Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Ніч, як куйовда, стояла надворі; мела страшенна хуга; завірюха крутила; та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся у хату;- позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарі, як голодний звір, ревла та вила відьма-буря, кидаючи у вікна кім'ями снігу – мов хто добивався у хату знадвору. Галя й Мотря сиділи собі та мовчки пряли. У кожної чогось так тяжко було на серці, що вони аж попригиналися до гребенів. Чіпка лежав на лаві, задравши голову угору, мовчки дивився у стелю та слухав божевільні заводи буйного вітру. Свічка на триніжку неясно горіла; знай гніт нагоряв-жужелив-ся, і знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи вогонь, що так немилосердно пік у пучки. Разів два чи три ненароком свічку зовсім гасили – і тоді в темряві проносився жарт та сміх, немов боявся світу, бо справді, коли знову засвічували світло, то – немов воно замикало уста їм – ні одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сиділи, а якісь тіні – глухі й німі…

Коли це зразу, як грім, загуло коло хати, й почало щось стукати у вікно. Чіпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї,- та мерщій надвір. Засов клацнув; почувся гомін, тупіт. Незабаром Чіпка увів у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловіка семи незнайомих людей. Були між ними москалі – і Сидір там, були й прості.

– Господи! – ледве вимовила стиха Мотря та й прикипіла до гребеня.

– Здорові в хату! – обізвався дехто.

– А ти, стара, вже одужала? – питає Матня Метрі.-Оже, їй-богу, час тобі уже умирати. Дивись: зуба в роті немає, а ти ще й досі живеш – марно тільки хліб переводиш!

– Відчепись од мене, лихий чоловіче! Чого ти при-•йшов у чужу хату насміхатись з старої людини? – одказала Мотря.

– Не займай її, Якиме,- обізвався Пацюк: – бач, як вона зуби вискиря… покусає ще!

– Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх ніколи, розбишако! – гірко одмовила Мотря.

Гайдамацтво підняло регіт.

Галю разом ухопив за серце жаль, образа; серце в неї затіпалось.

– І воно так слід добрим людям робити?! – приз-ро кинула вона цим питанням у вічі товариству.

Регіт стих; усі похнюпили очі у землю; одна тільки Галя гостро дивилася на всіх гультяїв – і червона краска грала на її щоках, тоді як серце підкидалося грудях, а груди поривчато дихали. Разом і лиха й хороша була вона у ту годину. Як вовчиця, оберігаючи дітей, уся наїжиться, жде тільки одного замаху, щоб разом кинутись на свого ворога, так вона гордо й призро дожидала ще хоч одного слова… Слова не було. Чіпка помітив скриту бурю, похопився промовить:

– Ходім, пани-браття, у світлицю, бо тут з бабами ніякого пива не звариш… хай вони собі прядуть.

Як ноги вломили братчики з хати – мерщій перейшли за Чіпкою у світлицю.

Мотрі зробилося так тяжко на душі, так гірко на серці, що вона аж не всиділа на гребені: встала, побралася на піч лягла – та так і залилася сльозами. А Галя, оставшись одна, думала: "Підожди ж! підуть твої братчики… це вже не первина… постій же… прокляті, каторжні!" – і лютувала разом на Чіпку й на його товариство.

А в світлиці тим часом обходила рядова, розв'язувала й без того смілі язики, дурманила безпутним життям задурені голови, надавала силу й без того дужій волі; неслися сміхи, реготня; ґвалт окривав хату і несамовито вривався в другу, де була Мотря з Галею.

– А що, отамане? – обертається Лушня до Чіпки: – у яку мутну воду закинемо сю ніч свій невід?

– Коли б так, щоб і недалеко, і рибки піймати, уставив червоний, як після лазні. Матня.

– Ми оце з Петром,- веде далі річ Лушня,- налагодились до Хоменка на хутір…

– Воно туди й небезпечно,- обізвався хтось з гурту: – у його така вармія…

– Та правда, що у його три сини, як кати,- каже Лушня,-та й сам такий, що, посмоливши вірьовку, ведмедя вдержить,- та сількісь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує,- кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора.

– Яку? – питає Чіпка, котрий до того мовчав. Сидір витяг з-під поли рушницю, мовчки показав

Чіпців Той понуро глянув-.і нічого не одказав. Обійшла ще раз чарка кругом столу,- посоловіли в кожного очі ще дужче.

– Та коли йти, братця, то вже й пора,- своє таки Лушня.

– Чи пора, то й ходімо,-понуро відказав Чіпка, підводячись.

За ним повставали другі. Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чіпка погасив світло – і собі за ними… "Кукуріку!" -прокричав на сідалі півень, залопотавши крилами. Усі кинулись.

– Пху, проклятий!.. перелякав!! – обізвався Лу-шня.

Галя почула, що п'яна зграя побралася. "Чи тож-то й Чіпка пішов, чи, може, в світлиці?" – подумала вона, взяла свічку і пішла у світлицю.

У світлиці не було ні душечки. На столі стояла порожня пляшка з горілкою та три порожніх чарки, та два полумиски на денці з росолом – видно, були з огірками. На столі поналивано горілкою, понакришу-вано хліба, де-где валялися недоїдені гузки з огірків. Під столом валявся порожній боклаг – аж воронка торохтіла. Ослони в хаті попереставлювані: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смерділо горілкою… Сказати: була то не світлиця заможного хазяїна, а корчма п'яна!

Галя не могла довго побути у ній, так її давив дим, змішаний з горілкою. Вона грюкнула дверима і увійшла до себе в хатину, де стояла її постіль, заслана добрим коцем. Галя зняла коц, мала була лягати,- та сама незчулася, як опустилася на стулець, обперлася на стіл рукою, на руку схилила голову – і задумалась… Довго вона думала; потім покотилися з очей сльози -і, заливаючись ними, вона впала на постіль; довго-довго плакала, та незчулася, як і заснула. На столі свічка догоріла й сама потухла…

Мотря, качаючись на печі, цілісіньку ніч не спала – теж плакала. Так її уразили лихі речі "проклятих людей". А скільки то думок переплило у материній голові за ту ніч! Думала вже всяко. Думала піти сказати на сина, що він розбоєм промишляє, щоб узяли його разом з його лихою ватагою: тоді вона буде знати, що вже немає у неї дитини! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галі – вона так мучиться, так побивається за ним!.. І знову візьме жаль материне серце: стане вона молитися богові, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакала… Так цілу ніч проплакала та продумала. Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувся здалека тупіт, гомін. Далі – ближче… ближче… коло самої хати… "Ідуть! – подумала Мотря.- Хоч би ж хоч сюди не заходили",- прошептала. Коли чує – повернули в світлицю.

Перегодя трохи, рипнули двері – увійшов хтось у хату.

– Хто там? – питає вона з печі.

– Це я,- од казав Чіпка.

І – чує вона – став над помийницею вмиватись… У серці їй наче хто гострим ножем шпортонув.

– Що то, сину?

– Нічого…

– Ой, сину, сиtext-align: justifyну! хоч би вже ти на те не пускався…

Хай би крав, хай би грабив… а то…

– А Явдоху хто з світа звів? – питав гостро Чіпка.

– Що ти кажеш?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: