, Пацюк, Матня, ще й другі братчики… П'яні голови горять кривавим цвітом; у очах палає хижість, голоднеча… Ось піднімаються у пам'яті панські комори: про них нагадали у земстві… пригадався сторож… І сторож, і Максим качались перед ним, бо-жевільно стогнали… Чи правда тому?.. Правда… гола, страшна правда!.. Що б він тепер дав, коли б можна було її викинути з пам'яті, забути… Так ні!.. Таке не забувається… Воно, мов нарошне, вилазить наверх; наче яке страховище, лякає тебе… Навіщо ж воно вертається? нащо воно здалося мені?.. Воно перестріло мене, перейшло мені дорогу тоді, як я хотів його слід затерти… І спливає йому на думку земство, з своїми плутощами та хитрощами, з своєю образливою неправдою… "Воно мені нагадало про те… Я хотів йому останній вік оддати, а воно мене завертає до старого… Хіба в земстві не ті люди, що й були?.. Хіба вони у один раз перемінилися?.. Чого ж їм можна служити?.. Чому мені ні?.. Кожен з нас несе гріх за собою… Чого ж одному прощено,- один забувся про його, наче спокутував… А мені – нема ні забуття, ні спокути… І не карали – і винуватий… Де ж та правда на світі?!"

Зовсім смеркло. Люди і світ спочили. Лягла уже й Мотря. Тільки один Чіпка не лягає: ходить, нудиться, карається… З хати надвір, знадвору в хату.

– Чого ти, сину, тупаєш? Чому спати не лягаєш?

– ' А вам спиться? – неласкаве одказав він. У голосі його забренчала давня туга. Материне серце почуло її зразу – і злякалося.

– • Спиться ж…-‹ласкаво одказала вона.-я Чому ж воно не буде спатись, коли така пора?

– Ну, то й спіть, коли спиться,- м'якіше сказав Чіпка та й опустився на лаву. У хаті темно, тихо. Мотря тихенько зітхає…

– Мамо! – обізвавсь Чіпка.

– Чого, сину? $

– Чивптго коли З'зд__п]ав ня світі? чи, мабуть, ніколи не буде.?!

– Господь його знає, сину. Коли більше буде отаке заводитись, як тепер, то певно, що й тії не стане, яка тепер є…

– Ні, мамо… Видно – ніколи не було тії правди… ніколи й не буде! Не заводилось би таке, коли б вона була…

Мотря нічого не одказала. Чіпка знявся, знову вийшов з хати та проходив по надвір'ю мало не до світа білого.

На другий день поїхав Чіпка до тестя. Теща й жінка стріли його перелякані. Вони повели його у колись Галину хатину. Явдоха щось довго-довго шептала йому, ламаючи руки. Вона була, як полотно, бліда-перелякана. Галин погляд світився тяжкою мукою. Прикро й глибоко дивилась вона на чоловіка, немов казала: "Он, бачиш!"

Чіпці одначе було тепер не до того. Побалакавши нишком з Явдохою, він пішов у світлицю. Звідти доносилось до них страшенне стогнання. У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. Раз поз раз з грудей у його виривались тяжкі "охи", раз поз раз він схоплювався руками за перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чіпчине серце – аж забігала мишка… Явдоха підступила до недужого.

– Максиме! – обізвалась вона.

– 0-ох! – одказав Максим, важко зітхнувши.

– Чіпка приїхав.

– Тату! здорові були,- привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка.

– Ох-о-ох!..

– Чого се виР.-Максим несамовито скрикнув •- і схопився обома' руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся, закашлявся…- Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь, розкрив широко очі, провів ними хижо по всіх… То був останній погляд – погляд наглої смерті… Явдоха мер* щій накинула на вид чорний платок.

Як підняли платок,- Максима уже не було… Мука застигла у його на лиці, виглядала широко розкритим, скривленим ротом, витріщеними очима…

Галя глянула – і скрикнула… "Умер!.. умер!.." – кричала вона не своїм голосом, вибігаючи у кімнату і кидаючись на ліжко лицем у подушки.

Чіпка зиркнув – і затрясся… Він ніколи не бачив такого страшного, холодного погляду. Перед ним війнула друга смерть – бабина. Там – тихо, наче забуваючись або засипаючи, упокоювалась добра душа. Тут – з страшним болем, муками та прокльонами покидала вона землю… Голова в Чіпки закрутилася, за-чуманіла. Він закрив на хвилину очі і опустив бліде лице на груди…

Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову, сіпнула Чіпку за рукав і вийшла з ним з хати, боляче стуляючи очі, з котрих туга ледве видавила дві сльозини…

А в Гетьманському пани раділи, що по їх сталося. Вибори утвердили, а на Чіпчину жалобу через справника послали одказ.

Ось одкрилась і земська рада. На раду прибули одні пани: селяни не поїхали. Одні, як Лоза, через те, щоб не чути такої бридкої лайки та ганьби, яку вони чули од станового на виборах; а другі не поїхали-за возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощі – як затялися: щодня та й щодня… Радили раду одні пани…

'Через тиждень чутка про ту раду оббігла цілий повіт. Перш усього розказували, яке велике жаловання положили членам в управі; потім того жалілися на якийсь чудний налог з землі: у кого її більше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери; далі хвалилися, що шляхи, греблі й містки будуть рівняти, гатити й лагодити "натурою", тобто мужичими руками…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: