— Ходімо, мені вже час. Ти ж звідси просто до Андрія?
І, не прощаючись із Степаном Степановичем, повів дружину до тролейбусної зупинки.
Вернувшись в інститут, він кілька хвилин порпався в шухляді столу, одбирав потрібні папери, згорнувши їх трубочкою і засунувши до кишені, спустився вниз.
Ще не скінчилася обідня перерва, секретарки не було, й Дмитро Іванович зайшов до кабінету директора без попередження. Корецький ходив з дитячим відерцем у руках і поливав на підвіконні квіти. У нього тут ріс цілий сад. Заскочений зненацька, він чомусь засоромився, поставив відерце, та одразу ж оговтався, знову взяв його в руки, щоб докінчити роботу. Дмитро Іванович сів на стілець під Протилежною від вікон стіною, чекав. Розглядався по кабінету — він завжди розглядався по цьому кабінету й не міг надавуватися. Будинок старий, багато разів реконструйований, а перший поверх, і зокрема кабінет, лишився недоторканим. У ньому була ліпна стеля — голуби, позолочені грона винограду, якісь труби, різьблені дубові стіни, різьблені лутки вікон — усе міцне, розкішне, мистецьки довершене.
Дмитро Іванович посміхнувся. Тепер кабінет цікавив його тільки з цього погляду. І йому пригадалося, як уперше зайшов сюди, щойно скінчивши аспірантуру, ще навіть без кандидатського диплома. Кабінет вразив і приголомшив його. І директор, оцей самий високий і худий, як Дон-Кіхот, Павло Андрійович Корецький, видався незвичайною людиною. Ставши до роботи, Марченко деякий час виконував обов'язки вченого секретаря, бував у цьому кабінеті часто. І тоді йому вклалася до голови химерна мрія. Він мріяв прийняти тут Ірину, з котрою нещодавно познайомився і котра довгий час не приймала його залицянь. Уява малювала йому таку картину: він сидить заклопотаний, щось пише, вона несміливо заходить, сідає на стілець. На приставному столику дзвонить один телефон, другий (тоді ще не було одного зведеного апарата), він невдоволе-но піднімає трубку, кладе, натискає пальцем білу кнопку, викликає секретарку. Ірина чекає і проймається до нього все більшою повагою… і любов'ю. Тоді йому здавалося, що саме для цього варто жити.
А ще він подумав, як довго іноді люди залишаються дітьми. І посміхнувся своїм думкам.
І саме тоді оглянувся Корецький.
— Ви що, тільки що знайшли десять тисяч карбованців? — сказав він. Це була маленька компенсація за недавнє замішання.
— Не знайшов, а загубив. Точніше, вкрали.
— Де ж це відшукався такий спритник?
— Тут, в інституті.
— І хто він? — вів і далі в тому ж жартівливому ключі розмову Корецький, радіючи, що в Дмитра Івановича не хмарний настрій, а значить, у нього все гаразд удома й акцію з кошторисом він сприйняв без ексцесів.
Дмитро Іванович і сам дивувався своєму спокою, проте на останнє запитання відповіц хоч і жартівливо, але вже сухо, діловито:
— Ви з Одинцем. Зменшили наполовину кошторис і поставили мене в неможливе становище, Павле Андрійовичу,— захвилювався він, — ви краще за всіх знаєте, що це означає для відділу.
— Сядьте сюди,— зненацька сказав Корецькии і повернув боком стільця по той бік столу. — Сядьте, справді.
Дмитро Іванович спантеличено й аж злякано подивився на Корецького: чи не відгадав він його недавні, а, правильніше, давні думки про директорське крісло, може, в нього здатність телепатії, може, здогадався, що той мав на увазі, й з досадою махнув рукою:
— Для чого це…— хотів сказати “фіглярство”, а сказав: —Перевтілення.
— Ні, ви таки перевтільтеся й сядьте на моє місце,— м'яко сказав Корецькии.—Справді, що б ви робили? Шість років ми не маємо ніяких практичних доказів того, що ота робота… ота робота конче потрібна. Тобто ви мене розумієте. Всі подібні лабораторії і навіть інститути поки що нічого не дають практично. Під словом “практично” я розумію вагомі результати. Ну, дещо ви маєте. По світло-спектру, по складу строми… Але основна група… Я просто не маю права.
В очах директора світилося щире співчуття, і саме це стримало Марченка від різких слів, які крутилися на думці.
— А ви самі, Павле Андрійовичу, якби це тільки від вас залежало?.. Ну, й кошти були ваші, власні? — тільки й запитав він.
— Я дозволив би. Щось там є… Я розумію.— Корецький став не директором, а просто науковцем. — Якби вам вдалося довести — це ключ до всього. Ну, не до всього, але ви б перевершили всіх своїх колег. І наших, і зарубіжних. Але, — сказав голосом уже тільки директора, — ті гроші не мої, і я не можу підписати кошторис у тому вигляді, в якому склали ви. Та й Карпо Федорович рішуче заперечує.
Слова Корецького про Одинця Марченко залишив поза увагою. Він вийняв з кишені папери і сказав:
— Якщо ви самі так думаєте, то зможете обстоювати інтереси лабораторії фотосинтезу перед вищими інстанціями.
— Ви мене впіймали,— сказав Корецький.— Я… спробую.
Дмитро Іванович розумів, що обстоюватиме Корецькии
слабко. І це, очевидно, нічого не дасть. Проте підсунув до директора папери:
— Тут деякі розрахунки. Подивіться. — Він помовчав, подивився на білих голубів на стелі й закінчив: — Як ви самі розумієте, не можу залишити цю роботу. Я залишу тільки тоді, коли впевнюся, що там справді глухий кут.
Дмитро Іванович піднявся на третій поверх. Біля дверей кабінету його чекав Вадим Бабенко. У руках тримав якийсь папір (“Ох, щось забагато сьогодні паперів”,— подумав Дмитро Іванович); Бабенко мав рішучий і незалежний вигляд, якийсь особливо незалежний, щось було у його обличчі, отверділе й не знайоме Марченкові.
— Тут не замкнено,— сказав Дмитро Іванович.— Чого ви не заходите?
— Знаєте, ще потім хтось щось подумає,— сказав Вадим.— Тут у нас творяться такі дива…
— Ніяких див,— і собі нахмурився Марченко. Йому не сподобався Вадимів натяк і насторожила холодність, з якою той зустрів його. Він звик бачити Вадима усміхненим, коректним, а тепер з його вигляду уловив якусь зміну й насторожився.—Що там у вас?—мовив сухо, офіційно.
— Підпишіть,— поклав перед Дмитром Івановичем папір Вадим.
Дмитро Іванович узяв папір, почав читати. “Вадим Олександрович Бабенко, сорок шостого року народження, безпартійний, освіта вища, кандидат біологічних наук. Працюючи в лабораторії фотосинтезу з тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятого року, зарекомендував себе здібним, талановитим науковцем, здатним до аналітичного мислення, глибоко теоретично освіченим, послідовним і точним у практичній лабораторній роботі.
Вадим Бабенко — свідомий громадянин, чуйний товариш, висококультурна людина…”
— Що це таке?—обірвав читання Дмитро Іванович.
— Я переходжу на роботу в інститут біохімії,— не змигнувши оком, відповів Бабенко.
Дмитро Іванович сидів, немов уражений ножем у спину. Він аж обіперся на стіл, щоб не похитнутися. Вадим Бабенко, котрого вважав надією і опорою відділу, котрому допомагав написати дисертацію, котрий і справді багато й плідно працював у лабораторії, утікав. Утікав дочасно (мабуть, поспішав, поки чутки про невдачу не розійшлися по сусідніх інститутах, бо тоді перейти буде важче). Це було неймовірно. Дмитро Іванович повернувся разом із стільцем і подивився у вічі Бабенкосі. Тон ледь-ледь почервонів, але витримав погляд.
— Мені давно пропонували там місце, — сказав.— Ви не маєте права затримувати мене…— Він говорив ніби й з повагою, але в очах і на губах було написано зовсім інше.
— А оце, — Дмитро Іванович тицьнув пальцем у папір,—самі написали?
— Сам, — нітрохи не зніяковів Бабенко.— Так усі роблять.
— Ті, що йдуть за доброю згодою. Ті, що не продають своїх товаришів, — скипів Дмитро Іванович. Він відчув, що лють зашморгнула йому горло. — Ви пацюк, що втікає з корабля.
Бабенкові очі враз стали круглі, в них спалахнули зелені вогники, і він сказав з холодним презирством:
— Не я в тому винен, що корабель виявився дірявим. Ви його стругали. І нікого я не продаю. Од цього нікому немає зла. То ви самі… вашою нікчемною добротою…