Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Думала Мотря про смерть, виглядала її, сподівалася, а вийшло так, що Явдоха несподівано вмерла. У неділю, після обіду, зразу ухопила її завійна. Душить її, під серце підступає, у грудях давить, дух випирає…

– Ой, лишенько… умираю! – скрикнула Явдоха та й дух спустила.

Галя як з-за угла прибита ходить. Бліда, з заплаканими очима, вона не примічає, що й волосся вибилося з-під її очіпка, так розпатлана й сновигає, білі руки ломить, голосить на всю хату… Де ж? Зранку ще Явдоха така весела була, жартувала, сміялася; а на вечір – один труп, без дихання, від неї… Страшно й тяжко! Чіпка собі блудить, як бовдур, не знає, що й розпочати: чи Галю втішати, чи коло мертвої порядкувати?.. Одна тільки Мотря при пам'яті. Вона не те, щоб рада була,-ні! Вона жалкувала Явдохи: вона бачила тут кару божу. "Отже й померла без сповіді, без святого причастя… прости, господи, як…" Одначе вона не дуже й убивалася… А за Чіпку раділа. "Може, хоч тепер кине… тепер нікому буде настроювати… може, оханеться…"

Третього дня, як поховали Явдоху, справив Чіпка по тещі бучні поминки. Зійшлися люди не тільки з Пісок, прийшли й з хуторів. А старців-старців… як на печерах у Лаврі! Люди обідали у хаті; для старців поприроблювали лави надворі. Понаварювали великі казани усякої страви: Чіпка на поминки заколов свиню, зарізав три овечки, убив великого бузівка. А горілка – як вода, лилась за царство небесне… А після обіду Мотря старцям роздавала по шматку паляниці у торбу, а Чіпка – по сім гривень у руку.

На другий день після того Чіпка запріг коней та й поїхав з двору, не сказав і куди. Не було день, два… А на третю ніч вернувся, везучи повні вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як побачила. Серце її не видержало, стала вона корити, ганьбити і сина, й товаришів. Ті на докори не змовчали – загризлися з Мотрею. Пристав і Чіпка. Зчинилася у них лайка, бу-• ца _ Галя перелякалась, заперлась у себе в хатині. Лушня розпалився, кричав; Мотря собі лаяла; він їй збив з голови очіпок-Сердешна материна голова! "У своїй хаті… волоцюга… розбишака…" Не доказала, залилася гіркими.

Вранці пішла жалітися у волость – не за крадіжку, а за те, що її "волоцюга побив…" За те вона мовчала: боялася за свою рідну дитину. Набігли волосні у хату, де саме гульня йшла. Чіпка зараз до їх. Поналивав так, що ледве додому рачки долізли. Тим Мотрина жалоба й кінчилась. Тільки Чіпка, як пішли волосні, розпалився, як огонь, налаяв п'яний матір "сучкою" і нахвалявся побити… Мотря обливалася гіркими слізьми та нишком проклинала свою долю, що дала їй таку "прокляту дитину"…

А Чіпка знову засів – п'є та гуляє з братчиками. – – Ні,- кричить Лушня: – ніколи не буде у тебе, Чіпко, такої матері, як Явдоха була! Ото – рідна мати; а це в тебе – собака, а не мати! Гляди лиш, чи не вона бува й Явдоху з світа звела?..

Страшно якось загуло це слово у кожного в ухах. "А справді, чи не так? – подумав кожен.- Дивись пак: любісінька, милісінька була жінка зранку, а на вечір – тільки тіло зосталося, та й те задубло!.."

– Ай справді?! – скрикнув Чіпка. Серце у його повернулося… Коли б мати була перед очима, здається, вбив би відразу.

Галя, сидячи у себе в хатині, гірко плакала. Як же почула те крізь стіну, то зразу кинулась, гадки і в неї схибнулися… "А справді?.." І неначе вітер провійнув у її серці. Одначе чула душа не подалася тому вітру. "Ні, ні,- шептала Галя: – то зле серце таке тільки може пригадати… Свекруха правду каже: то матір господь скарав за таке життя… Ні, Мотря – не така людина…" І Галя одганяла від себе, як ув'язливу муху, злу думку.

Як розійшлась п'яна ватага. Чіпка прийшов у хати-ву. Галя не видержала: напустилась на його, корила, лаяла, плакала… . ~- Чіпко, Чіпко! чи я ждала такого від тебе, чи сподівалася? Попустив рідну матір иа поталу волоцюзі. гайдамаці… І звір'такого не зробить, як ти зробив, і розбишака хижий!..

– Ти чула, що Лушня казав? – спитав він грізно жінки.

– Душня?.. Лушня,.. Коли було серце, котре ні разу не гріла правда, то серце Тимофієве!.. Коли чий язик не дубів від брехні, котрій немає й назвиська, то язик Тимофіїв! Сучка, а не жінка, тільки хіба зро-де ярчука такого, як Лушня! А ти йому віриш? ти його слухаєш?..

– Що ж – ти боїшся людського поговору, чи що? Плювати я хотів на їх поговір!.. та й на них разом!

– Не поговору. Чіпко, не слави,- перебила його Галя,-хоч і її ніяково слухати, а правди, котру ти так любиш та нехтуєш… А ще кажеш: немає правди між людьми!.. А де ж у тебе правда?.. де?..,"' Останні слова гострим ножем шибонули' в саме серце Чіпці.

– Ти завжди мене винуватиш… Ти проти мене завжди йдеш! – скрикнув він, виходячи з хати і грюкнувши дверима. Щлу ніч він проблукав по двору, а Галя цілу ніч навзрид проплакала.

На другий день пішов по селу гомін, що Чіпка трохи не вигнав матері з двору.

– Як їла хліб з остюками, то й усе добре було; а перейшла на буханці, то у ніс закололи; пішла на сина жалітись!! – винуватили Мотрю одні.

– Який він син? який він син, коли рідну матір попустив волоцюзі ударити?! – оступаються за Мотрю ДРУГІ.

А Мотря від такої зневаги, від тяжкого -уразу, від тривоги занедужала, у постіль злягла; не їсть, не п'є, мутно очима дивиться… Галя ходить коло болящої, як коло рідної матері. Прикликала до неї знахурок; ті шептали, зіхали, давали якогось зілля – та ледве-ледве одходили Мотрю.

– Галю! – каже вона: – я знов чую, що одужую… Мені знову легшає… Навіщо?.. Я молила бога, коли б умерти… Краще б мені на тім світі, ніж на сім… Та не дає мені бог смерті… Його святая воля… Він то знає, нащо мене пускає ще жити. Може, додержить до тії пори, коли Чіпка оханеться – я його побачу,,як свою дитину, як свого сина… Галю! дитино моя!.. рідная моя! Ти ж мені тепер найрідніша… Уговорюй його, як жінка: він тебе почитає, кохає щиро,- може, тебе послухає, коли вже мене не хоче слухати… Боже! що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тільки він став чоловіком! Я б тоді умерла спокійно. А то?.. І свекруха й невістка рясно-рясно плакали…

XXX

Так оце та правда?І

Стояла люта зима. Ще такої холодної та сніжної не зазнають люди. Багато тоді народу померзло – забило їх під лиху хуртовину, закидало, замело снігом – там богу й душу оддали. Повесні уже несла вода річками мерзлі трупи, а других серед поля вовки поїли.

На зиму Мотря зовсім одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або й собі пряде на прядці. У хаті в них тихо, тепло,- було б і одрадно, коли б не ту-ма якась стояла в кожного перед очима, не повітря важке носилося по хаті. А то сидять вони собі при ясному світі свічки – тихі, сумні, мовчазні,- тільки одні тіні від них колишуться по стінах та чутно, як прядка гуде та наводить якийсь сум, викликає сон-дрімоту. І в душі у них гіркий смуток, на серце налягла важка туга, журливі думки сповили їх голови. Іноді по хаті пронесеться глибоке зітхання; увірветься нитка й затихне на якийсь час гуркання прядки, поки її налагодить Галя, або випаде починок з рук у Мотрі, глухо вдариться об піл і розбуркає тишу сумну. Тільки коли-не-коли вирветься з уст живе слово, пронесеться по хаті, як мара страшна, злякавши і сум, і німоту,- та й замре без відгомону. Чіпка собі нудиться світом, коли немає нікого з товариства. Ляже – душно йому; встане – холодно. Слухає іноді, що розказує мати з свого молодого віку, і встають перед його очима дитячі літа, встає сива бабуся, дід, степ, вівці… "Щасливий я був тоді!" – думав він і не знає, де тепер себе діти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: