— Голодна теорія.
— Я не зовсім з вами згоден, — звертаючись до Юлія, несподівано підтримав Бабенка Борозна. — Людство не може жити без руху, без мети. А це його одвічний біль, одвічна мета. Згадайте хоча б: уся дотеперішня література збудована на хлібі: Тесленко, і Золя, і Мирний, і Достоєвський.
— Нагодувати людство — це не мета,— сказав Юлій. — Це клопоти дня.
— Їх ще треба позбутися,— сказав Борозна.— На землі ще й зараз голодують мільйони людей.
— Припустімо, розв'язали,— сказав Юлій.— Але хіба матеріальний добробут зробить кращою душу? Дідька лисого. Може, навіть навпаки. Отож і виходить, що нагодувати людей — мета утилітарна.
— Про це добре казати на повний шлунок,— припалив цигарку Борозна. — Це мета благородна, та й, опріч усього, в ній самій — рух, прагнення. Тут я більше солідаризуюся з Вадимом.
Але ця солідарність, очевидно, й була особливо неприємна Вадимові. І він спробував якось одмежуватися од Борозни, знайти іншу стежку, пішовши по якій, одколовся б од Борозни й не заперечив того, що казав допіру.
— Іноді мені здається,— сказав він вагомо, і ця вагомість, як завжди, закликала до уваги, змушувала слухати, — що людство втомилося. Весь час відбувається девальвація прагнень, ідей. Світ старіє. Старіють континенти, системи, цивілізації. Рух іде по замкненому колу. Він не збігається з прагненням.
— Але ми прийшли до того, щоб пізнати цей закон і заволодіти ним,— твердо сказав Борозна. — І не звалюйте все в одну купу. Світ — він не однаковий. І люди не однакові. Деякі випадають з загалу. Але під впливом обставин змушені маскуватись. Значить, вони усвідомлюють, що їхні думки не повноцінні, ущербні, несуть шкоду суспільству.
Вадим красивим, ледве помітним порухом губів випустив кілька майже ідеальних кілець диму, що жовто засвітилися проти відчинених дверей, попливли вгору й сховалися в темряві, його обличчя, його погляд були сповнені неприхованої іронії.
— Це ми кажемо, що володіємо світом, — вдавши, що не збагнув натяку Борозни, сказав Бабенко. — Насправді ж володіємо лише його тінню, її для нас досить, та й часто ми думаємо, що вона світ. Чи володіли ним ті, що жили до нас? Греки, наприклад. Чи володітимуть ті, що прийдуть після нас? Якими б швидкими ракетами вони не літали, світ теж полонить їх.
Дмитру Івановичу було трохи неприємно слухати це. Розумний, практичний до останньої нервової клітини Вадим сповідав невіру й скепсис. Дивно, але взагалі чи не найчастіше саме практичні люди, котрі можуть до міліметра вирахувати свої вигоди й не упустять жодної, на людях залюбки говорять про такі речі. Він не міг пояснити для себе, чому це так. Чи це машкара, чи підсвідоме намагання погамувати щось, знайти ще один полюс, між якими можна врівноважити власну душу, чи просто бажання полоскотати нерви, а чи й похизуватися. І Дмитро Іванович був задоволений, що Борозна загнав у глухий кут Вадима, який стверджував, ніби думка людей нині плине тільки в технічний бік.
— Скажіть йому, Дмитре Івановичу,— звернувся до Марченка як до почесного і авторитетного судді, чиєму рішенню підкоряються всі, Вадим. Але було в цьому звертанні Й щось таке, заховане глибоко, так глибоко, що, либонь, про це знав лише він, а інші ледве чи здогадувалися, що його, Бабенкова, думка, незалежно від того, що скаже суддя, залишиться єдино правильною.
Дмитро Іванович таки вловив це, але не образився. Він посміхнувся своєю м'якою посмішкою і розвів руками:
— Я скажу тільки одне — скептики ніколи нічого не дали світові.
Він хотів примирити, але несподівано зачепив Вадима дужче, ніж сподівався, і той струснув красивою головою, одказав з гідністю:
— Вони зганяли зайвий запал з ентузіастів. Ще й давали їм привід знову шукати.
— Але піддаймося настрою навіть найбільшого, геніального скептика, тоді що — побіжимо топитися? До речі, — він почервонів, але не зупинився.— Я колись пережив такий настрій. І то ні з чого. Паскудна річ, скажу вам. Крім того, я впевнений, що отой геніальний скептик ще чи й побіжить сам. Та й ви, Вадиме, теж стверджуєте, що світ творять ентузіасти. Які, звичайно, часто сумніваються. Й повинні сумніватися. Але тільки на користь справі. А ви сумніваєтесь не там, де треба.
Він і справді хотів примирити тих, що сперечалися (не поступаючись, одначе, правотою), це зрозуміли всі, хтось за спинами навіть сказав уголос:
— Дмитро Іванович, як завжди, шукає золоту середину.
— “Неушкоджений серединою пройдеш”, Овідій, — знову посміхнувся, нітрохи не образившись, Марченко. Він звик до своїх молодих, запальних співробітників. Власне, й любив їх за молодечий запал, сміливість, безоглядність. Він-бо знав, що на тому тримаються всі відкриття, всі шукання, всіляко стимулював їх, тільки намагався утримати од крайнощів. Це, останнє, мабуть, підказував досвід, вік — адже й сам був з ентузіастів, ще й зараз кипів і горів на тому пекельному вогні. Проте з роками він навчився оцінювати людські можливості. Молодості часто здається — вона все може. То не так. То буяють фізичні сили. Не раз вводять в оману. Іноді навіть підмінюють талант. А розум завжди повинен відчувати кордон, відчувати простір, який можна забудувати й не розкидати цеглу по пустирях. Середина, золота середина — це зовсім не посередність. Крайність — вона приваблює, збуджує, але часто обманює. Молодість любить крайність, і це добре, бо намагається розбудувати якомога далі, але все ж межу повинен вказувати досвід. Цього, звичайно, не розуміли, та ще й не могли розуміти його молоді колеги.
Крім того, суперечка почала прибирати для Дмитра Івановича небажаних обрисів. По-перше, вона виникла довкола його слів, а по-друге, хоч і знову ж до певної міри, предметом її був він сам. Недарма хтось щойно сказав: “Дмитро Іванович, як завжди, хоче знайти золоту середину”. Певно, дехто з них думає про нього як про середню людину. Середню людину — волею, характером і здібного науковця. Це його майже не ображало, з цього приводу мав свою думку. Він мислив приблизно так: подвиг — це зблиск, це жертва, він викликає захоплення, він завжди на видноті, а чесно прожите життя — людина не кривила на всіх життєвих шляхах, нікому не перейшла доріг, і, може, вона нічого не досягнула, тільки жила правдою, приносила суспільству користь — хто помітить? І не буде їй пам'ятника, та й за віщо пам'ятник — за те, що не робила підлоти? Щоправда, він себе до таких людей не зараховував, але вважав, що стоїть недалеко від них.
З погляду поступу наукового Дмитро Іванович не був середньою людиною. В усьому іншому він іноді й сам думав про себе як про людину середню. Але, звичайно, на людях і йому було трохи неприємно, коли про нього говорили чи бодай думали як про таку людину. Адже ті, що могли думати так, не знали того, що знав він!
— Ми володіємо значно більшим, ніж володіли наші попередники,— тихо мовив він, звертаючись до Вадима.— І радість нашого життя, нашої роботи — в пошуках істини: посуватися далі й далі. Шукати і знаходити. Хіба це не щастя? — оглянувся він.—Хіба нам його не послала доля?
З ним погодилися всі.
Дмитро Іванович постояв ще трохи на балконі, подивився, як на площі по черзі розплющується то червоне, то зелене око світлофора, як воно то зупиняє, то спонукає до бігу цілі ватаги автомобілів, через інші двері зайшов до зали. Але тут йому було зовсім нецікаво. Його тягнуло назад, на балкон, де, чути, розмова стала ще гомінкішою, де, очевидно, пристрасті розпалилися ще дужче. Він посидів кілька хвилин біля Лепехи, сказав комплімент про її новий капелюшок, відтак пересів до Нелі, яку вже остаточно заспокоїла атмосфера загального банкетного хаосу. Він поговорив з нею про захист, турботливо порадив не забути за деякі подальші формальності, а тоді налив по повній— таки по повній, їй і собі,— й випили до дна, й Неля знову розхвилювалася, й не могла не розхвилюватися — адже бачила, що тільки він по-справжньому не забув, чий сьогодні день, а розхвилювавшись, поцілувала Дмитра Івановича міцно в губи, як цілує щира і віддана дочка. Вона дивилася йому в очі, і їй у душі мовби ясніло світло. Вона знала, звідки воно,— з очей шефа, доброго й турботливого Дмитра Івановича. Вони всі любили дивитися йому в очі. Його великі карі очі були трохи неоднакові, ліве — світліше, праве — трошки темніше, коли він усміхався, вони ясніли, але й тоді залишалися неоднаковими. Вони всі страшенно звикли до цих очей і до цього м'якого погляду. І зараз вона подумала, що коли б не той погляд, що завжди супроводжував її у роботі, вона навряд чи й виконала б її. У припливі відвертості вона хотіла сказати про це Дмитрові Івановичу, тобто не так прямо, іншими словами, стриманіше, але подальшу розмову їм перебив Одинець. Дмитро Іванович, не бажаючи слухати всоте десять дотепів, непомітно змовницьки підморгнув Нелі: мовляв, оддаю тебе на тортури, сьогодні мусиш терпіти все, підвівся й знову пішов на балкон.