Дмитро Іванович почував, як у ньому все дужче й дужче піднімається злість проти того чоловіка. Але він вчасно зупинив себе. Він знав, як далеко може завести те почуття. Воно заступить усе — принципи, роботу, забере енергію, мисль, кине його в дріб'язок, у бруд. Увесь вік він думав про себе, що він справедливий. І саме це найчастіше стримувало його од підлоти, од мсти. (“Якщо я це зроблю, то який же я порядний”). Він свідомо культивував це у собі і вважав, що так повинен робити кожний. Правда, коли його кусали, він теж ішов навпрошки й бив. Вважав, що має на це право. І, мабуть, це було справедливо. Але зараз він такого права не мав. По-перше, він таки ж не знав, хто написав анонімку, та й не міг розводити чвари у такий відповідальний час.
І вже без злості, а холодно й гидливо подер на клаптики анонімного листа, загорнув його в чистий папір, зім'яв і вкинув у кошик. Анонімний лист перестав існувати, та лишився в ньому самому. Щоб закрити його, розквитатися з ним, Дмитро Іванович мав з кимось поговорити. Це була слабкість його вдачі. Він її знав, боровся з нею… і майже завжди програвав. Скільки разів картав себе за це. По-мовч. Не розказуй нікому. А всередині щось бродить; здається, слова витікають самі… й таки не втримається, комусь та скаже. Не все, й не до кінця,— він таки не був базікалом і обмовником, але міцно замуровувати в собі таємниці теж не вмів. Одначе гаразд розумів, що ось про таку таємницю, про анонімку, він може поговорити тільки з найщирішим другом. А також порадитись ще раз і вже вдвох пройти тим полем, яке засівав кілька років. Поміркувати. Вибалакатись і хоч трохи вивільнити душу.
І він поїхав до нього.
Михайло вилежувався на канапі голічерева з польським детективом у руках. Він здебільшого й працює лежачи — читає, править коректуру і навіть пише наукові статті. Михайло Гнатович — чоловік тонкий і спостережливий, він одразу помітив, що в Марченка щось сталося. Хоч той, здавалося, нічим не виявив цього. Він мовчки одкинув кришку торшер-бару, налив велику пузату чарку “Старки”, ляпаючи капцями, збігав на кухню й приніс хліба та порізаного тонкими шматочками мерзлого сала.
— Вибачай, я хазяйную сам,— сказав він.
— Та що ти… Мені зовсім не хочеться їсти. Але, випивши чарку, собі на подив з таким апетитом ум'яв хліб і сало, що Михайлу Гнатовичу довелося бігти на кухню ще раз. Михайло й сам трошки випив за компанію. Він свідомо уникав чарки, не довіряв собі. Він не вмів триматися — не вмів і не хотів, і коли котився — то під саму гору. Так було колись, коли він нічого не мав, тепер би він не покотився, принаймні з великої гори, з маленьких горбків ще міг, але запевняв усіх, що може загриміти й з найвищої гори. І всі ходили околясом, оберігали Візира. То була гра, у якій і Марченко залюбки кидав фішки. Михайло поставив на стіл чарку, підморгнув хитро й значуще.
— Що, знов твій Борозна одкопав якийсь журнал? Дмитро Іванович покрутив головою, прожовуючи хліб.
— Одкопає. Неодмінно одкопає. Не французький, так целебеський. З п'ятого пальця Целебеса. Отого, що підгинається під четвертий, великий. Я цю породу знаю. Він з тих, що лобом провалюють мур і пролазять у пролом. Ну, ти, звичайно, ліберал. Ти не потягнеш його назад за штани. Або потягнеш, коли вже буде пізно. Штани залишаться в твоїх руках, а він голий проскочить за стіну. Й звідти фугоне в тебе цеглиною.
Михайло Гнатович усміхнувся й підморгнув знову. Він давно помітив по очах Дмитра Івановича, що тому такі розмови подобаються. Правда, Марченко в тому ніколи не зізнавався. Навпаки, сам казав про Борозну тільки гарне. Але Візирові натяки приймав, не стільки натяки, як інформацію, яку Михайло Гнатович подавав про того (Борозна починав працювати в одному інституті з Візиром, звідти і знав його). Михайло говорив обережно, ніби між іншим, якби він почав казати щось вкрай несправедливе, Марченко неодмінно зупинив би його. Сьогодні Візир і справді повів мову в такому ключі, й Дмитрові Івановичу неначе спала з очей полуда, він ураз побачив себе збоку, сторонніми очима. Йому стало бридко й неприємно. А ще він здивувався такому збігові — Михайло одверто нападав на Борозну саме після того, як Дмитро Іванович запідозрив його в найбільшій підлоті. Однак тепер йому не захотілося виказувати своєї підозри.
— Борозна тут ні до чого,— закурив Марченко сигарету. — Але дожився я до чогось гидкого. Хтось написав на мене анонімку.
І він розповів усе Візирові.
— “Людина — добра. Треба казати — вона добра. Ну ж бо закричимо всі — ми звірі, що з того вийде!”
Ці слова Дмитро Іванович якось Сказав Візиру, і тепер той цитував їх, кепкуючи.
— Якби хоч раз показав пазури, якби знали, що в тобі живе отой звір, дідька лисого зважилися б підкопуватися. Скажу тобі правду: розпустив ти свою братію. І не заперечуй — розпустив. А людям треба шори. Вони поважають тільки тих, кого бояться.
— Брехня,— не стримався Марченко.
— Чого брехня? Ну, поважають і розумних. Але так, скептично поважають. Не до кінця.
— Ти не вмієш себе “оставити. Ти запобігаєш перед підлеглими. І думаєш, що так можна керувати. Люди… вони не вміють стояти поруч. Вони або на твоїх плечах, або біля твоїх ніг.
— Єн така порода, — сказав Дмитро Іванович.— Сидячи на плечах, вони можуть далі накинути оком. Плазуючи біля землі, краще бачать харч. Але ж не всі такі.
— Ну, не всі.
— Я керувався іншим, — не погоджуючись і не заперечуючи, мовив Марченко. — То більше, працюючи серед людей культурних, які… ну, нехай це й високо, стоять на передньому рубежі цивілізації.
— Ото й лихо, що вони стоять на передньому рубежі цивілізації. Усе вміють, все знають, до всього пристосувалися. І до брехні також. Збреше й оком не кліпне. А вже так тонко…
— Ну… ти наговорюєш на нас усіх,— трохи аж обурився Дмитро Іванович. — Людство виробило такі високі категорії, які… проти яких дуже замале все те, що ти кажеш.
— Які це такі категорії? — скептично посміхнувся Михайло Гнатович.
— Скажімо, народна мораль.
— А що воно таке “народна мораль”? — Уже відверто глузував Візир. — Це те, що думає Гапка?
— Ти майже вгадав. І вгадав подвійно. Мою матір звали Гапкою. Горпиною.
— Пробач…
— Не в тому суть. Вона ніколи не збрехала ні мені, ні батькові, тобто своєму чоловікові, — нікому.
— А Борозна і оком не змигне — збреше. І Хорол. І Бабенко. А вони хіба не народ? Так що ти побиваєш сам себе. І я, коли доведеться туго… теж, того…
— Не треба…— сказав Дмитро Іванович, і на мить вони засоромились обидва.
— Думаю, не збреше… хоч не просто це й для Борозни,— підвів голову Дмитро Іванович.
— Е, брате, ти таки прикидаєшся оптимістом,— накинув на плечі сорочку і почав застібати ґудзики Михайло.
— Але я знаю напевне, що працюю з людьми чесними, відданими науці.
— Ну, все одно. Ти ототожнюєш оту свою мораль з технічними відкриттями, які рухають вперед так званий прогрес, але не людину. А цей прогрес привчає людину думати машинно, корисливо. Ми можемо й забути щось погане один про одного, щось простити, а машина — ні. Поволі й ми самі починаємо мислити машинно.— Він казав усе це так, немов самовиправдовувався, немов намагався перекласти щось із себе на когось.
Дмитро Іванович ходив по кімнаті, слухав товариша, який говорив з певністю й переконливістю, і мимоволі зіставляв теперішнього Михайла з колишнім. Мабуть, думав він, усе це було в Михайла й колись. Тільки тепер воно мовби розпросталося, пішло в ріст, вичитані із журналів істини він повертав у інший бік і прорікав як свої власні.
— От ти кажеш — моральність, розум…— почісував волохатого живота Візир, і Марченко зауважив, що в Михайла черевце, що в нього конституція така, що здається він хлопчиком, та ще маленьке і вельми жваве обличчя.