Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Чіпці тепер не до того. Його заклопотали хатні клопоти. Треба було тестя поховати, поминати, худобі його порядок дати. Чіпка викрутився цілий місяць, як муха в окропі: ніколи було дослухатись, що люди говорять.

На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись коло хазяйства, Чіпка поїхав. Перше-на-перше зайшов в управу. Як же почув, що така біда з ним,- як сто зміїв разом ужалило його серце! Не розпитую-;чи, як, що, за віщо,- від злості він не міг слова вимовити,- вийшов неборак з управи, наче вчадів…,; Голова ходила ходором, кружала, боліла; у висках – (.Т як хто молотком стукав; у очах-жовто, чорно;

Ї? ~ а в ушах – пищало, стогнало, вило… Щоб хоч трохи очуматись, він пішов походити по ярмарку. Ходить (у поміж возами, попід крамницями – роздивляється, – слухає… Тільки й речі, тільки й мови, що про земську раду, про налог!..

– Знаєте? – питає, усміхаючись, один великопо-місний панюга другого.

– Знаю, знаю…

– Синок не уступить батюшці…

– Та кий біс, не то він? То все – Шавкун з Кряжовим… От, голови!!

– Ото їм – всесословність! Хотіли рівноправності – оце їх і порівняли… А то справді – всяка наволоч дере ніс угору… Нехай же тепер знають!

– Оце самоуправа!! – запихкавшись, з переляканим видом, стрічає мілкопомісний панок сусіду.- Чули про налог?

– Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе – ще далі…

– Оце так! – підскакує третій полупанок.- Цього ще не було, щоб без сорому, прилюдно, у вічі казали: хто має на десять рублів.-з того бери руб; а хто на тисячу – копійку! А тепер, при самоуправі, діждали… _ їм що? – четвертий каже.- Вони собі повбирались в управу, лущитимуть з нас грошики -, та й ні гадки!..

_ А нашому братові – дошкуля, до самих печінок доходить…- веде річ перший.

– Та ще як дошкуля! – піддержує третій: – такими поборами печінки витягнуть!.. А з чого його, скажіть на милость? То було сякі-не-такі, а все-таки три своїх робітники, а тепер… біда та й годі… А народ так розледачів, що, сказано, хоч сам за плуга берись… Ні за ласку, ні за гроші… Він швидше той день у шинку просидить, ніж піде на роботу до пана…

– Це розбій! це – здирство панське!! – чує Чіпка – гукають селяни під яткою.

– А бач?.. не я казав? – пристає до старшини підпивший староста.- Не я вгадав, що вони й земське вигадали, щоб себе полатати… Цар людей одібрав, цар волю дав… Хіба ж їх так і випустити? Еге ж!.. Коли не роблять,- хай же хоч платять!

– То було окружний з нас шкуру дере, а тепер – управа дратиме,- бідкаються козаки.

Чіпка усе це чує – і кожне слово, як гостра колюча ка, коле його в серце… Він слухає… До свого горя)(приливає ще людське; троюдить ним своє гаряче серр' це;. розбуркує старі думки… Злом пашить лице його і злом світять очі,- аж поблід від злості, аж руки трусяться…

– Недурно вони так усилковувались мене випхну-, ти… Аж їм он чого заманулося? Прокляті! Аби їм. тепло, аби їм добре… Нехай дурний мужик на всіх і робить, за всіх платить; хай одбуває одбучі… Нікому за! його оступитися! Вони себе знають… своє панське' кодло знають… А мужик – віл… ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох,- та знову запрягай… Поки не впаде в борозні… А тоді здери з його шкуру на чоботи… Прокляті! Чорти, а не люди! і

Чіпка кричав, розмахував руками; гаряча його річ огнем пашіла. Кругом його дедалі більшала та більшала купа людей; довго слухала мовчки; потім хто-небудь увертав і своє слово – підкладав дров до багаття. На той крик нахопився Дмитренко.

– Що це ви робите? – спитав він Чіпки.

– Як – що?

– Та де ж? ви людей бунтуєте… земство лаєте… управу… налог…

– Щоб вони не діждали його брати! – грякнув Чіпка.

– Чого це ти так розкричався? га? – перемінив становий річ, розсердившись.- Чого ти людей бунтуєш?

– То ви їх бунтуєте, а не я! – одрізав Чіпка.

– Гляди лишень, козаче, щоб з цілим язиком додому вернувся. Чуєш? не забувайся!

Становий пішов далі поміж возами. Чіпка знову прийнявся за управу…

Надвечір вертався він додому вкупі з Грицьком. Він був сумний, мовчав цілу дорогу. Грицькові аж моторошно стало, він зачепив його:

І охота тобі, брате Чіпко, з ними лаятись? Чи можна ж, Грицьку, втерпіти? Та плюнь на них… Хай їм з їх управою, з їх земством!

– Мене громада вибрала… Я громаді присягав… Хто старший: громада чи вони?

– То й на громаду плюнь!

Чіпка аж позеленів од такого слова •- І нічого не одказав.

~ Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стріла його на порозі та аяе перелякалася.

– Чіпко! що з тобою? ти нездужаєш?

– Ні, здоров… їсти хочу.

Дали йому їсти.

Чіпка сидить насуплений, жовтий, аж зелений,- їсть мовчки. Пообідав, як стало сонце сідати. Не підводячись з місця, схилив він на руку голову, обперся об стіл – та так і закам'янів… Західне зарево освічувало його сумну, як з мармуру вироблену постать,- один її згорблений вид наганяв журбу тяжку… Галя глянула на його – і нишком стала плакати. Чіпка почув.

– Чого ти, Галю? Вона мовчала.

Він підійшов до неї; узяв її руками "легенька за голову і, заглядаючи в вічі, промовив:

– Скажи мені. Галочко, чого ти?

– Ги мене зовсім забув…- одказала вона, схлипуючи.

– Як забув?

– За тим проклятим земством – ні поговориш ніколи, нічого…

– Та таки правда, що воно у мене отут сидить! – показав на серце.

– Чом же ти його не кинеш, сину? – обізвалась журливо Мотря.- Чи воно тобі не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно… Який був, а який став!!

Чіпка матері нічого не одказав.

Надворі стемніло. Спускалася ніч на землю, утихомирювала людські клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим роєм окрили його голову. Перелітали вони з самого малку – аж до сьогодні; назирнули кожну пригоду життя його, гарячили кров, мутили розум. "Скрізь неправда… скрізь! – шептав він.- Куди не (глянь, де не кинь – всюди кривда та й кривда!.. Жи'. веш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди захова- 'і тися від неї, утекти від неї; плутаєшся у темряві, па- ' даєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш… не вхопиш тропи, куди йти; не знаходиш місця, де б прихилитися… Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна,- увесь би цей світ виполонив, а виростив новий… Тоді б, може, й правда настала!.."

Чуючи, як важко Чіпка зітхає, а не озивається, Галя знову почала плакати. Замість утіхи, Чіпка похвалився їй своїм горем та трохи сам не заплакав. Галя його заспокоювала, голубила, пригортала міцно до серця. Чіпка одмовляв їй нехотя.

Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокійно.

Чіпка прокачався цілу ту ніч і очей не змикав: усе думав, мучився…

XXIX

Лихо не мовчить

Поховавши Максима, Явдоха сама побоялася на хуторі жити. Підмовляла дітей – вони не захотіли. Тоді вона спродала дворище, спродала все, що можна було спродати, та й перебралася до дітей. Разом з нею уступило й нове лихо в Чіпчину хату.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: