— Ну, вони теж увесь вік гризуться між собою, — знервовано мовив Бабенко. — І з сусідами. За курей, за город.
— Ну, а уявіть собі: чиясь корова витолочила ваш город. І хтось прийшов до вашої матері й каже: “Ото твій город випасла Денисова корова, але ти скажи, що то випасла Микитина. Так треба”. І що скаже ваша мати? “Бог з тобою, чоловіче, як я скажу, що Микитина, коли то Денисова? Гріх мені буде од людей”. І не скаже нізащо. Не скаже?
— Ну, не скаже. І що з того?
— Нічого. Оце все. А тепер ідіть.
Вадим Бабенко стояв спантеличений. Йому здавалося, ніби його обдурили, обсміяли, але в чому — зрозуміти не міг. І це породжувало почуття безпомічної злості.
— І все ж ви мені напишете позитивну характеристику, — врешті похмуро сказав він.
Дмитро Іванович здивовано поглянув на нього, як дивляться на несерйозного жартівника.
— Бо тоді я залишуся у вас. А ви ж мене вже не захочете.
— Правда. Я з вами працювати більше не захочу. А проте характеристику нехай напише профспілкова організація. Ваші колеги. Ідіть. І не доводьте мене до гіршого.
У нього під оком знову затіпалась синювата жилка. Вадим помітив це, хотів щось сказати, не сказав, вийшов. І майже одразу в кабінет зайшла Хорол. Дмитру Івановичу здалося, що вона стояла під дверима.
— Чого він приходив?—У її очах гойдалися сполохані вогники. Дмитро Іванович помітив їх, витлумачив по-своєму, його знову охопило шаленство, гнів кинув усю силу в кулаки, він стиснув їх і закричав:
— Приходив звільнятися з роботи! Тікає з корабля, який тоне. Тікайте й ви. Всі тікайте. Всі!
Світлана Кузьмівна мить стояла непорушне, сполохані
вогники, що горіли в її очах, полетіли кудись углиб, страждання й розпач спотворили її обличчя, вона затулила його руками й несподівано заплакала.
— Нащо ви так,— витиснула крізь ридання.— Куди я без вас? Я без вас…— хотіла сказати “ніщо”, не сказала, він зрозумів і так, йому було неприємне її приниження, але водночас у серці відгукнулася її щирість і каяття, у чому саме, він не знав, але вловлював, що вона шкодує за чимось, і тому сказав уже значно спокійніше:
— Ну, не треба. Я не хотів вас образити. Та й ми ж не вмираємо. Ми ще попрацюємо. І я, і ви.
Як і кожен чоловік, він губився перед жіночими сльозами, окрім того, боявся, що хтось увійде й побачить її розпач, витлумачить його по-своєму, доторкнувся рукою до її плеча.
— Заспокойтесь, Кузьмівно. Ми справді ще повоюємо. І попрацюємо.
Від його співчутливих і щирих слів її плечі затремтіли ще дужче, її розпинало каяття, каяття людини, яка вчинила великий гріх перед тим, хто зробив їй стільки добра, був момент, коли вона мало не призналася в усьому Дмитрові Івановичу, але страх поборов те почуття. Нарешті вона оговталася, витерла хустинкою сльози (в цю мить у її голові мелькнула ще одна думка, чисто жіноча: “Яка ж я була некрасива”), подякувала йому усмішкою, може, вперше на віку щирою усмішкою колеги і пішла.
А Дмитра Івановича ще кілька хвилин гріло й хвилювало полум'я, яке допіру спалахнуло в ньому, а далі він упав у глибоку депресію. Підійшов до дверей замкнув їх на ключ, опустився на диванчик і глибоко й тяжко задумався. По одному піднімав камені, які кинув у нього Бабенко, в гіркому подиві клав їх перед своїм мисленим зором і розглядав. Найдужчий біль відчував від отого — про його доброту. Але не міг змести з пам'яті й іншого — про гальмування поступу інших. Звичайно, все це сказав холодний і розсудливий шкурник, та ще й у помсту. Але чому саме це? Те, чим він і сам не раз тривожився й ставив собі на карб. Звичайно, ставив не до кінця серйозно, трохи як засторогу, трохи як самомилування — що ось він і такі дрібні свої вади може розглядати мовби стороннім оком і гамувати їх; а так чи так, але істина, якась крапля істини в тому крилася. Бо він і вади тільки називав, а не боровся з ними по-справжньому.
У цю мить він подумав, що багатьма вчинками деяких людей науки керує честолюбство, марнослав'я, що вони тільки приховані десь глибоко, закамуфльовані. Ну, є інші. Тих, інших, називають подвижниками. Марченко ясно усвідомлював, що сам на таке нездатний. Щоб віддати своє “я”, розчинити його до крихти в інших. Саме розчинити, а не зректися, бо самозречення, офірування — в них теж є насолода. Почувати, що віддаєш себе комусь, упиватися тим. Це насолода неподільна. Це не гордість, яку можна винести на люди. Навіть не лихо, відбиток якого помітиш на інших. Це “самоспоживання” насолоди. А він мав на думці зовсім інше. Повне зречення свого “я”, тобто зречення його як сили, яка тисне на інших. Мабуть, то найбільша людська геніальність — зробити, щоб ти сам не ма-нячив над содіяним тобою. Але ж тоді не знатимуть і тебе? Не оцінять твоїх зусиль! Ніхто й не подумає, що ти геніальний чи там талановитий. У цьому й полягає ота величезна несумісність множинного й одиничного. Хочуть піднести людям щастя, як пиріжок на тарілці. Але щоб знали: той пиріжок з їхніх рук. Нехай їдять пиріжок, але знають, хто його дав. І поміж цим промовляють імена відкривачів. Він, відомий учений Дмитро Іванович Марченко, хотів подарувати людям відкриття. Дати пиріжок з власних рук. Ну, він робив щось і для своїх помічників. Коли струмочки їхніх думок вливалися в ріку його мислі. Пхе, як це гидко — в ріку його мислі! Але куди він подінеться — справедливо. Струмочки їхніх власних думок пересихали. Вони губилися в пустелі. Оте “віпе тога” означало не швидкий розвиток, а швидке вмирання. Він тягнув великого наукового воза, йшов поперед нього, і всі бачили його й не бачили тих, котрі підпирали ззаду. Так, хтось та має тримати в руках дишель і скеровувати воза. Тільки ж треба частіше оглядатися, пильнувати, щоб ніхто не попав під колесо, не втомився й не відстав. Це правда, він умів тягнути воза. Умів робити. Та й що все життя без роботи! Без неї немає людини. Це він знав по собі. Іноді він почував, що його займає не результат сам по собі, а процес роботи, шукання, наближення до результату. Він здогадувався, що оце і є найвищий акт людської діяльності, це і є натхнення, і саме в оцьому, саме отоді він і був ученим, справді ученим за покликанням, а не дипломованим колекціонером наукових істин. Найчастіше ж оце шукання було важке. Так, легкою, приємною була сама мрія про досягнення результату. Про те, як усі це зустрінуть. Сама ж робота не раз завдавала йому мук. Іноді йому не просто було навернути себе до думання. Він залюбки втікав у якусь художню книжку. Навіть коли робота йшла, коли він почував, що нанизує один на один здогади, що вони шикуються в послідовний ряд, і тоді він не раз почував насильство над собою. Щоправда, в такі години чи хвилини це фіксував рідко, фіксував пізніше. Тоді він працював гарячкове, його щось гнало вперед, підштовхувало зсередини, він почував внутрішнє задоволення від своїх розгадок; ні, він не впивався цим задоволенням, не смакував його, тоді йому було не до того, просто було ніколи, але отой час, мабуть, і був актом справжньої творчості. Цей розгад упевняв його, що він прийшов на наукове поле не випадково. Що як науковець щось та важить.
І воднораз, міркуючи отак, він пригадував усе, що сталося за останній місяць, і в його голові почала прокльовуватися думка, що сам-то він тягнув, але, мабуть, трохи не так скеровував воза. Або в нього не вистачало сили, душі, отієї внутрішньої енергії, яка кидає не тільки саму людину в політ, а надає їй снаги повести за собою й інших. “Через те й невдача. Вона в мені самому”.
“Я ніколи не рвонувся,— подумав він знову. — Не зірвав банк. Я по крихітці, по піщинці викладав гірку й вилазив на неї. Придушував щось у собі. Намагався не порушити чогось значного. Не робити підлот. Але я й не зробив великого блага. Я робив добро. Але теж не велике. Десь там клопотався за квартири для підлеглих, допомагав їм захистити дисертації. Не притискував вельми. Оддавав себе потроху. Так, можу вчинити невелику помсту. Таку, як оце надумав для Вадима. А не спопелив його. Не розіп'яв на хресті совісті. Досить же Вадимові поплакатись кілька хвилин, я його, може, взагалі прощу. То що ж виходить: я не характер. Зумів посягнути на оте, найвище, зважився на найрішучіший крок, разом з іншими вченими взяв на себе клопіт мучитись чистим повітрям і хлібом на шість мільярдів — і я не справжній науковець? Чому? Тому, що шість мільярдів ми спробуємо зробити щасливими”.