— Що… я сам? — обіперся об стіл Дмитро Іванович, почуваючи, як у ньому поруч з люттю народжується щось тремке, крихке; він уже шкодував, що не стримався, втягнувся в негідну суперечку чи й сварку з Вадимом, якого стільки літ опікував, хоч і здогадувався про холодини, які той носить у серці. Він і зараз, сказавши такі злі слова, залишився спокійним і холодним. Зелені вогники у його очах зблиснули тільки на мить, його очі знову були світлі, чисті, егоїзм не виїв їх, він, як упевнився в ту мить Мар-ченко, в'ївся в них далеко вглиб, то була іржа під поні-кельованою поверхнею. Придивившись ще пильніше, Дмитро Іванович зрозумів, що ота світлість, чистота — то не чистота, то прозорість рідини, що не пропускає проміння.
— Розплоджували брехню, стояли нам на дорозі.
— Я стояв на дорозі?—спантеличено сказав Марченко.
— А хіба ні? Моя думка про це така… Нам треба зробити так,— сказав Вадим, розтягуючи трохи слова, як вимовляв їх Дмитро Іванович. — А чужі думки? А бажання інших?
— Хіба я не давав можливості розвиватися їм?
— Давали…— іронічно скривив губи Бабенко.— А це тоді що? А оце?
Він відчинив шухляду, вийняв звідти оберемок журналів і кинув на стіл. На кожному з них рукою Дмитра Івановича було написано “sine mora”, ще й підкреслено раз або кілька разів. То були статті, прочитані його співробітниками, а деякі й ним самим, порушені в них проблеми потребували перевірки, розробки, звірки з проблемами, що розроблялися в їхній лабораторії. І ось вони лягли на полиці шафи, “sine mora” розтягалося на роки й забувалося зовсі. Дмитро Іванович підійшов до шафи. Журнали стояли нерівними рядами, їхні строї скидалися на камінне мурування, порушене в багатьох місцях, вони видалися Марченкові цегляною стіною, яка кожної миті могла похилитися і впасти на його голову.
— Мене не вистачало на все, — нарешті тихо, заглиблений у себе, сказав він. — Ми справді… надто жили летючим днем.
— Вашим днем, — уточнив Бабенко.
— Може, й моїм. Але чого мовчали інші? Зокрема ви?
— А кому хочеться мати неприємності?
— Ну, це вже ви… — обурився Марченко. — Хіба я коли-небудь помщався? Хіба я притискував вас?
— Зовні ніби й ні. А насправді…
— Що насправді? — Якби це була розмова тільки з Бабенком, оцим Бабенком, котрий щойно вивернув себе до лиця, Дмитро Іванович не вів би її далі. Але тепер він сперечався з самим собою, він намагався захиститись від чогось, що постало перед ним крутим ребром, суворим і нещадним знаком запитання, якого він ставив перед собою й раніше, але який ще ніколи не нависав так круто над його життям. — Я завжди намагався… Ну, як сказав один великий чоловік: ніхто не одягнув через мене чорного плаща.
— І думаєте, не одягнув?
— А звичайно. За десять років я виніс лише одну догану. Скажіть, я її виніс несправедливо?
— Догану ви винесли справедливо,— погодився Бабенко, але в його очах був тріумф, з якого Марченко здогадався, що той готує йому якусь особливу підлоту. — А пішло… чи було змушено піти з лабораторії…
— Ну… Бурлаченко був послідущий алкоголік.
— А чого?
Дмитро Іванович знизав плечима.
— Безвольність. Мав роботу. Мав сім'ю. Такі діти хороші… Жінка-красуня.
— Отож, жінка. Хіба не знаєте…
— Тоді… винен сам, — і далі захищався Дмитро Іванович, шукав собі виправдання, хоч і почував, що воно щербате. — Або тримай у руках…
— А може… — І в очах Бабенка засвітилися зовсім гидкі вогники. Достеменно такі, які загоряються темної ночі на болоті. Принаймні такими вони видалися Дмитру Івановичу. — Він перехворів. І як чоловік. Дмитро Іванович сидів, неначе вдарений по голові палицею. Він почував величезну провину, яку вже не міг виправити, і від того в душі немовби відкрилося якесь провалля, куди котилося все, що так довго визбирував, кохав і леліяв.
— Я ж не знав.
— Отож-бо. А Коваль? —Либонь, Вадим добре підготувався до такої розмови, вишукував аргументи, щоб кинути їх у бій за характеристику. І тепер посилав один за одним. По його обличчю було видно, що він має ще чималий резерв. — Він був змушений піти, бо його звинуватили в крадіжці спирту, А він зовсім не крав. Він рятував честь Ліди. Спирт украли… електрики. Ліда ж приходила до нього, коли він чергував. Він не хотів виставляти її як свідка.
Дмитро Іванович провів рукою по чолу, витер краплі поту. Надворі пряжило сонце, камінь і асфальт дихали спекою, в кабінеті стояла суха задуха, а піт на його чолі був холодний.
— І ви не сказали мені! — мовив Дмитро Іванович. — Який же ви підляк…
Його очі потемніли від гніву, праве — дужче, ліве — менше, і Вадим відмітив цю різницю, яка завжди усіх бентежила й чимось приваблювала зі злорадістю.
— Я підляк? — засміявся він. — А ви мене запитали? Чого воно мене мало обходити?
Так, Бабенка не обходила ні чужа біда, ні чужа радість. Дмитро Іванович тільки тепер зрозумів Вадима до кінця. Перед ним стояв чоловік жахливого практицизму, точного розрахунку, виміряної до міліграма корисливості. Як він цього раніше не помітив?
Він йому не позаздрив. Далебі, страшно жити так, нікого не любивши й не відчувши любові до себе. “Але я… Як міг я сам жити отаким сліпцем, отаким кротом? Боже, куди я дивився!”
Його розпачливі думки обірвав несподіваний прихід Хо-рол. Очі Світлани Кузьмівни чомусь неспокійно бігали, вона кидала короткі позирки то на Марченка, то на Бабенка. Дмитру Івановичу здалося, що вона або стурбована, або злякана.
— Що вам, Світлано Кузьмівно? — запитав він.
— Я не залишила у вас звітності? — сказала вона, а сама дивилася на Вадима вочевидь стурбованими очима. Дмитру Івановичу здалося, мовби вона щось наказувала йому, але він не надав тому значення.
— Ви забрали її ще вчора,— сказав він. Хорол неохоче пішла з кабінету.
— Знаєте, чого вона приходила?.—сказав Бабенко, щойно за Світланою Кузьмівною зачинилися двері. — Боїться, щоб я не розказав чогось про неї. Теж фрукт, — посміхнувся до Дмитра Івановича такою посмішкою, немов утягував і його в якусь гидку змову.— Сморідець у неї з душечки йде. Чуєте! — потягнув носом.— Інтриганка. І мене хотіла втягнути в свої інтриги. Тепер боїться.
Дмитро Іванович підвівся й сказав тихо, але твердо:
— Йдіть.
— Я піду,— так само нахабно подивився йому в обличчя Бабенко. — Але ви підпишете характеристику.
Дмитро Іванович узяв ручку. Поволі розписався. Поставив дату. А тоді враз кинув ручку, в одну мить пошматував папір і пожбурив його в обличчя Бабенку. Той зблід, губи в нього стали безкровні, руки нервово забігали по ґудзиках теніски, проте навіть у цю мить сила тверезого обрахунку в ньому була дужча за хвилю гніву. Він зрозумів, що Дмитро Іванович зараз зважиться на будь-який крок і що навіть сказати йому ті слова, які він казав напо-чатку, небезпечно. У цю мить він боявся цього розгаданого, як ііому видавалося раніше, до останньої мозкової звивини шефа. Він бачив, що Марченко міг ударити, міг взагалі вчинити хтозна-що.
— Я напишу сам,— твердо сказав Дмитро Іванович, намагаючись подолати дрож, який стрясав його.
— Що ви напишете? — У голосі Бабенка вчувалися нотки непевності. — Неправду?
— Ні. Я напишу правду. Що ви талановитий науковець, вмієте працювати. Але що людина ви нечуйна. Що у вас за всім стоїть розрахунок. І зовсім немає серця. І відсутня мораль.
— Мораль, — хмикнув Бабенко.—У кого вона е?
— У вас немає. Ви шість років підлещувались до мене. Ви лицемірили перед Світланою Кузьмівною. Тепер будете підлещуватись до когось іншого. До тих, до кого вигідно. Скажіть,— раптом подивився в очі Бабенку, — у вас батьки є?
— Є, а що хіба? — спантеличився Вадим.
— Хто вони?
— Селяни.
— Не селяни, а колгоспники,— майже зі злістю поправив Марченко. — І ви можете сказати, що вони коли-небудь отак лицемірили й брехали? Пригадайте. Уявіть собі, що вони знають усе про вас.